НУ, ЛІТАТИ Я ВМІЮ… («Сучасні містичні казки»)

(малюнок Трофанюк Олена)

Наша Світлана, а просто кажучи Свєта, дівуля років тридцяти від роду, з гарним личком, в міру пухкенька та з попасиком, якому позаздрили б деякі зірки української сцени, сиділа на підвіконні у квартирі і замислювала.

Думки про якусь капость приходили за першою вимогою, або навіть і без неї. На свого попасика наша Свєта мала неймовірну вдачу знаходити різні випробування, бороти їх та переможно казати: «Отак вам!».

Саме це стабільно відлякувало молодих та гарних, з вусами або без, плечистих та й не дуже. Інстинкт самозбереження чоловіка, хоч і притуплений сексуальністю Свєти, волав та брав під контроль неслухняні тіла, відносячи їх подалі від цього торнадо. Отож як ви зрозуміли, наша Свєта була неодружена.

Але вона не переймалась тим. Знала, що у крайньому випадку, вполює собі якусь жертву та вийде на пенсію. А жертва буде їй ковдру підтикати та чай носити.

От саме сьогодні у Свєти було трохи вільного часу і зовсім нічого робити. Треба було щось утнути. Палаючий погляд кралі впав на подвір’я. Воно було безлюдне. Навіть приблуди-коти шостим чуттям та шкірою відчували, що не треба показуватися на світло і наражати себе на Свєту. Тому тихенько сиділи поза зоною сканування Світлани.

Одинокий листоноша перетинав подвір’я. Свєта радо підхопилась з підвіконня. Декілька ідей вже освоювали гострий розум дівулі.

Дзвінок у двері, біля яких вона вже була напоготові, щоб вискочити у двір, змусив її підскочити. Двері, що ледь не злетіли з петель, і Свєта всім своїм сексі тілом зустріла зблідлого листоношу. Той дуже гарно пам’ятав скажену, бо тицьнув листа і вмить розчинився у паралельній реальності.

Лист був гарний. То було рішення суду про те, що Свєта таки є одним законним спадкоємцем бабусиного будиночку неподалік від Києва. Саме вона, а не численна рідня, що вимагала власності на Васильківщині. Отже, вона стала фазендейро – власницею землі, будинку та старого сараю! Це те, що треба!  Вона поїде вступати у спадок так би мовити – у прямому сенсі цього твердження!

Пахуча застарілим потом, скрипуча та балакуча маршрутка під волання шансону виплюнула прим’яту Свєту в радіусі кількох метрів біля потрібної зупинки. Побажання та кольорові епітети від Свєти не слухала, підхопила ще гривень сорок і весело потрюхикала у напрямку кінцевої.

Свєта вирішила помститися пізніше і відпустити сьогодні нещасне створіння. Бо у планах була бабусина хатинка.

Бабусин маєточок з вицвілими стінами та підгнилим шифером на даху самотньо виднівся на краю села.

Свєта торпедою рвонула у тому напрямку….

***

Дід Микола був у настрої. Тільки-но він довів теорему Ферма – мовчазно та на мигах пояснив своїй бабі, що йому конче необхідно попрацювати у сараї над прибиранням і та, наче, повірила. Прибирання, над яким планував працювати, самотньо чекало його, засунуте між дровами та ніжно замасковане мішковиною. Воно радо булькнуло усіма шістдесятьма градусами і дід Микола навіть трохи просльозився такому щирому вияву почуттів до нього.

Бо кохання те було взаємним.

Щоб за тим коханням не впіймала баба Ірина, років п’ятдесят назад таємно (бо заборонено ж було) передана місцевим попом йому у дружини, вирішив віднести кохання у лісочок на краю села. Там і спожити.

Обережно, оглядаючись на хату, дід Микола вислизнув на вулицю.

Що його ледь не збило та розлучило з коханням зрозуміти не встиг. Торнадо прослідувало вулицею, обдало відбірними геть не літературними виразами і зникло за рогом. Дід Микола поглянув на спустілі руки… на залишки асфальту, що сором’язливо куталися у пилюку,… на рештки кохання і пляму життя, що розчинялась у пилюці… видихнув..

На захист мовчазного горя діда Миколи можемо зазначити те, що останні слова, які від нього чув світ були вимовлені років тридцять тому і виглядали у літературному перекладі як: «»№%:№%*?!Ё!». Ці пам’ятні слова тоді ще не дід Микола вимовив дереву, що саме падало на нього. Переломи зрослися, психіку Микола поправив оковитою, а от з словами… тоді ще не баба а просто Ірина вирішила, що щастя є. Бо нічого не казав. Мовчав. Зате як слухав!

***

Свєта ледь не зачепилась своєю апетитною кормою за старого, побажала гарного дня, та прослідувала у напрямку бабусиного спадку. Спадок манив. Все, починаючи з кривого паркану, до отого здичавілого кота було її.

Будинок залишила на десерт. Попрямувала до сараю, де ще з дитинства запам’ятала стару дубову довбню. Хотіла роздивитись чи можливо з неї щось забабахати на Хелоуін.

Стара ступа більше ніж півметра заввишки, затягнута павутиною, стояла у кутку сараю. Свєта примірилась, зачепила стару мітлу з повисмикуваними пасмами, та залізла у трухлявий транспорт Баби Яги. Чогось не діставало для антуражу. Вона дотягнулась рукою до вікна і зачепила стару гардину, що кольором та чистотою нагадувала минуле політиків. Обплела навкруги шиї. Все. Марвел відпочиває! Свєта замислилась, що треба домовитись з друзями та обладнати ступу коліщатками. Дискотека потухне від такої Яги у ніч нечисті.

Як там?

• Лети ступо!

Ступа легко знялася з місця, штовхнула напівпрочинені двері та винесла роззявленого рота Свєти разом з усією Свєтою на подвір’я. Трохи завмерла, наче озиралась, піднялась на метр над землю та чкурнула до лісочку, втягуючи Свєту у зовсім незаплановану тією пригоду.

***

Дід Микола був воїном. Ні. Зовсім не воїном з рядів збройних сил. І не тоді, коли життя вимагало від нього вчинків. Сила воїна вигулькнула та закріпилась у ньому не очікувано для нього самого і стосувалась лише бажання хильнути. Якби ту силу та хитрість дід застосував до інших справ у своєму житті.. мабуть би президент Микола Іванович гарно керував нашою країною. Хто знає.

Так от, дід Микола пам’ятав кожну з засідок, у яких його чекала гарантована зустріч з коханням. Бо сам створював ті засідки та обережно мінував їх кумовим самогоном.

Найближча з вогневих точок була розташована на галявині біля лісочку. У кущах верболозу. Подалі від старої та хати. Отож швиденько подріботів у напрямку лісочку. Озирнувся. Проник у засідку та тремтячими від бажання руками дістав зі схованки та обійняв свою гарнюню.

***

Ступа набирала швидкість. У Свєти мигнула панічна думка, яку вона одразу не змогла зрозуміти. В тій думці щось йшлося про капець, капут, білого міхового звіра з далекої Півночі та ще ряд епітетів та невимовних у вихованому товаристві слів. Почуй цю думку вантажники Одеського порту, вони одразу б наклали на себе руки з заздрощів, бо таке міг видати лише найкращий професіонал. Закінчувалась думка простими словами з пісеньки, яку Свєта чула по радіо: «Свєта, от на фіга усьо ето?».

Після першої атаки паніки Свєта вирішила діяти. Перше. Вона гепнула мітлою ступу, що геть тій не сподобалось. Ступа брикнула, підскочила у повітрі і заклала крутий віраж над кущами верболозу.

Кущі верболозу! Свєта тицьнула туди держаком мітли у надії застопорити політ скаженого витвору деревообробної промисловості.

Щось гупнуло. Стукнуло. Але швидкість не пригасило. Розлючена ступа після чергового віражу посунула назад до села.

***

Дід Микола з розпачом та у театральній позі акторів Молодого театру, що у Києві на Прорізній (гарний театр скажу вам і переграти його акторів силу треба мати точно неземну, бо одного талану замало), дивився на те, як гине його кохання. Він не встиг нічого зрозуміти. Тільки тримав ніжно у руках та пестив кохання, жадаючи бути з ним, злитися у єдиному видиху та ковточку. І от воно лежить на землі розбите та помирає, всмоктуючись у суху землю.

Дід Микола пустив скупу сльозу та з заздрістю поглянув на кущ верболозу, який жадібно всмоктав дорогоцінну рідину і тепер повеселішав. Діду Миколі здалось, що кущ смачно хекнув. Це було нестерпно!

Дід Микола кинувся до хати. Там. За піччю. Чергова засідка! І йому треба засісти. Бо горло німіло і серце краялося від втрат.

***

Свєта оговталась дуже швидко. Як для її ситуації, майже по Марвелу та Голівуду, то кумекала вона дуже швидко. Усі стадії психологів від заперечення до прийняття пролетіли за секунди. З ситуацією потрібно було щось вирішувати.

Ступа весело трюхикала небом у напрямку села. Перша хата села, стара та трохи занедбана швидко наближалась до Свєти. Та Свєті було не до того. Її гострий розум уже увімкнув другу швидкість. Все почалося з команди. Команда!

• Додому! Швидко! – копнула ніжкою днище – Старі неслухняні ночви! На дрова підеш!

Ступа пригальмувала. Свєта почула винувате хрюкання. І ступа заклала чергового віражу вже у напрямку бабусиної хати. Щось гупнуло днищем ступи, наче вона зачепилась об те щось. Загуло як пусте. Свєті то було фіолетово.

***

Баба Ірина вже давно не чула що робить оте старе падло. Микола вислизнув з багатозначним сичанням у напрямку сараю де, як вона знала, заховав чергову пляшку.

Вона вже змирилась з пияцтвом чоловіка, хоча заради спорту іноді заряджала фугаси з горілкою проносним. І зі злорадною втіхою спостерігала за пілотуванням діда до кущів або дощатої будки у кінці городу.

Але сьогодні щось пішло не так. вже ж мав заявитись отой бевзь з задоволеним рилом та почервонілим писком. Може таки капцями накрився від тієї оковитої вже? Підігріта такими теплими думками про сумісне життя та кохання баба Ірина, підхопивши сковорідку, промарширувала дверима на подвір’я.

Останнє, що вона пам’ятала, був дзвін у голові та світло у кінці якогось темного тунелю.

***

Дід Микола усе бачив. Він побачив небезпеку. Небезпека вискочила з дверей хати зі сковорідкою у руках. Дід Микола вже відчував незапланований контакт сковорідки з його спиною, бо лисину за роки боїв з бабою вже примудрився якось рятувати. Молитов не знав, але в такі миті завжди молився всім святим.

І вони його почули. Він побачив НЛО з прибульцем. Воно скоріше нагадувало йому щось з далекого дитинства, бо не вірив, що міжгалактичні подорожі на дерев’яних горщиках можливі. Та воно ж летіло! Прибулець з роззявленим ротом тріпотів на потоках зустрічного вітру здоровезними грудьми, за ним майорів прапор планети прибульця. Дуже схожий на стару ряднину прапор навіював найсумніші думки про безлад у країні, продажних політиків та малу пенсію.

Прибулець пролетів над бабою. Зачепив горщиком її стару макітру та розчинився за рогом. Наче його й не було. Баба Ірина закотила свої водянисті очі та рухнула на землю.

Дід Микола кинувся до баби. Суперечливі почуття захопили старого. Він не знав радіти порятунку та вже офіційно діставати свої запаси з закладів, кликати сусідок та порати тіло. Сподівався на те. З іншого, побоювався, що той прибулець-рятівник таки не добив стару та вона очуняє. І коли не знайде кривдника – впритул займиться здоров’ям старого. Промайнула думка про лопату у сараї та контрольний геп.

Таки баба дихала. Забити стару одного прибульця замало. Наступного разу треба просити декількох. Дід Микола резонно вирішив скористатися ситуацією і поки баба нічого не бачить витягнути запас з-за пічки. Випити поки не очуняла. А тоді вже надавати першу невідкладну допомогу коханій десятиріччями дружині.

Прослизнув повз тіло старої до хати.

***

Свєта припаркувала  ступу  біля сараю. Стала на землю. Трохи дрижали ноги, та то пройде. Усередині хвилями накатував тріумф. Це Буратіно їй підкорилося! Відчуваючи себе володарем повітря і героєм «Люфтваффе», Свєта на тремтячих ногах рушила до сараю. Зірвані  з петель  двері, старий мотлох. І крута летюча штукенція. Ох і бабуся! Краєм ока помітила гарну паличку на підвіконні. Дуже вона вже була схожа на чарівну паличку Гаррі Поттера. Свєта підхопила паличку. Обережно вийшла на двір.

• Ну, літати я вже вмію. – буркнула Свєта, змахнула паличкою у напрямку лісочку і вимовила – АВАДА КЕДАВРА!

Зовсім нічого не відбулося. І трохи розчарована Свєта кинула непотрібну паличку до ступи. Завтра розбереться. Попрямувала у будиночок бабусі.

***

Баба Ірина почала потроху очунювати. Різкість у очах з’являлась поступово. Вона бачила як з хати зі змовницьким видом вислизнув старий з трилітровим бутлем, наповненим сивушною рідиною. Прочалапав повз неї і вона поставила собі замітку у пам’яті помститися німому. Бачила як з-за рогу прилетів рій якихось кольорових зірочок. Підхопив з рук діда бутля та весело полетів у небо, залишаючи за собою веселого та різнокольорового хвоста.

Наче ракета з космодрому летів самогон діда до космічних просторів. Потім мигнув та розчинився у білих хмарах у небі.

Сіла. Подивилась на діда. Той стояв з розведеними руками та дивився у небо. Потім дід заговорив. То була пісня скорботи. В ній прекрасно переплелись епітети та мовні звороти. Вона звучала від контральто до крещендо. Переливалась фарбами русизмів. Наповнювала повітря дзвоном не літературної лексики. Але щиро та глибоко виражала сум за втраченими можливостями та радістю, щастям. Рвала душу.

З ока баби Ірини покотилась сльоза…