Яничар

Загрубілою від степних вітрів рукою провів по ворсу килима на підлозі. Чомусь мав те зробити, хоча й не зовсім усвідомлював доцільність того жесту.

Звичайна сільська бідна хата серед звичайнісінького села. Дерев’яні нари коло старого столу, бита глиняна підлога з свіжим сіном. Через малесеньке закіптюжене віконце денне світло намагалось пробитись у хатинку.  Грубезна стара піч ще дихала хлібом і у голодному шлунку яничара заворушився дикий звір голоду.

Треба буде ще поглянути раз, може де сховали таки їжу та надібки.

Геть не вірилось, що у цій хатині не було нічого коштовного, що міг би обміняти або продати у Стамбулі на ятках торгашів.

Іншою рукою звично тримав ефес свого вірного ятагану. Вони були єдиним цілим скільки яничар пам’ятав себе.

Спочатку школа, потім служба у яничарському полку. І війни, війни, війни. Далекі походи. Повернення додому, до казарм Стамбулу.

Біганина по ракію та залицяння до наложниць через височезний паркан султанського сералю. Потім весела біганина від демонів євнухів, що високими різаними голосами розганяли молодь від вікон красунь.

Згадав як падаючи з паркану підвернув ногу й на півтора копита тікав з геготом від товстих дурнів євнухів… Посміхнувся спогадові.

Яничар з часом все частіше згадував дім. Його тягнуло туди. Відчував наближення старості, яку волів провести за читанням святих рукописів, кавою на гомірному базарі Стамбулу й молитвами Аллаху.

Іноді закрадалась думка про ніжні та тендітні торкання жіночих рук. Зароблених та награбованих коштів було вже більше ніж достатньо, аби завести й утримувати жінку чи наложницю. А можна й просто так взяти в цих ницих бідних нікчемних краях. З рабинь. В них красиві точені фігурки, які легко уявити у вечірньому танці перед ним – хазяїном будинку. І оті очі….

Мрійливий погляд, що блукав старою оселею, втупився у криваве місиво на підлозі. Тіло старої, яку з розмаху рубонув ятаганом, німим докором совісті лежало на глиняній підлозі. Рикнув своїм аскерам й ті потягли безвольний клунок через вузькі низькі двері.

Яничар став на коліно й знову торкнувся килима. Не розумів, чому йому впав у око старий лантух, який не вартує ані куруша, та знову провів рукою.

Ворс ніжно пестив грубі від війни й походів руки. Ніби його торкалася сама найдорожча у світі істота…

Яничар нахмурив чоло. У голові майнув спогад. Його там ніколи не було, та все ж це був спогад – не фантазія…

Мале замурзане влетіло до хати. Свіжий хліб мати вже дістала з печі і її чарівний голос кликав його вечеряти. Та малий не міг – трусив вишняки старої бабці разом з такими ж мілкими бандитами. А потім весело тікав городами від старої. Тому й замурзався.

А потім також весело перечепився й руками гальмував по старому маминому килимові, змітаючи його собою.Та мати не буде сварити. Бо в нього сама найкраща…

… Яничар рвучко поглянув через старі двері надвір, де його воїни недбало кинули зарубану ним стару. Очі різало від солі. Через сльози згадував кожен вигин безвольної мертвої руки.

Ніколи не думав, що так боляче кричати…

• Нене……!!!....