НІКЧЕМА

• А от візьмемо й поговоримо про Україну…

• Як ти мене забембав… - Темний нервово струсонув рукою у напрямі столу, за яким сиділи співбесідники, й на столі почали вимальовуватись обриси дошки для гри.

Світлий задумливо поглянув на дошку, потираючи скроні своїми тендітними руками. На дошці виникали й зникали безліч маленьких дерев’яних фігурок. Вони швидко рухались а потім різко зіштовхувались між собою. І тоді обидві фігурки, або одна з них зникали з дошки.

Іноді, фігурка з’являлась нізвідки і поодиноко крокувала ігровим полем, зникаючи також несподівано.

Виникало враження абсолютного броунівського руху. Невпорядкованості та хаосу.

Світлий цупко й швидко простягнув руку й притримав одну з малесеньких фішок. Потягнув до себе й лишив скраєчку поля на своїй стороні.

Темний посміхнувся й сіпнувся за іншою фігуркою. Та помандрувала в запаси Темного.

Обидва чітко розуміли. Баланс та рівновага. Тільки-но у грі порушувався баланс – гра мала починатись знову й знову. Аж допоки не буде визначено переможця.

• Махлюємо? – Світлий поглянув темними як ніч очима у бік Темного. Той невинно кліпнув блакитними кольору неба очицями й мило, майже невинно, посміхнувся.
• Маю ж я щось робити….
• Ти краще за мене знаєш. Час притримувати не можна. Ми мали скінчити ту кляту гру вже давно.
• Та цікаво ж… - занив Темний. – Ти теж нечесно граєш. Твоє пророцтво одразу виклало візерунок.

Світлий наморщив лоба. Не полюбляв бути звинуваченим у нечесній грі. Сердито кліпнув на Темного та махнув рукою над дошкою. Фігурки завмерли.

• Нумо розберемось. – гримнув у бік Темного. Той цнотливою мармизею сяяв неначе весіннє сонечко. – Правила гри прості й нескладні. Два рівних по силі пророцтва. Твоє, про твою перемогу й твої умови. І моє. Переможець отримує дошку й фігурки для свого пророцтва. Де я намахлював?
• Та всюди. – Темний невизначено кинув рукою над полем гри. – Твої відьми на дошці рознесли всюди вість про твоє пророцтво й твою перемогу. Я грав чесно, мої шамани мовчали. Тому притримую час. Надолужую…
• От не брешіть мені… - Світлим можна було кип’ятити воду – Відколи картярські фокуси з майбутнім – справа моїх рук? Сам підсунув, розніс і тепер гальмуєш час? Думаєш, виграєш на втомі, безнадії, яку ж сам і породив своїми побасеньками про швидку мою перемогу?

Світлий махнув рукою над дошкою і гра відновилась з подвійною швидкістю, наздоганяючи втрачений на розмову час. Фігурки з’являлись і зникали немов навіжені, лишаючи по собі або пусту клітинку для гри, або випалену деревину дошки.

Темний нахмурив чоло…

• Не паскудь дошку. На ній ще грати й грати.

Прибрав до рук кілька фігурок. Одразу ж рівна кількість виникла на боці Світлого. Обидва розуміли важливість рівноваги.

Й обом були до Місяця вартість та кількість отих нікчемних малих фігурок. Гра понад усе. Так було заведено й так мало відбуватись.

Світлий несподівано притримав гру й потягнув руку до однієї з фігурок. Темний завмер і хижо посміхнувся. Торкатися фігурок – порушити правила гри. А виходить – програти. Обидва знали, та іноді не могли втриматись.

Нечасто але траплялось, що хтось один мав бажання мати у своїй особистій колекції ту чи іншу фігурку. В обох вже були геть такі нічогенькі полиці з тими фігурками, та жага колекціонування була притаманна обом.

В такому випадку гру вигравав той, хто не торкався дошки. Всі ігрові фігурки супротивника переходили до рук переможця. Саме тому Темний нетерпляче чекав доторку Світлого до отієї малесенької ницої молекули.

Та Світлий не поспішав чіпати дошку. Потроху запускав гру. Уповільнено.

• Дивись на неї. Вона не ходить… - майже тицьнув пальцем убік ігрової фігурки Темному. – Вона стоїть і я не можу нею поворухнути.

Темний вмить забувся про швидку перемогу й зацікавлено поглянув убік фігурки. Напружився. Потім тицьнув пальцем у її бік. Фігурка стояла на місці.

• Що то є? – з розпачом поглянув убік Світлого – Має рухатися. Чого не слухається?

Підняв руку з бажанням знищити гру. Світлий замахав руками.

• Не можна. Забувся? Не можна знищувати все. Маємо дограти.

Темний зосередливо кивнув.

• Маю ідею.

Фігурки перестали рухатись хаотично й почали плести візерунок в бік неслухняної фігурки. Світлий кивнув й сам почав рухати гру в напрямі бунтаря.

Бунтар стояв і не рухався. Фішки гри зникали на підступі до нього, не здатні заподіяти анічогісінько.

Гравці здивовано переглянулись. Таке відбулось уперше.

• Що то таке? – повторив запитання Темний. - У фішки не має бути своєї волі. Ми їх рухаємо. Це наша власність…

Зірвався на фальцет. Гра завмерла. Обидва вперіщились у неслухняну фігурку, що докором совісті висіла над ігровим полем.

Уперше за довгі сперечання гру було зупинено мимо бажання переможця. Нічиєї не могло бути – це прямо порушувало правила гри.

Грати далі – теж. Вперта фішка своєю непокорою змішувала витончені рухи й ходи гравців, змушувала рахуватись зі своєю волею…

• Воля! – Світлий зблиснув очима и Темний підхопив зойк.

Обидва з повагою подивились убік фішки.

• То що, я переміг? – світлий сяяв як п’ятак на базарі
• Ні. Не ти – радісно захихикав Темний. – Воля вирішує. Не ми.

Обидва нахились над дошкою і з цікавістю спостерігали за малесенькою неслухняною піщинкою, відчуваючи на собі її погляд, сповнений докору й осуду…