30. Епілог. ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

********

- Ти бачив крила Відьмака? – запихуючи шоколадного торта до рота, прошамкала Дария.

Інквізитор згадав ту мить, коли бачив світ та Відьмака його є поглядом. Як і вперше, вразив вигляд реального Відьмака. Неможливо було описати той образ, проте й забути також. З одного боку прекрасний, немов янгол, з іншого – жахливий та темний, як демон. Та вражали крила. Сірі, величезні. Вони були немов з гарного чистого пір’я, яке разом з тим було геть поламане. Відьмак якимось чином поєднав у собі світло та пітьму.

• Таке неможливо забути. – кивнув. – Не жери усе одразу. Вдавишся.

• Не вдавлюся. – вередливо пирхнула Дария.

• Розтягне тебе від солодкого. Тимофій любити не буде.

• Буде. – показала коричневого від шоколаду язика – Що робитимеш?

• Я так розумію, у моїх послуг тепер церква не потребує. Відьмак шастатиме світом та гамселитиме те, що його перестороги або не почуло, або не захотіло почути.

• Весело буде.

• Мабуть. Та роботи в нього тепер… Рівновага – важка справа. Сірий янгол. Вперше таке бачу.

• Та ти що? – питанням Магістра парирувала Дария. – У дзеркало давно дивився?

Вона знову показала йому язика, та, лишивши пусту тарілку й рахунок за тортика, розтанула у повітрі. Інквізитор здригнувся від її слів.

У повітрі, замість Дариї, виникло величезне дзеркало. Інквізитор онімів. З відображення на нього дивився він сам. Тільки сивини у голові побільшало. А за плечима розгорталися такі ж як у Відьмака сірі неймовірно красиві й жахливі одночасно крила…