29. Виклик. ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

*******

Відьмак стояв посеред площі, що зручно вмостилась між двома соборами та міністерством закордонних справ у самому серці Києва. При значному напливі туристів до міста вона завжди була майже порожньою.

Та він свідомо обирав це місце не з цієї причини. Десь там глибоко унизу, у скелі, він достеменно знав та відчував, пульсував амулет. Відьмине коло навіть після смерті оберігало амулет та піклувалось про його безпеку.

Відьмак підняв очі догори. Подивився на світле небо і веселі хмаринки. Відчув подих вітру на своєму обличчі та примружився.

Виклик, який хотів та й мав кинути, не лишав йому шансів. Розумів, що цього разу остаточно помре. Ті, кого мав викликати на бій, навряд чи залишать хоч рештки його душі та сили. Вони розтруть зухвале відьмаченя, ще й не родове, у порох. Не розумів, чому темрява покладала на нього такі сподівання, та той виклик… він був останній, хоча припадав до серця.

Підняти руку на ОТИХ! Він навіть уявити собі не міг, що кілька років відьмацького життя приведуть його до ТАКОГО. Силу він за ці роки нагуляв добру. Досвід також. Та все одно то була краплина у світовому океані енергії, яку віками використовували ті, кого хотів викликати.

Тому й обирав місце двобію коло амулету. Сподівався, що хоч на секунду зможе дотягнутися до нього та отримати краплину іншу сили. Та секунді іншу життя. За ті секунди збирався забрати з собою у небуття якнайбільше ворогів. А що то вороги – не сумнівався.

Заплющив очі та слухав вітер на своєму обличчі. Той пестив його щетину та намагався заспокоїти трохи збентеженого чоловіка. Посміхнувся, як мала дитина, тому вітрові і вдруге упіймав себе на думці, що посмішка вийшла зовсім людяною.

Та куниця Інквізитор теж помітив зміни, які сам у собі відчував після свого воскресіння. Він свідомо позбувся Інквізитора, бо не хотів наражати його на небезпеку. Звик до нього. У нього син. І нікого більше. А Відьмак один. Сам. Самісінький.

Усередині звично защемило. Подих на мить схибив свій ритм та одразу ж вирівнявся. Зараз не час себе жаліти. Бо тільки почни. Не зупинишся. Йому наразі треба уся його сила. Та й навіть більше.

Розплющив очі та знову пірнув поглядом у сине світле небо. Вирішив, що готовий. Зібрав усю силу, яку мав, та мовчки кинув виклик у небесну височінь. Хай приходять. Побалакаємо.

Якийсь проміжок часу нічого не відбувалось. Крім того, що дивним чином рештки люду кудись поділись і він лишився сам на сам з місцевою архітектурою. Навіть автомобілі, здавалось, знайшли собі інші шляхи у своїх справах.

Відьмак стовбичив посеред площі темною плямою та терпляче очікував. Час йшов. Небо почало сірішати бо сонечко діловито мандрувало робити новий день десь у Америці.

Провів очима сонце. Попрощався. Проте ані жодним рухом не змінив свою позицію.

Вони почали виникати з повітря саме на межі дня та ночі. Навпроти Відьмака формувалась ціла армія. Нізвідки з’являлись відьми, відьмаки. Він вишкірився, радо вітаючи найсильніших представників темної професії. Як і завжди – нетерплячі. Зухвалі. Та дуже сильні. Обвів поглядом натовп навпроти та вдоволено кивнув. Еліта вся тут.

З повітря знову почали виходити фігури. Блимали світлі плями і на бруківку площі упереміж з відьомським почали ставати священники. Світлі також заявились по його душу. Й також найсильніші та найстарші зі світлих. Серед них виблискували католицькі колоратки, багато місцевих у ризах та з бородами. Вони забивали натовпом майже усю площу. Відьмак побачив перекошену пику нового Філарета.

Наостанок з неба впав світлий стовп і на рідній Відьмакові землі з’явились червоні постаті кардиналів. Усі тут. Відьмак знову задоволено кивнув.

На його душу вистачило б й темних. Та найсильніші світлі лоскотали його самолюбство. Це ж треба. Зміг таки допекти усіх, раз поз раз вмішуючись у їх справи. І тих, і тих.

Знову криво вишкірився та випустив з рук сірі джгути магії. Оце буде бій! Не знав, чи є Вальгалла вікінгів, та мав добрячий шанс скоро переконатися у її реальності.

• По мене? – тихо запитав прибулих.

 

• Кликав. – один з кардиналів з таким же, як у Відьмака, перстнем у вигляді воронячого черепа, тільки з білого золота, вальяжно вийшов наперед. – Чого тобі треба?

 

• Хочу зупинити.

 

• Що?

 

• Кого. Вас. Досить нівечити людські душі. Вони такі, якими їх створили там – кивнув нагору.

 

• Чим же, по-твоєму, ми перед душами завинили? – зареготав Магістр Інквізиції, знову зблиснувши перстнем.

 

• Ви відрізаєте їх від Всесвіту. Робите рабами або світлих, або темних, діючи разом. Ви за віки створили величезну машину, що перемелює душі, немов фарш. Виконуєте аж ніяк не волю тих, кому молитесь. Заради кого або чого, незрозуміло, віками вертали людство у темінь. Знищували знання або людську пам'ять, перекручуючи історію. Палили сувої з винаходами та вбивали геніїв. І навіть тепер, потай, впливаєте на паству. Роздаєте направо та наліво залежність або від магічних ритуалів, або від молитов у коштовних храмах.  Досить.

 

• Та ти що? – весело засміявся Магістр. – А зараз? Коли й церква, й … темні… майже пішли у забуття?

 

• Зараз панують нові. – Відьмак дістав смартфона з кишені та показав натовпу. Кинув назад до кишені. – Ці туплять крутіше. Й продовжують вашу місію. Не без вашого дозволу та відому. Та з ними згодом без мене розберуться. А вам пропоную. Досить. Верніться до витоків віри, де дзвінку монету крив козирний туз щирого серця.

 

• Голівонькою ти добре приклався під час останньої своєї пригоди. Де амулет? Ми вибачимо тебе і дозволимо піти у разі коли повернеш його нам.

 

• Повернути можна річ, що тобі належала. Амулет ніколи не був вашим. Я не маю його.

 

• І ти, убогий, дійсно вважаєш, що здатен одним словом зупинити те, що існувало віки? Марнуємо час. – Магістр звернувся до своїх.

 

Відьмак глитнув важку слину. Посилив джгути та розім’яв м’язи на шиї. Натовп перед ним сколихнувся у одному місці. Наперед вийшов Інквізитор.

Відьмак поглянув на того, кого волів би мати товаришем і гірко посміхнувся. На цього він не здатен підняти руку. Та спробує.

Інквізитор мовчки підійшов впритул до Відьмака. Глянув йому у вічі. У погляді Відьмак не відчув ворожості. Скоріше вагання та вибір. Інквізитор так само мовчки повернувся до Відьмака спиною та став трохи осторонь попереду. Випустив з рук білі списи та приготувався до бою, прикриваючи собою Відьмака.

• Тікай, друже. – тихо прошипів Відьмак. – Посічуть.

 

• Подивимось. З тобою й у пекло.

 

Зліва від себе Відьмак побачив світло-сіру пляму, що швидко сформувалась у маленьку худеньку тендітну фігурку Дариї. Вона задерикувато посміхнулась та показала язика Інквізиторові. Виставила перед собою долоні у напрямку ворогів.

Магістр розреготався.

• То разом усіх і пришиємо. Уперед. – скомандував своїм.

Натовп хитнувся у сторону друзів, та ніхто нічого не встиг удіяти. Як світло-темна армія, так і троє приречених.

З землі почала клубочитись темрява. Вона ставала чорним димом за трьома відважними. З диму виходили жахливі постаті темних служок. Обламані крила – символ падіння Найпершого та червоні з жаром пекла очі. Півколо демонів вишикувалось позаду Відьмака та його малочисельного війська.

Одночасно з ними з небі золотаво-білими краплями дощу почали падати униз янголи. Вони ставали упереміж з демонами та розправляли білі чисті крила.

Один з янголів упритул підійшов до Дариї, чмокнув її у щічку та став якраз за Відьмаком. Інквізитор, що, як і світло-темні навпроти, ошаленіло спостерігав за небаченим явищем, кивнув чоловікові Дариї та, за сумісництвом, янголу-охоронцю Тимофію. Помітив серед небесної армії свого особистого Архангела-охоронця, кивнув і йому.

Відьмак здивовано озирнувся. Один з янголів упіймав погляд Відьмака, згадав «приємну» зустріч під Луцьком за Анжеліку, ретирувався за спину чорного демона. Демон хмикнув та підморгнув Відьмакові, даючи зрозуміти, що не проти того, аби Відьмак прибив того переляканого.

Натовп навпроти затих та принишкло спостерігав за небаченим.

Відьмак повернувся до них. Окинув поглядом, фіксуючи, що пилу вбити його стало в рази менше. А в декого й взагалі запал пропав.

• Розходьтеся. Ніхто не загине сьогодні. – гучно промовив натовпу. Натовп почав потихеньку випаровуватися.

Магістр Інквізиції зле поглянув на Інквізитора, обіцяючи поглядом тому усі муки, знані у підвалах церкви та повернувся до Відьмака.

• Що? Отак просто відпустиш?

 

• Так. Та прошу. Бо вимагав коли був слабший. А коли за мною ті, хто просив про допомогу, й роблять мене сильнішим можу лиш попросити вас як шкідливих дітей – припиніть. Рівновага добра й зла важлива цьому світові. Та вона не має бути використаною задля його знищення та знецінення. Я ще розберусь кому те вигідно.

 

Магістр кивнув Відьмакові та почав розсіюватись у повітрі. Відьмак мовчки спостерігав за останніми, хто тікав з площі, яка ледь не стала його могилою. Потім повернувся назад. Позаду не було ані демонів, ані янголів. Наче вимкнули.

• Вміють, падлюки, ефектно змитись. – прокоментував подію.

 

• Я б штани поміняв. – посміхнувся вже колишній Інквізитор. – Ніколи не думав, що моє звільнення теж буде таким ефектним.

 

• Зате матимеш час на себе – Дария посміхнулась та, неочікувано для Інквізитора, чмокнула його у щічку.

 

• Дякую за підтримку, друзі. – кивнув Відьмак та поклав руки на їх плечі.

 

Дария та Інквізитор поглянули на Відьмака та обидва зчудовано перезирнулись. Відьмак прийняв руки, вимикаючи обом свій зір та звично вишкірився. Потім розтанув у повітрі.

Дария подивилась на Інквізитора та кивнула у напрямку кафе.

• Хочеш тортика? – буркотливо запитав Інквізитор. – Пішли, дитино. Пригощу вже.

********