28. Питання та відповіді. ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

******

Нагорі було сонячно. Та безлюдно. Незрозуміло де поділись всі темні, що до того так бажали зустрічі з Інквізитором. Мабуть, Інквізитор з вільними руками та знову готовий до бою їх цікавив набагато менше зв’язаного. А може й тому, що саме зараз біля самого виходу з печери смачно потягувався собі Відьмак.

Біля нього стояла Дария. Геть не привид. Інквізитор зчудовано поглянув у її бік. Уперше бачив, щоб мертва воскресла. Потім знову поглянув на Відьмака. Та ні. Вдруге. Вид Дариї нагадав одразу ту саму ніч, коли він вже й не сподівався побачити схід сонця. Чітко бачив мертвого Відьмака та сльози Дариї, що ревіла на плечі янгола-охоронця Тимофія. Давно те було. Проте сам же вантажив мертвого Відьмака у авто. А потім прикопав біля стіни маленької церкви ранком. Тієї самої, що було зруйновано, коли Відьмак рятував  якогось навіженого, що вирішив повторити його шлях…

Так. Стоп. Чому саме там? Біля тієї церкви? Згадав її настоятеля – борова з гарним будиночком та запакованою дружиною. Від такого аж ніяк не діждеш щиросердної віри. Отож з тієї церкви, за логікою Відьмака, мало виходити багато відьом. Бо ані хрестини, ані що інше той священник аж ніяк не робив гарно. Може тому й Відьмак виліз, немов древнє страхіття, з землі.

Інквізитор відволікся на фиркання Дариї. Вона стояла біля авто Відьмака та запитувала про мотоцикла. Кривила носика. Теж запитання. Відьмак не злізав зі свого байку. А тут. Автівка. Нехай нова та гарна. Проте це ж не його стиль.

І промови. Той Відьмак, якого він пам’ятав, мав шалену вдачу як і цей, та був мовчазний. І не такий сильний. Питання. Питання. Питання.

• Візьми оту хвойду та разом пройдіться по усім закуткам. Ти, як ніхто з нас, знаєш усе про амулет. Нехай він наразі на місці, де й має бути. – Відьмак обернувся на Інквізитора, помовчав та продовжив. – Та світлі до нього доберуться рано чи пізно. І амулет чомусь не має лягти на цей вівтар. Відчуваю.

Дария кивнула. Ірина, яку щойно ніжно обізвали хвойдою, піджала губенята.

• Сам жив двадцять з гаком років з хвойдою. Подобалось же.

Інквізитор закляк. На його пам’яті Відьмак розтирав на порох за менші образи. Шкода було Ірину. Він був самотнім та сам виховував сина, якого Бог зміняв на його дружину. Увага такої красивої жінки, як Ірина, лоскотала та пестила його его. Та й церква одружуватись йому не забороняла. Навпаки. У людей зі світлим даром мали, на думку синоду, бути нащадки. Отож мав плани стосовно обіцяної Іриною вечері.

Відьмак мовчки поглянув на Ірину і самим нещадним чином проігнорував її гостроту.

• Я відчуваю цей вівтар. Він зайвий у цьому світі. Як та хто й коли його побудував?

 

• Я теж відчула. Він нервує мене більше, ніж скнарість нашого Інквізитора.

 

• Ти довго будеш нагадувати мені про того тортика? – звився на місті Інквізитор. Так як Дария його ніхто не міг дістати.

 

• А він скнара? – різко змінила приціл Ірина.

 

• Він не звик витрачати кошти на гарненьких дівчаток – безжально відрізала тій Дария.

 

• Я вам не заважаю? Відьмаче, ми справу робимо чи ляси точимо?

 

• Справи? Бажаєш відповідей? Поїхали чогось поїмо та я тобі дам відповіді на твої запитання. А докази вже й сам надибаєш для доповіді. Дівок беремо. Розважають. – Відьмак кинув Інквізиторові ключі від його джипа, що сиріткою стояв обабіч дороги, яка вилася неподалік від входу у печеру.

 

Дария швидко юркнула у авто Відьмака. Ірина без вагань помандрувала за Інквізитором, продовжуючи детально вивчати його статуру.

• Вона зґвалтує його ще до обіду – хмикнула Дария.

 

• Не думаю, що в них щось вийде. Дуже вже чистюся наш Інквізитор. – Відьмак вдавив педаль газу у підлогу і авто рвонуло з місця.

 

• От ніколи ти не розбирався у жінках. Не твоє то. Кажу, приїдуть з загадковими мінами та розпашілі. Ставлю тортика.

 

• Відповідаю. Тільки пивом. І навпаки. Коли мармизя нашого вояки буде непорушно цнотливою – хочу літру світлого.

 

• І горщика поряд. Або кущі. Добре. А коли приїдуть загадкові – хочу тортик. Шоколадний. – парувала Дария та поглянула у скельце заднього виду. – Тільки як вони нас знайдуть?

 

• Та лисиця приведе. Я не ховаюсь від них.

 

• Ага. То вони від тебе…

 

Дария захихотіла. Відьмак мимоволі посміхнувся і сам подумав, що це перша проста щира посмішка за останні роки з того часу, як віддав свою душу на служіння темряві.

Кафе знайшли біля річки. Вмостились за столиком біля води і замовили собі попоїсти. Інквізитор з Іриною приїхали саме тоді, коли вправна офіціантка сервірувала стіл на чотирьох.

Відьмак кинув погляд на тих двох та замовив цілого шоколадного торта. Дария весело йому підморгнула і зайшлась дзвінким веселим сміхом під червоні пики Інквізитора та Ірини.

• Ти хотів відповідей. Можу почати їх тобі давати. – запропонував Відьмак, коли вони трохи попоїли.

 

• Як вона стала живою? – Інквізитор пильно спостерігав як зникає цілий шоколадний торт десь усередині маленького дівочого тіла.

 

• З важкого почав. Вона не жива у тому сенсі, у якому ти звик сприймати людей.

 

Відьмак нахилився до Інквізитора та знову поклав руку на його плече. Інквізитор підскочив. Глипнув поглядом Відьмака на Дарию. За столом сиділа пара, що віддалено нагадувала дівчинку. Вона наминала тортика. Пара відірвалась від смаколика та весело заклубочилась перед ним.

• Але ж я бачу дівчинку. І офіціантка.

 

• То твій зір так сприймає те, що тобі хочуть показати. Наприклад, Дария.

 

Інквізитор притримав на собі руку Відьмака, яку той наріпився прийняти. Поглянув на Ірину. Ледь втримався аби не вирвати тушковані овочі зі смаженою рибкою. За столом сиділа кістлява шкапа з величезними щелепами. З них росли ряди гострих зубів-пазурів. Очі віддавали червоним. Вузлуваті руки аристократично тримали виделку та ножа.

У розпачі поглянув на Відьмака і втратив дар мови.

Відьмак спокійно прийняв руку та хлопнув нею по нижній щелепі Інквізитора.

• Наступне запитання.

 

• Чому тут відьом по десять копійок відро? Звідки вони поналазили?

 

• Легше питання. На яких місцинах ставили церкви? Не зараз. У давнину.

 

• На сильних.

 

• Та ти що? Церкви ставили на поганих місцях. Коркували. Ці місцини з давнини поглинали енергію. Гарну або погану. Коли люд йшов до церкви – ніс у собі усіляке до купи. А в церквах. Старих церквах, стає легше, чи не так? Ти ніби очищаєш себе. Куди то йде? Про закон збереження енергії чув?

 

• Фізику у школі вчив. Не думав, що вона тут застосовується.

 

• А то де ж? Всюди. Ото й виходить, що церква дійсно найкраще рішення як для людини з чистими думками, так і для людини, що творить зло. Вона поглинає усе. Як гарне, так і погане. Чистить людину. Як кажуть програмісти – повертає до початкових налаштувань.

 

• То це ж добре.

 

• Добре. Проте, коли під церквою невідомий вівтар, що вимагає від світу енергію, то маємо місце сили, яку не поглинуло. А просто закоркувало у вівтарі.

 

• Зрозумів! Елементарно!

 

• Та ти що? Далі сам.

 

• А що тут міркувати? Відьомське тягнеться сюди, бо отримує силу у небачених розмірах. Тільки до чого тут твоя вистава з обрізанням зв’язку зі Всіесвітом?

 

• Ще легше запитання. А чи моя то вистава? Може церкви? Ви брешете людям, принижуючи їх здібності та відбираючи енергію, яку дано їм від народження згори. Віками знищуєте знання. Перекручуєте факти та історію.

 

От наприклад сніг.

 

• Чим тобі церква снігу завинила?

 

• Снігу не було. На цих усіх місцинах. До кінця 17 сторіччя.

 

• Отаке. А як же українські зими? Сніг по коліно? Хурделиці та ще сім синонімів цього, що вийшли з народної мови?

 

• Міркуй сам. Звідки писемність люд брав? Історично. По усьому світові. З церков, мечетей, храмів. То хто перекрутив?

 

• Сніг тут до чого? – Інквізитор вперто тримав оборону.

 

• Сніг? – Відьмак дістав з карману та кинув у бік Інквізитора смартфона. Той здивовано упізнав свій власний апарат. – Гугл. Гравюри. На жодній з них снігу не зображено до початку вісімнадцятого сторіччя. Потім запитай про архітектуру. Вікна та системи опалення. Маєш древніх за ідіотів? Клімат мінявся. Так, про архітектуру. Чи можемо зараз так будувати? З усією нашою оспіваною технікою та технологіями? Чи не стоять німим докором нам старі цегляні кладки?

 

• Ми йдемо у полеміку, що лежить далеко за межами моїх повноважень.

 

• Я просто хочу тобі показати, що брехня оточує нас звідусіль. Не можна вірити. А тепер поміркуй, навіщо?

 

• Не хочу й не маю часу. Питання ще стосовно амулету…

 

• Потім. Наостанок. То ще щось крім цього?

 

• Ні.

 

• От і добре. Твою місію тут виконано. Мою також. Пропоную лишити вас, горличок, сам на сам. А ми з Дариєю підемо своїми справами. Коли ти вже його дотопчеш?

 

• Завидно? – Дария весело посміхнулась та запхала рештки торта у рота. – Готова.

 

• Моє прохання у силі. Питання як моє, так і його. – кивнув на Інквізитора. – Навіщо той клятий амулет стара шкапа тягла до вівтаря. Ані я, ані світлий, не можемо торкнутися амулету та вівтаря одночасно, не розуміючи що трапиться по тому. Допоможи нам, будь-ласка.

 

Дария серйозно кивнула та почала танути у повітрі. Відьмак не став чекати допоки те скінчиться. Кивнув солодкій парочці та, лишивши розгубленого Інквізитора з прекрасною фуріє наодинці, помандрував до виходу.

Вже біля авто почув зойк Інквізитора та лайку щодо оплати рахунку за обід, вишкірився та зручно вмостився на сидінні водія.

Мав чітке розуміння чим та як може допомогти тим, хто чекав від нього на допомогу і задля чого його покликали з вічного забуття.

 

*******