27. Полон. ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

******

Вечоріло. Справді вечоріло, а не очах тьмяніло. Прохолода потроху посилювалась і було незрозуміло чи то від вечірнього часу, чи вони наближались до води. А може й те, й те.

Інквізитор краєм свідомості намагався перевірити свій стан. Сповитий капроновим шнурком, якого було закріплено чарами, він мав обмежену можливість. Також не додавав позитиву той старий та трохи смердячий старий мішок, у якого його засунули. А от те, що перебував у багажнику свого ж авто – був переконаний. Бо у спину важко тис бік його дорожньої сумки. Аби він міг дотягнутися до неї… там, усередині, мав достатньо усілякого дріб’язку на кшталт сокир, мачете, пістолетів та, куди ж без того, свяченої води.

Автівка зупинилась і кілька разів гупнули дверцята. От він вилізе з цієї мішковини та чесно подивиться у вічі тій падлюці, що так вміє гупати його дверима. Розумів, що по пиці зацідити йому навряд чи дадуть. Отож хоч суворо подивиться.

Де ж той Відьмак, коли він так потрібен? Зараз би його допомога аж ніяк не завадила б. а може його якось можна покликати?

Інквізитор спробував представити Відьмака та покликав на допомогу. Його медитацію перервали самим нечемним чином.

Мішок сіпнули і він, разом з Інквізитором, кулею впав униз на землю. Інквізитор добряче забився. Отож поставив собі ще одну помітку прибити падлюку, що його впустила на землю. Після тієї падлюки, що нечемно гупнула дверцятами. Ой, щось розвеселився він…  Наче перед смертю. А помирати поки не хотілось. Згадав про сина. Усередині скрутило. Мав жити ради нього. Ще не встиг усього йому передати, що хотів. Навчити.

Мішковину знову сіпнули і потягли землею. Наскільки міг судити по своїм враженням – не асфальтом. Кожен виступ на землі одразу ж викарбовувався на його печінці та боках.

Тягли недовго. І, судячи з нахилу, різко униз. Добре. Аби хотіли вбити – давно прибили б. А так, мав шанс.

Мішковину розрізали гострим лезом, зачепивши трохи тіло. Поріз відізвався різким болем і одяг почав швидко намокати. Таки порізали.

Його сіпнули та звели на ноги. Він спробував впасти, та його безцеремонно зафіксували у вертикальному стані. У очах трохи розвиднилось і він зміг побачити де опинився. Невелика печера. Не руками роблена. Низька зверху. Проте широка. Темінь печери краялась світлом, що випромінювали сучасні ЛЕД-ліхтарі, порозвішувані на стінках.

Посеред печери стояв вівтар. Зроблений з чорного, невідомого Інквізиторові, каменю. Він хижо блищав собою у напрямку полоненого. Здобрена кінематографом уява одразу ж намалювала гострий жертовний ніж та його, розпластаного на вівтарі. Спину залив холодний піт. Так от чому йому лишили життя. Задля того, щоб потім його відібрати у якомусь темному ритуалі.

Опершись на вівтар, немов на стіл, стояла гарна жінка. Вбрана неначе Барбі з іграшкового магазину, вона крутила наманікюреними пальцями рожевий АйФон. Довго та прискіпливо розглядала Інквізитора. Він її. Бо а ще що робити? Наскільки бачив до того, у печері набралось доста люду. На кожного у нього часу не вистачить. А на оцю лярву – так. Тому Інквізитор, безпомилково визначивши у Барбі головну, вперто відповідав поглядом на погляд.

Барбі чарівно посміхнулась.

• А ти гарненький. Трохи стиль… А так, нівроку отакий чоловік. Сильний. Я не проти з тобою повечеряти, коли ти матимеш час та бажання. – вона хтиво посміхнулась і зовсім вже відкрито з апетитом оглянула Інквізитора з ніг до голови.

 

• Мене сюди притягли а до того надавали по макітрі тільки заради того? – криво посміхнувся скривавленими губами Інквізитор.

 

• Ні. Але коли тобі захочеться приємно провести час, я лишу тобі номерок. Там усі месенджери. Можеш написати, коли соромишся. Я тобі подобаюсь?

 

• Апетитна краля. Та чому я тут?

 

• Бравада. – мов кицька фиркнула Барбі. – Чоловіча бравада. Піджилки стигнуть від жаху, липкий піт на спині, холодно у грудях, скроні стискає. А вони геройствують.

 

• Ти достеменно точно описала мій стан. Та плакати і кричати з ляку я не буду. Чого тобі та вам усім від мене треба? Навіщо чіпали?

 

• Побалакати.

 

• Могла запросити на каву.

 

• Та хіба можна спокійно підійти до такого сексуального чоловіка і лишить живою?

 

• Не зрозумів. – трохи збентежився Інквізитор. – То ви бились тільки заради того, щоб побалакати?

 

• Так. І ти перший живий світлий, якого ми змогли захопити. Тому нам є про що побалакати. Я не заподію тобі лиха. Хочеш вір, хочеш ні. Ми всі – вона обвела рукою натовп – просимо тебе нас почути та допомогти.

 

Згори щось гупнуло. Тоді ще раз. Знерухомленого Інквізитора нечемно штовхнули під стінку і боляче приклали боком об тверде каміння. Він вирішив потім побалакати більш детально про віру і незаподіяне лихо.

Згори було чутно крики, що швидко наближались та бій. Униз через отвір входу у печеру раз поз раз долітали уривки заклять та дуже знайомі шматки сірих батогів. Закляття та батоги падали на підлогу печери і розчинялись на ній з шкварчанням, немов цукор на сковорідці.

Натовп організовувався у якийсь захисний стрій, прикриваючи Барбі. Наскільки міг бачити Інквізитор, не дуже то їм і допомогло. Відьмак увірвався до печери як вихор. Кеглями порозкидав відьомське та оповив сірими батогами Барбі.

Крім того, лишив недоторкану лиш оту саму жінку, яку бачив Інквізитор біля церкви. Та з перекошеним ротом кидала у Відьмака прокльони, що далеко глибше заходили у ненависть ніж професійна магія. Та відьмак не зважав на те. Він цупко тримав оповитою Барбі. Прокльони стікали з боку Відьмака, лишаючи там чорні брудні плями, що швидко випаровувалися.

У якусь мить Відьмакові мабуть те набридло. Він приклав добряче свою полонянку об вівтар. Настільки гарно, що та втратила свідомість. Потім розчинив свої джгути у повітрі та повернувся до жінки.

У печері запанувала умовна тиша. Якщо не брати до уваги стогони з підлоги та люте сичання жінки у напрямку Відьмака.

• Ти й так наробила шкоди мені. Більше вже не здатна. Облиш пусті прокльони. – глухо проказав у напрямку жінки Відьмак.

 

• Ти мав здохнути!  - зайшлась люттю жінка.

 

• А я й помер. Завдяки тобі.

 

• Не так! Не так! Тебе мали поховати. Ти не мав жити.

 

• Я зруйнував твою магію тим що вижив? Ну вибач. А тепер йди. Я не зможу зробити тобі зле. Але не спокушай і не випробовуй те твердження.

 

• Ти – недолугий бовдур! Придурок. Пусте місце!.... – тираду було несподівано обірвано тим, що жінку вимело темним згустком енергії з печери. Згори в далині віддалялась її лайка.

Відьмак не без насолоди слухав як вщухає лайка.

• Розмова колишніх – це завжди захопливо та чарівно. – просипів Інквізитор. – Може розповиєш вже мене, а потім продовжиш насолоджуватися?

Відьмак хмикнув та підійшов до товариша. Уважно оглянув вузли, посіпав за вірьовки. Потім зручно примостив Інквізитора, обперши його спиною об стінку печери. Послабив вузли так, щоб Інквізитор міг сам визволитись, що той і почав робити, вдячний за шанс самостійно вилізти з вузлуватої халепи.

Відьмак же підійшов до вівтаря та допоміг очуняти Барбі. Інквізитор знав про методику виведення з непритомності, яка використовувалась з сивої давнини, та все ж скривився, коли Відьмак смачно відвісив кілька ляпасів по вродливій мармизі красуні.

Та прийшла до тями та переполохано поглянула на Відьмака. Він допоміг їй сісти та підійшов допомогти Інквізиторові звестися на ноги.

• Вибач. – тихо проказав Інквізиторові, чим увів того у невимовний ступор. – Мав тебе за живця. Оці ніколи б не стали зі мною розмовляти. Бояться. А порозмовляти треба.

 

• А ти намагався? – майже істерично зайшлась Барбі. – Одразу вбиваєш.

 

• Я так розумію, ти вмієш причаровувати жінок та викликати в них нестримні емоції. – Інквізитор розминав зап’ястки. – Руки затекли. А то наваляв би тобі.

 

• Встигнеш. Визнаю. Жінки від мене без тями.

 

• У прямому сенсі цього слова. – Інквізитор підійшов до Барбі та подав руку, чемно допоміг стати на підлогу на свої дві чарівні ніжки.

 

• Галантний. – прокоментував подію Відьмак.

 

Інквізитор не звернув на коментар уваги. Вмостився на вівтар, наче на стіл, звісив ноги та обперся руками об поліровану поверхню вівтаря.

• Ти хотіла поговорити.

 

• Так. – Барбі зле поглянула на Відьмака. – Нам завадили.

 

• Не можу сказати, що дуже тому заперечував. Був зв’язаний, пам’ятаєш?

 

• Угу. Ми хотіли поговорити. Ми не хочемо ані війни, ані щоб нас чіпали.

 

• Не хочуть. Церква послідовна у своїх діях. – вліз у їх розмову Відьмак, чим заробив ще один недобрий погляд від Барбі. – Спочатку вона дає дорогу відьмам, а потім вже їх знищує.

 

• Не зрозумів. – Інквізитор здивовано поглянув на Відьмака.

 

• А де, по-твоєму, відьми та відьмаки беруть силу? Чи чистять той бруд, що набирають під час роботи? – Барбі несподівано підтримала Відьмака. – У церкві. Де ми закуповуємо усе необхідне для ритуалу? Свічки, ікони. Там же.

 

• То ви це робите задля того, щоб принизити церкву. Пащекуєте. – Інквізитор став на захист своїх.

 

• Ні. Ми не здатні зробити нічого без атрибутів, отриманих від церковників. Крім нього. – зле кивнула у бік Відьмака, який пішов гуляти печерою і з видом туриста з цікавістю оглядав люд, який ще в основному перебував на підлозі, проте вже очунював та потихеньку тягнувся до виходу.

 

Увага Відьмака значно прискорювала ці процеси.

• Я хотіла б попросити… - Барбі запнулась. – Попросити не чіпати нас. Ми виконуємо наші обов’язки сумлінно та старанно. А останнім часом кількість нападів на нас значно збільшилась з боку церкви.

 

• Не розумію, пані…

 

• Ірина.

 

• Пані Ірина. До чого тут ваша робота та церква?

 

• А я поясню. – Відьмак спихнув Інквізитора з вівтаря та почав прискіпливо його вивчати. – усе поясню, хоча не знаю, чи зможеш ти це сприйняти. Зрозуміти – так. А от сприйняти…

 

Люди, або нелюди, що практикували магію, існували завжди. Задовго до появи вашої віри.Навіть не так. У кожній людині є магія. У більшій чи меншій кількості. Кожна людина від народження має постійний зв'язок із Всесвітом. З віком він втрачається або розвивається. Це залежить від життя людини, її вчинків або того, чим вона займається. Але люди різні. Є сильніші. Є слабкі. Сильні люди можуть бути чарівниками або магами. А от якими – залежить від того внутрішнього світу, що усередині. Темними або світлими.

 

• Поки все зрозуміло. І ти хотів показати мені як саме церква руйнує зв'язок людини із Всесвітом? Хрестинами? Ота ниточка, то був саме зв'язок?

 

• Так.

 

• У всьому в тебе винна церква. А як щодо буддистів або даосистів? Інших релігій?

 

• Там своє кіно. І свої ритуали. Проте усі вони спрямовані на руйнацію зв’язку із Всесвітом. А у випадку з буддистами – після руйнації потім довгий та дуже складний шлях до його повернення. Отого зв’язку. Важкий та сповнений поневірянь. – Відьмак скінчив вивчати вівтар, випхався на нього, як до того Інквізитор, та звісивши ноги, обперся руками об вівтар.

 

• Розумію. Відьми – це або не хрещені, або невдало хрещені.

 

• Або хрещені, та сила їх така, що священник не в змозі перерізати ритуалом той зв'язок. Проте цікавіше далі. Усі ці м’ясники на службі у  темряви дійсно використовують ритуали, молитви та атрибути церкви задля здійснення своїх ритуалів. І тут виникає інше питання. Як з інквізицією.

 

• Зрозумів, зрозумів. – замахав руками Інквізитор. – Знову в тебе церква у всьому винна.

 

• Не церква. Люди. Бо як принижується та зупиняється технологічний розвиток цивілізації, так само принижується й її духовний рівень. І тут на перший план виходять і темні, і священники.

 

• До чого тут амулет, відьми та їх накопичення?

 

• А от це саме цікаве запитання. Хочеш почути відповідь? Запитай у цієї кралі, що стоїть за тобою та облизується на твої сідниці. – Інквізитор підскочив від слів Відьмака та повернувся до Барбі-Ірини.

 

Та, ніби нічого страшного не відбулось, щиро та відкрито дивилась у очі Інквізитора. На мовчазне запитання стенула плечиками.

• Я привела тебе сюди, любчику. Це давнє місце над яким побудовано нашу церкву. Ця печера існувала тут задовго до церкви. І той вівтар. Він незрозумілий. Ані чорний, ані білий.

 

• І от тут ми маємо саме те місце, куди не дотягла амулет от старушенція. – вишкірився Відьмак. - Вони збирались тут. Темні. Та настільки себе закривали, що я не міг дістатись до їхнього кодла. А от коли вони потягли тебе, такого у розпачі та печалі, зміг знайти і їх, і місце шабашу.

 

Інквізитор закляк та з недовірою подивився на Відьмака. Потім перевів погляд на вівтар. Коли не звертати уваги на ту нісенітницю, що вбивали йому у голову темні, бо обидва, Ірина та Відьмак, для Інквізитора були з однієї діжки огірків, то тільки-но вони з Відьмаком знайшли відповідь на одне з питань старого Філарета. Лишалось тільки встановити чому саме сюди Старійша тягла амулета.

• Хлопчики, тут у вас гарна пригода. – промурчала Ірина – Хочу з вами.

Відьмак скривився та заперечливо хитнув головою. Інквізитор єхидно повернувся до Ірини.

• Радо запрошуємо до компанії.

Радів, немов дитина, що зміг дістати Відьмака. Відьмак з кислою міною пішов до виходу. Став. Повернувся до парочки та вишкірився.

• Я також думав про допомогу. Тому теж покликав.

З-за спини Відьмака вигулькнула тендітна маленька знайома Інквізиторові фігурка. Той засичав, наче Відьмак залив печеного сала йому за шкірку. І одразу змінив думку про підступність Відьмака, що саме вийшов з печери.

Дария, не дух, а геть зовсім реальна, показала Інквізиторові язичка та побігла за Відьмаком. Інквізитор з такою ж міною, як за мить до того Відьмак, повернувся до Ірини. Зустрів її хтивий погляд, скривився ще більше та втомлено посунув нагору.

 

******