26. Тайна обряду. ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

*******

• То ти дійсно вважаєш, що інквізицію створили для виловлювання дрібних злодюжок? – недовірливо хмикнув у спину Відьмакові Інквізитор.

 

• Так. Тільки не я вважаю. Так було. – Відьмак, наче гонча що взяла слід, швидко йшов центральною вулицею міста. – Та й не таких вже й дрібних. Для охорони подорожуючих на молебень ваша свята церква створила цілий орден Тамплієрів. Що їм би завадило утворити департамент боротьби з фальшивомонетниками?

 

• Та якось це… несерйозно. – недовірливо тягнув свою пісню Інквізитор.

 

• Чому? Церква тримала під контролем всі монетні двори, хоча вважалось що їх утримує король. Чому б їм не контролювати їх обіг та справжність? Та й сам подумай. – Відьмак різко зупинився та повернувся до Інквізитора. – Що може бути важливішим ніж збереження багатства та його примноження? І особисто мені відомі лиш чотири випадки коли на кострі смажили відьом. І два з них – за ініціативи громади та місцевої влади. Церква тоді настільки була проти, що після того, як до кірочки засмажили тих двох нещасних, одного зі старостів четвертувала, іншого вигнала з міста. 

 

Так, був період зламу системи. Це тоді, коли всі хроніки інквізиції було знищено або замкнено у підвалах Ватикану. І на зміну тому департаменту, лишивши вивіску, прийшов новий. Твій. Департамент вбивць-професіоналів. І що? Коли ти особисто востаннє смажив відьму? Ви їх просто вбиваєте. Або блокуєте їх дар. Чи не так?

 

• А ти не вважаєш багаття з відьмою на центральній площі міста, наприклад Києва, якимось... недоцільним.

 

• Ага. – хихикнув Відьмак, рушивши далі також швидко як до того, а може ще й швидше. – поганий піар для церкви. Та не в тому справа. Ви не палите їх. І не палили. Професійно, маю на увазі.

 

• Тоді ще одне запитання.

 

• Чи не забагато теревенів?

 

• Ні. – хекав позаду Інквізитор. – Що ти робиш коли, наприклад, не можеш прочитати, як ти кажеш, людину?

 

Інквізитор на всьому ходу уперіщився в широку спину Відьмака, що різко зупинився від запитання. Постояв, помислив собі щось і, кинувши одне слово, рушив далі.

• Атакую.

 

• Будь-кого? – ніяк не міг вгамуватись Інквізитор.

 

• Так.

 

• Не заважко?

 

• Ні. Просто блокую зверху. Зате допоки живий. І взагалі, ти відчепишся з запитаннями?

 

• Ні. Ми куди летимо?

 

• Прилетіли.

 

Вони різко зупинились біля церкви, що сховалась за парком у самому центрі міста. Прохід до церкви було перегороджено натовпом. Близько сотні жінок та чоловіків блокували їм прохід.

Відьмак мовчки розглядав кожного з них. Потім звично вишкірився. Натовп хитнуло від Відьмака у сторону церкви, проте не далі ніж на один крок.

• Усі повилазили? Гадюки. – Відьмак бив словами наче своїми улюбленими батогами.

Потім різко зблід, зустрівшись поглядом з водянисто-зеленими очима. Інквізитор, що став поруч, розуміючи хто їм заважає пройти до церкви та скільки їх, готувався до бою. Від нього не укрилося те, що Відьмак довго та з болем дивиться на якусь невисоку важку у плечах та стегнах жінку геть не стару жінку. Та дивилась на Відьмака.

Між цими двома наче відбувалась розмова. Розмова без слів. Довжиною в десятки років. Інквізитор забагато ладен був віддати, аби хоч краєчком вуха почути те, про що дивились одне на одного ті двоє.

Інквізитора прошив здогад. І тепер він реально занепокоївся. Що вичудить Відьмак, зустрівши свою колишню дружину? Від нього й так можливо було чекати на що завгодно. А тепер…

Відьмак розірвав зчеплені погляди, наче розмову було завершено. Його очі знову налились тією силою, що палала в них до несподіваної зустрічі.

• От вдивись у них, друже. Не подививсь. Вдивись. – Спокійно, наче експонати музею воскових фігур почав обговорювати натовп Відьмак. – Усередині – острах за себе та гнів. Більше нічого. Вони не ненавидять тебе – святошу. Вони бояться за себе. Тому й у купі. Бо відчули силу. Та злякалися. Хоча не всі відьми та відьмаки повилазили на світ Божий. Тільки найсильніші.

Він замовк та попростував прямо крізь натовп до церкви. Той сахнувся, наче живий, від Відьмака, давши йому дорогу.

• Можемо ми познайомитись ближче з ним, о Найсильніший? – прошамкала стара відьма, тицьнувши вузлуватим пальцем у бік Інквізитора, та принижено зазираючи у вічі Відьмакові.

Відьмак не зреагував, наче не до нього звертались. Натовп зімкнувся за Відьмаком та кілька десятків очей вершились у Інквізитора. Той проковтнув незвично в’язку слину і почав про себе промовляти бойову молитву. Хай там Відьмак вважає його нащадком тих, хто шукав фальшивомонетників, та він не збирався просто за так віддавати своє життя.

Натовп колихнувся у його бік, він почув навіть чийсь рик, та знову завмер. Слова, що прозвучали у повітрі, наче збудували миттєво між ним та натовпом стіну, об яку з усієї сили гепнувся натовп.

• Я б постерігся його чіпати. Бо він сам ще не розуміє свою силу, а зла вам не бажає. На відміну від мене.

Слова Відьмака прорубали прохід крізь натовп для Інквізитора, який не погребував цим скористатися. Зі сталою думкою випробувати свої сили на Відьмакові та прибити падлюку Інквізитор увійшов до напівтемного храму.

Усередині було людно. Йшов обряд хрестин. Близько десяти причетних до обряду у чистому святковому одязі втомлено спостерігали за святим отцем, що речитативом виспівував молитву коло двох молодих людей, обраних батьками для найвищої довіри – хрещених. Дитина спокійненько лежала у гарненькому простирадлі на руках у майбутнього хрещеного батька та розглядала візерунки на стелі храму.

Гарно поставлений голос священника плинув церквою, змішувався з ароматом свічок та ладану і вкладав у душу спокій. Звичний до богослужінь Інквізитор не міг не оцінити наскільки гарно веде службу священник.

Відьмак скалив зуби у своїй неперевершеній єхидній посмішці та спостерігав за Інквізитором.

• Що? Торкнуло? – запитав Інквізитора, привернувши негативну увагу кількох гостей церкви.

Інквізитор приклав до губ пальця, сигналячи Відьмакові про збереження тиші під час богослужіння. Та Відьмак на ті застороги чхати хотів. Підійшов до Інквізитора, став трохи ззаду і поклав руку на його плече. Нахилився до самого вуха Інквізитора та видихнув словами:

• Дивись моїм зором. Так краще.

На очі Інквізиторові набігли брижики. Трохи потемніло та картинка того, що відбувалось, розмилась. Потім потемнішала і стала червоно-коричневого кольору. Так он воно яке кіно темні дивляться. На тому кольорі чітко прорізались різнокольорові плями – люди. Та незвичні плями. Наче поряд з людиною стояла ще одна. Більш тонка та тендітна, що на червоно-коричневій людині сяяла різними кольорами.

Один з прихожан перехрестився і на його пальцях спалахнули й почали загасати темно-сині іскорки. Людина-тінь світло-синього кольору, що саме закінчила повторювати за власником тіні рухи, негайно увібрала в себе ті іскри. Вони побігли пальцями тіні і почали світлішати й розчинились поступово усередині тіні, змінивши колір на світло-синій.

Різноманіття кольорів. Спалахи. Жінка-тінь насиченого червоного кольору люто скапувала темною тягучою бурою рідиною на підлогу церкви. Власниця тіні – миловида молодиця років тридцяти, весело та відкрито посміхалась дійству.

І так кожен, навіть священник. Кожен мав унікальне поєднання кольорів та тіней.

Над людом та тінями плила візерунками молитва. Жовто-золоті кольори сплітались у неповторні за красою візерунки й дуже нагадували східний килим.

Інквізитор мимоволі задивився на ті тіні, візерунки та спалахи.

«Не туди дивишся. Дитина.» -  прогримів гуркотом травневого грому у голові голос Відьмака.

Інквізитор поглянув на дитину. Не зрозумів та пильно роздивився усе те, що біля тієї дитини було. Дитина одна єдина у церкві мала від своєї тіні рожево-пастельного кольору тоненьку ниточку. Ниточка вела догори, до самої стелі церкви, та, прошиваючи останню, губилась у височіні.

Спів священника перервався і рука служителя упевнено та досвідчено прийняла дитину з рук хрещеного батька. Дитина помандрувала до святої купелі і тричі пірнула у воду, направлена усе тією ж професійною рукою.

Молитва, яку саме закінчив священник забриніла та почала збиратися докупи. Тоді, Інквізитор аж підскочив, миттю впала у священну купіль разом з втретє зануреною туди дитиною.

Інквізитор почув тонкий дзвін. Він нагадував останній подих струни. Дзвін одразу ж потонув у криках дитини. Усі присутні у церкві радо посміхались тому.

З купелі священник дістав усе ту ж червоно-коричневе маля з рожево-пастельною тінню. По тіні стікали у воду рештки жовто-золотавої молитви.

• А де ниточка? – наче підліток розгублено повернувся до Відьмака Інквізитор.

Відьмак прибрав руку і очі Інквізитора одразу засліпив навколишній світ. Мовчки повернувся та пішов геть з церкви. Інквізитор похапцем перехрестився, як годилося, та вискочив надвір за Відьмаком.

Там вже й слід загубився від юрби, що заважала їм пройти до церкви. Лиш старці та жебраки звично тягнули пісню про надбання матеріальних благ без праці.

Відьмак скоро пішов у напрямку кав’ярні, яку вони лишили півгодини тому. Біля неї були припарковані їх авто. Коли дійшов до свого – сів та, не чекаючи Інквізитора, швидко газонув у напрямку виїзду з міста.

Збентежений та звиклий до вибриків Відьмака Інквізитор сів за того ж самого столика та замовив собі ще порцію отрути у вигляді місцевої кави.

Поглянув на вулицю та, згадавши настанови Відьмака, різко і несподівано атакував. Світло оповило стару згорблену фігуру у куфайці.

Інквізитор підскочив зі стільця. Загупало та заблимало. Він приймав нерівний бій.

 

******