25. Відьомські стежки. ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

******

Інквізитор мовчки спостерігав за Відьмаком зі свого джипа. Полюбляв чисте скло і дуже нервував, коли сезонний бруд вмощувався на лобовому склі авто. Волів мати повну картину того, що за тим склом відбувається до найменших дрібниць. Бруд на склі нагадував йому сучасні медійні канали та пресу, бо перекручував майже усе, що відбувалось навкруги.

Професійна риса докопатись до витоків та усвідомити суть того, що відбувається, й тут формувала звичку Інквізиторові.

Обперся підборіддям об руль, що краще бачити.

Відьмак стояв обабіч шляху, що весело та з вибоїнами вів до Василькова. Саме під великими, виготовленими з бетону літерами з назвою міста – залишком глобалізації радянських часів.

Літери спостерігали за Відьмаком. Той за ними. Відповіді на ті запитання, які вони мали вирішити, лежали саме там. За тими скошеними від часу та змореними літерами.

Бачив Відьмака зі спини. Чи не вкотре. Спокою не давала одна думка. А що коли? А що коли він змушений буде виконати наказ? Ще на самому початку їх сумісних пригод виконав би і не замислився. А зараз? Чи зможе підняти силу проти цього темного? І чи в змозі буде перемогти. Бо ту силу, яку бачив та відчував від свого товариша по пригодам, сам волів би мати. Вона манила й лякала Інквізитора одночасно.

Останній вибрик Відьмака у храмі змусив Інквізитора стекти холодним потом. Такого він ще ніколи не бачив. Це було вражаюче та неймовірно. Силу Відьмак нагуляв нечувану. Було цікаво де та як.

Відьмак настоявся біля надгробного надпису за яким було поховано місто. Повернувся і Інквізитор встиг таки помітити біль, що згасав у сталевих очах під важким поглядом. Саме за такі миті й цінував чисте скло.

Відьмак підійшов до його джипа і Інквізитор натиснув кнопку скла. Воно тихо рівномірно почало ховатись у двері.

Відьмак провів поглядом скло та поглянув на Інквізитора. Вишкірився.

• Потрусимо трохи це зелене болото?

 

• Від моєї думки щось зміниться? Коли ти вирішуєш щось вичудити, хіба ти потребуєш моєї або чиєїсь думки? Валяй. Гати бідне нещасне місто.

 

• То дозвіл святої інквізиції маю. Цікаво…

 

Відьмак повернувся то попрямував до свого коника, що стояв за джипом Інквізитора. Махнув йому рукою та пірнув досередини. Інквізитор вирулив другим та поспішив за автівкою Відьмака, що, незважаючи на обмеження швидкості, ракетою попрямувала до центру міста. Знав трохи вже та мав досвід, тому не хотів тоді виловлювати по всьому містові.

Хмикнув, коли вони зупинились біля кав’ярні у центрі міста. Коли б шукати знову де подівся той Відьмак, то треба перетрусити усі кав’ярні.

Кава з пересмажених зерняток була гіркою. Відьмак кривився, але вперто пив те жабуриння.

• Як ти бачиш відьму? – несподівано запитав Інквізитора.

 

• Тобто?

 

• Як ти визначаєш, що жінка – відьма?

 

• Відчуваю. – відмахнувся відповіддю.

 

• І все? Не вірю.

 

• Питання віри.

 

• Комусь це я вже казав. Цікаво. Добре. – кивнув кавою у бік центральної вулиці, де по своїм справам снував люд. – Покажи. Хто з них – темний?

 

Інквізитор подивився на вулицю, людей. Не хотів грати у гру Відьмака, проте розумів, що той не відчепиться. Кивнув на немолоду жіночку, що тягла великого пакета з супермаркету, розташованого неподалік.

• Вона.

 

• Як ти визначив?

 

• Я ж кажу. Відчуваю.

 

Відьмак легко звівся на ноги та попрямував від столика, що стояв під навісом біля кав’ярні у бік жінки. Перестрів ту та щось почав говорити. Жінка кивнула, віддала пакета Відьмакові та пішла з ним до столику з Інквізитором.

• Ольга, це – святий отець. – вишкірився Відьмак, недбало махнувши у бік свого приятеля. – А це Ольга – травниця.

 

• Тобто, травниця? – перепитав Інквізитор.

 

• Ольга займається квітами. Має своїх кілька яток. І збирає трави.

 

• Я лікуюсь ними сама. – кивнула жінка – Не займаюсь цим на комерцію. Розумієте, святий отче (Інквізитора перекосило від цього звернення, що одразу ж весело було помічено Відьмаком), маю кілька питань по своєму здоров’ю. А нинішні ліки – не дешеве задоволення. Наприклад артрит. Воно ж не лікується. А глиною та трав’яною сумішшю – біль зникає і можу ходити. Ось хоч у магазин. Або тиск. Від пігулок не завжди добре. Гомеопатія – дорого. Отож збираю та готую собі чай.

 

Відьмак наклонився до тітки та поклав свою руку на її плече.

• Святий отець – підкреслив – Святий отець бажає Вам вилікуватись та благословляє. Йдіть з миром.

Жіночка кивнула, подякувала і зі своїм клунком заспішила по своїм справам. Інквізитор зчудовано глянув на Відьмака. Той випромінював щире єхидство всіма своїми фібрами.

• Як ти її сюди притягнув?

 

• Тваринний магнетизм. Чув? Чи у Біблії того немає?

 

• І головне запитання, навіщо?

 

• Як ти впізнаєш відьму? – голос Відьмака задзвенів сталлю.

 

• Та кажу ж тобі – відчуваю! – шаленів Інквізитор несподіваному допитові. – Чого причепився, як осіння муха?

 

• Не знаєш відповіді? Зроблю трохи тобі екскурсу. В історію. Як ти знаєш Велику інквізицію було засновано …

 

• Вікіпедію цитиувати будеш?

 

• Буду. – геть серйозно відповів Відьмак. – Буду. Опустимо факти з вікіпедії. Інквізиція мала на меті збереження ладу та непохитність трону і церкви. Вона не полювала на відьом – це брехня. Як і багато чого. Інквізиція полювала на фальшивомонетників.

 

• То ти звідки таке намудрував?

 

• Не з вікіпедії. Разом з темрявою приходить інше. Я намагався розібратись у своєму новому дарі. – Інквізитор затих і уважно почав ловити кожне слово Відьмака, на які безрезультатно та довго очікував. - Темному дарі. Неначе неймовірна кількість дверей одразу ж прочинилась перед моїм розумом як тільки він у мене увійшов. Я отримую будь яку відповідь на будь яке своє запитання. І знання. Вони з’являються наче нізвідки. Проте я чітко можу тобі скласти ірраціональні дроби не розуміючи при тому що воно в Біса таке! Отак і тут. Знаю. Воно, оте знання, схоже на великі вогняні літери, що легко читати. Висить перед очима.

 

Так от, інквізиція, справжня інквізиція, а не оте НКВС, що наразі нищить будь-кого, хто прийшовся не до вподоби, мала на меті контролювати багатство церкви і відповідно правлячих кіл. Фальшивомонетники знецінювали монети, а отже й саме багатство. Тому й саме тому було написано церковну збірку правил про полювання на відьом. Тільки під відьмами ви – інквізиція – мали не жінок або й чоловіків. А монети.

Наприклад. Як опустиш відьму у воду й вона не спливе нагору – то не відьма. А та, що вирине з води на поверхню – відьма.

Тебе ніколи не насторожували ці рядки? Як тобі реальна жінка залишиться живою під водою? Нісенітниця. Це коли ти людей топиш. А коли фальшиву й реальну монети – це саме й показує справжність металу.

Як і зважування. Фальшива монета буде легшою.

Візьми ваш довбаний кодекс полювання на відьом та заміни людину монетою.

 

• А навіщо тоді, по-твоєму, писали про відьом?

 

• Та тому що. Бо мали як шифр. Й ключики від того шифру втратили або свідомо загубили. Саме тому ти, отакий крутий перець, не в змозі зробити елементарне – впізнати у людині відьму.

 

• Хочеш сказати я не здатен розрізнити темряву у людині? – зле прищурив очі Інквізитор.

 

• Здатен. – Відьмак наче не помітив небезпеки у очах співрозмовника. – Та те темне, що ти побачив у тій нещасній – це гнів та болячки. Вона учора знову отримала на горіхи від свого нетверезого співмешканця. От саме та половинка темного і керує її вчинками та думками цього дня. Її ти відчув…

 

• Твоєю логікою – так відьом взагалі не існує.

 

• Чому ж? Є. Є рідненькі. І ви інколи втрапляєте в ціль. Та й за ті пару сторічь, що минули, церква змогла перевиховати експертів з грошового обігу у професійних вбивць і створити каральну машину.

 

• То навчи кволого та убогого чоловіка як впізнати відьму – єхидство таки є заразним і тепер Інквізитор випромінював його. – Я послухаю.

 

• Ага. Може порозумнішаєш. Відьму неможливо упізнати от просто так. Може відчути. Як ти й казав…

 

• Ага!

 

• Ага. Але відчути вже тоді, коли вона застосувала свою темну силу на зло. А ті секунди на роздуми дуже дорого коштують. Іноді й життя. – Інквізитор мовчки ковтнув кпин, відчуваючи що Відьмак правий. Чомусь згадав слова старого Філарета про те, що у війні з темними, вони втрачають дуже багато гарних людей і сили нерівні. – Я можу бачити відьму. Вірніше не можу.

 

Інквізитор вважав, що його здивувати неможливо. Недовірливо поглянув на Відьмака, чекаючи на підступ.

• Саме ту, яку я не можу прочитати і дізнатись її настрій та думки, я вважаю за Відьму. Бо тільки людина, що має силу, здатна себе так гарно закрити від таких же, як вона сама.

За столиком у кав’ярні ненадовго запанувала тиша. Обидва потихеньку потягували пересмажену каву.

• Добре. Переконав. – Інквізитор першим порушив мовчанку. – А як же ті захисти, якими так щедро торгують твої брати та сестри по цеху? Теж брехня?

 

• Чому ж? Людину, яку захистили видно. Я бачу її наче через немите скло. Отой самий захист. Просто відбирає чіткість випромінювання від людини інформації про неї. І завжди чути чужу силу поверх людини. Оці «захищені» одразу ж йдуть на поличку звичайних людей. Ніколи не бачив щоб той, хто має свій дар та силу хотіли щоб поверх неї клали чужу. Навіть для захисту. Вона заважає не тільки тому, хто нападає або бажає зла. Вона заважає тобі самому. Розумієш?

 

Інквізитор знову кивнув та спромігся на питання, що мучило його з часу останньої розмови з Філаретом.

• То чому саме тут, у Василькові, так багато відьом? Справжнісіньких і дуже сильних?

Відьмак розтягнув губи у своїй неперевершеній єхидній посмішці і Інквізитора знову скрутило бажання його прибити.

 

****