24. Раз Філарет. Два Філарет ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

               Звична темрява храму оповила дві постаті новоприбулих. Відьмак хмикнув. Інквізитор, що мовчки слідував за ним від самого Подолу, запитливо поглянув на Відьмака.

• Увесь свій відьмачий час я присвячую служінню темряві. Навіть коли я знищую відьму – я виконую її наказ. Роблю так, аби темрява була сильнішою. І от заходжу я до світлих у їх двері і тут мені радіє саме та темрява, якій слугую.

 

• Щось вона не раділа тобі, коли ти в неї з кігтів прибрав душу, що впала. Церкву нам побили… - Інквізитор спостерігав як Відьмак вештався поміж кандилами та інколи збивав поглядом полум’я з деяких свічок.

 

• Вона не мене хотіла вбити. І немає у неї пазурів або кігтів. Зазвичай, її дотик ніжний та обережний. Пазурі та кігті собі люди намалювали.

 

• І церква.

 

• І церква. – погодився Відьмак та зупинився біля однієї свічки. Очі його потемніли. Він торкнувся пальцем свічки і та вигнулась від того дотику. Наче жива істота, свічка скрикнула і полум’я стало червоним, немов кров людська.

 

Відьмак простяг над свічкою правицю і та сплила, наче вода, на підлогу під кандило. Постояв трохи, немов переконував себе, що все зробив вірно. І рішуче рушив до потаємних дверей. Сіпнув ручку, стилізовану під золочену раму ікони, в якій було зроблено таємний прохід. Двері легко прочинились на змащених монахами петлях.

Усередині за столом на тому місті, де Відьмак запам’ятав силует Філарета, сидів підстаркуватий тучний чолов’яга та зиркав на прибульців темними очима. У очах стигла звіряча лють та пересторога.

• Маємо нового Філарета – весело промовив Відьмак трохи ошелешеному Інквізиторові.

Інквізитор шанобливо вклонився Філаретові. Той мацнув товстунами-пальцями свою чорну бороду і, незважаючи на Інквізитора, втупився у Відьмака.

• То он ти яке, непорозуміння Боже. Що хамовите та невиховане – те я знав. А от що геть зовсім клепки розгубило – це нове щось.

Відьмак хмикнув та зручно звично вмостився на стільці навпроти Філарета. Інквізитор, про якого всі забули і присісти не запросили, став осторонь столу та підпер собою стіну.

• Що ж ваш Бог не порозумів? Чи саме не ви всі стверджуєте, що все воля Його? Я теж. – сталево зиркнув на Філарета.

 

• Бог всіх любить.

 

• І безмежна любов його… - протягнув Відьмак дрижачим голосом старого диякона – Листа повернув.

 

• Листа?

 

• Листа. Його було адресовано мені. Не тобі та твоїй кодлі.

 

• Ааа… - протягнув Філарет. – Лист старого. Я теж здогадувався, що ти живий. Старий написав листа тобі перед самою смертю. Всі інші чудувались з його вчинку, бо вважали, що ти здох.

 

• Не діждете. Лист.

 

Філарет важко підвівся та почимчикував до старої шафи у кутку, намагаючись не випускати з поля зору Відьмака. Звичні до реальних баталій Інквізитор та Відьмак це одразу помітили. Інквізитор упіймав себе на думці, що сам би радо хмикнув тому фактові. Потім поглянув на Відьмака, що хижо вишкірився, не придушуючи у собі емоції, та не втримався. Хмикнув.

Філарет зле глипнув на Інквізитора, та щось гостре сказати не ризикнув. Знав скажену вдачу та характер таємних служок.

Мовчки кинув зім’ятого конверта на стіл перед Відьмаком. Склеєний обережною рукою конверт було надірвано. Печатку Філарета переломлено на дві половинки.

• Ви й не намагались приховати той факт, що листа читали.

 

• Ні. Бо це нісенітниця. Святий пише листа чортові. Не розумію.

 

• Це не пройде.

 

• Що?

 

• Нерозуміння. Не дано.

 

• Ти ще мені тут попащекуй! – верескнув Філарет.

 

Відьмак мовчки простягнув руку до конверта. Дістав листа. Довго читав мовчки. Потім так само мовчки і без емоцій протягнув листа Інквізиторові під здивований погляд Філарета.

• Взаємодія спецпідрозділів – пояснив Інквізитор та прийняв листа.

Пом’ятий, як і конверт, лист ряснів словами старого. Інквізитор згадав старого і до горла підступив згусток жалю, перекривши дихання.

«Відьмаче.

Ніколи не повірю у твою смерть. Особливо коли дивлюсь у шкідливі очі Інквізитора, що душить з себе жаль з приводу твоєї смерті.

Усе своє життя мав справу з вірою. Дарував віру, приймав віру. Сам вірив. Та не у твій кінець. Ти ще потрібен цьому світові й тим, у кого, особливо я, вірю.

Прошу тебе, бо вірю, що ти рано чи пізно ознайомишся з цими рядками, зроби усе те, заради чого тебе тримають на цьому світі наші й не наші святі. Не буду довго писати про долю та хрест, який кожен з нас, світлий чи темний, несе на собі. Нагадаю тобі про твій свідомий вибір. Ти бажав іншої долі. Легшої. Отримав те, про що просив Господа нашого. Бо у кожній дії або у любому випадку воля Його.

Не страть його довіри. Й моєї. Ти отримаєш будь-яку підтримку з боку церкви і я наказ про це. Зроби те, що маєш зробити.

І повторюю тобі те, що казав при нашій першій зустрічі. Шанс на спокуту має та заслуговує будь-хто. Пригадай це коли будеш вершити свій скорий суд.

Бувай.»

Інквізитор покосився у бік Відьмака. Той сидів з непроникною фізією та розглядав візерунки на вбранні нового Філарета.

Філарет уперіщився у Відьмака. Напружені руки тримали край столу, за яким сидів.

• Що ти маєш зробити? Що доручив тобі Філарет?

Відьмак ліниво потягнувся та зиркнув у очі Філарета.

• То можу розраховувати на допомогу?

 

• На кілок у груди – так.

 

• Покажу у які. – Відьмак вишкірився.

 

• Ви, темні, як шавки дворові. Оббріхуєте та гавкаєте, перекручуєте та дзиґою крутитесь аби на чисту воду не вийти. Мій святий обов’язок – нищити вас скільки стане сил. Мені немає чим тобі допомогти крім вогню, святої води або кілка у твої груди.

 

Відьмак хмикнув. Підвівся та попрямував до виходу.

• Що тобі доручено? – верескнув Філарет – Я не відпускав тебе!

 

• Я не питав твого дозволу. Як там старий писав? Бувай. – через спину кинув Відьмак.

 

Інквізитор краєм ока помітив рух. Підхопився. З недовірою поглянув на розкидані тіла кількох служок. Те, що відбулось, було поза межами його уяви. За одну мить Відьмак знешкодив десяток його товаришів по професії. Та ще й не самих слабких.

Свідомістю дотягував події, що відбулися. Служки кинулись на Відьмака з засідки. Той зреагував миттєво. Але як? Інквізитор ніяк не міг уторопати що саме зробив темний, щоб позбавити свідомості світлих.

Відьмак зле обернувся на Філарета.

• Ти Бога свого про допомогу попроси – плюнув словами у сторону столу.

Вийшов, грюкнувши дверима. Інквізитор поглянув на заціпленого жахом Філарета, з жалем видихнув повітря з грудей, згадуючи хто сидів у цьому кріслі до того, та мовчки вклонившись вийшов за Відьмаком.

Той розважався на всю. Свічки літали храмом. Згасали від ударів об стінку. Плавились під поглядом. Коли Відьмак скінчив у храмі сиріткою світила одна однісінька свічечка. Він підійшов упритул до неї та втягнув повітря крізь зуби. Полум’я затріпотіло та невпевнено потягнулось у сторону Відьмака.

Коли він повернувся у бік Інквізитора, останній побачив сльози на сірих сталевих очах.

• Вона вірила у диво. – кивнув на свічечку.

Інквізитор поглянув на свічку і наче морок пролетіло перед очима видіння маленької блідої дитячої ручки, що несміливо ставила свічку. Саме цю свічку. Горло знову вдавило. На очі рушили своїм шляхом сльози. Втягнув крізь зуби повітря, аби не розревітися. Так само як до того те ж зробив Відьмак.

Чоловіки вийшли на свіже повітря вулиці. Відьмак роззирнувся та повернув голову у бік свого приятеля.

• Ну що? Пішли розберемося з кількістю відьом на Васильківщині? Чи не це просив тебе зробити справжній Філарет?

 

• Та він стільки запитань тоді поставив… - протягнув Інквізитор.

 

• То по ходу п’єси отримаємо й ці відповіді. Розберемося.  – безтурботно кинув Відьмак, прямуючи у бік авто.

 

• А ти змінився.

 

• Дати по пиці? Чи ще чогось?

 

• А може й не дуже й змінився… - кинув у спину Інквізитор.

 

Посміхнувся сонечкові й подумав, що життя пречудове у будь-якому разі. Чи є у ньому Відьмаки або немає. Пішов до свого авто, що було припарковано поряд з відьмацькою машиною. З цим бевзем лізти у пекло до відьом аж ніяк не боявся. А от пригода, що намічалась – вже мала чудовий смак.

 

******