Сповідь старого розвідника. (З буденного життя)

• Обожнюю нашу роботу. Нас хвалять, нагороджують. – образ спецагента у виконанні короткопалого старіючого Траволти викликав у мене мимоволі усмішку.

А я обожнюю той клятий фільм. «З Парижу з коханням». Кіно, у якому неможливе можливо. Такий собі пришелепуватий спецагент хапається за зброю та миттю вирішує цілу низку питань з терористами. Хотілося б колись отак от… зброя… секунда… питання закрите.

Насправді, справжній агент терпляче та тихесенько сидить у мереживі свого ж павутиння. І чекає коли необережна муха зачепить бодай одну ниточку. А агент? Навіть порадіти тому не може. Не має права.

Роками омріяна молоддю професія формувала риси мого характеру. Ліпила з мене, нетерплячого та емоційного створіння, металеву форму витривалості. Знищувала емоції, жагу помсти або азарт. Спонукала до спокійного та зваженого підходу у вирішенні як бойових, так і життєвих завдань.

«Розкладемо усе по поличках»… Нудило від своєї правильності та спокою. Проте нічого заподіяти з собою не міг. Не мав права.

Коротка комісія. Рапорт. Вулиця. І життя. Цивільне життя пенсіонера. Передчуття драйву, скаженої швидкості та свободи. Свободи від «не маєш права».

• Що робитимеш? – колишній керівник звично по-генеральські утупився водянистими баньками на мою пику.

• Відпочину. Від зваженого життя. Заведу собі інтрижку. Може бізнесом побавлюсь. – фіксував водянисті баньки генерала, чекаючи щомиті нападу або пострілу.

Не тому, що генерал мав на меті мене знищити. Очікування зайшло глибоко у звичку та оселилось поряд з постійно напівнапруженими м’язами бійця, готового до бою. І не тільки від генерала… Не міг аж ніяк у своєму житті послабити напругу у будь-яких людяних місцях. Крім запам’ятовування номерів та обличь, уривків розмов, звично чекав на загострення.

Та й у тихих вуличках або коли був удома сам – чекав на загрозу. Постійне очікування нападу змушувало тримати тонус м’язів, дратувало психіку…

З року в рік. А загострення не було. Були справи, бойові завдання. Тільки за останні кілька років більше двадцяти разів був на війні, що мляво точила серце країни. Каїн та Авель. Боронив Авеля як міг. І як наказувало керівництво. Проте без жодного пострілу. Сірою плямою сочився за поребрик, збираючи пил інформації і повертався неушкодженим. Шикарна досконала бойова машина горбилася та потихеньку трюхикала з цінними відомостями додому. До водянистих баньок генерала.

Знову поглянув у сірі старі очі.

• Піду я. Додому.

 

• До якого? – генерал захихотів. – Отам, де тебе давно вже не чекають? І чи чекали?

Згадав про дружину. Обирав шлюб не він. Служба, бодай їй трясця. Підібрали за характером, рисами, менталітетом. Навибирали… Про ту хвойду легенди складати б.

Цивільне подружнє життя не вабило. Воно було таке ж чуже, як чергова легенда. Що я? Чого хочу? Як житиму далі?

Сумно видихнув та почимчикував до автівки. Поміркував плюси розлучення і вирішив скинути оте ярмо зі своєї шиї.

А далі? Одружуватись знову не хотілося. Наївся. Інтрижки не збуджували. Мав доста їх по роботі під час завдань. Та й розуміючи як звабити будь-яку жінку професійно, не мав хисту до полювання. Нецікаво.

Скривися, мудруючи що далі робити. У скельце постукали.

• То Ви вже мені не генерал – повільно опустив скло.

Рука протягнула згорнутий папірець. Кинула досередини й зникла. Папірець розкрився від падіння на моєму коліні метеликом і у візерунках крил я прочитав час, адресу. Хмикнув. Чого отой старий лис хоче? Стало цікаво.

Півгодини на маршрут. Добре. Все одно не мав сьогодні справ. За вказаним старим адресом – військовий госпіталь. Знав його добре, бо раз поз раз то під виглядом пораненого, то як санітар тупцяв довгими коридорами радянської будівлі. Кілька хвилин на каву і от я вже біля нього.

Старий з сивим чолов’ягою нетерпляче чекає.

• Спізнився. Дві хвилини.

Стенув плечима. Я пенсіонер.

Заходимо до будівлі. Утрьох крокуємо за відомим лиш старому маршрутом. Палата. На решітці висить молодик.

Старий вилаявся та схопився за молодого, піднявши того догори та послабивши тиск скрученого з шматків простирадла джгута на молодій шиї. Я неспішно почимчикував до решітки і почав розв’язувати вузол.

• Чого чухаєшся?

 

• Він давно мертвий. – хрипкий голос сивого спокійно відбився від стін палати. – Години зо дві.

• Три. – поправив я і з повагою кинув оком на сивого.

Генерал брудно вилаявся і відпустив молодого. Тіло глухо гупнуло об підлогу. Бо за мить до того я таки впорався з вузлом.

• Ви хотіли познайомити з небіжчиком? – я вивчав мілкі деталі кімнати.

• Ні, трясця. Він мав бути живим… Та добре. Й так покажу.

Генерал сіпнув штани небіжчика. Сивий присвиснув. Я мовчки подивився та кивнув. Без жодного слова вийшли утрьох на ганок.

• Розумієте, хлопці. Завівся у сепарів лікар. Ветеринар. Падло. Він усіх наших… молодшого віку, що у полоні, холостить. А потім ті скоти відпускають полонених або вимінюють. І чутки ширять. В нас на нулі вже дрижаки у молоднечі. – генерал помовчав та дістав дорогу цигарку зі срібного портсигару. – Треба, хлопці. Треба. Та офіційну операцію призначити не можу. Можу лиш допомогти з легендою, документами та амуніцією. І наказати не можу. Ви пенсіонери. А от попросити…

Я потягнувся до портсигару і той послужливо відкрив своє черево. Дим коштовної цигарки увійшов ніжно у легені, спаплюживши пару років мого життя.

Ризик. Невідомо куди й невідомо де. Поглянув на сивого. Той крутив сивого вуса й прискіпливо дивися на мене, молодшого за віком і, голову даю на відсіч, званням. Кивнув мені неспішно. Я затягнувся цигаркою. Що ж. Сивий сам обрав собі командира. Викинув недопалок у смітник і пішов до машини. Біля автівки повернувся до сивого, що крокував позаду й протягнув руку.

• Павло.

• Андрій…

 

… Генерал добре усе підготував. Як завжди. У бувалій формі сепара з автоматом північного колишнього брата й документами, за якими я був капітаном розвідки, у балаклаві чимчикував подвір’ям разом з таким же вбританим сивим до старого уазика.

У голову плигнула думка, що завжди починаю завдання у перших сутінках. Як упир йду на полювання. Посміхнувся. Мабуть ту мою посмішку вгледів у сутінках молодий командир. Бо пополотнів та ікнув.

Я поблажливо посміхнувся і вже до самого кордону мружив очі. Звикав до темряви.

Кордон. Перша або остання (залежить від ситуації) лінія опору. Нуль. Як його називають побратими, яких не знав і ніколи не ділив з ними крихту хліба. Не прикривав собою у бою. Але такі ж рідні й свої мені побратими.

Пірнув у ніч. За мною нечутно просочився у темряву сивий.

Довгий шлях лісом. Тихо. Наче у череві людожера. Звірина, сполохана пострілами та грюкотом, вже давно мігрувала звідси. Тільки нічні співи комах. І сопіння сивого. Погано…

Ззаду торкнуло за плече. Силует сивого приклав пальці до рота та присів тихо униз. Я повільно опустився за ним, лаючи себе. Сопів не сивий. Поряд тихо йшли. Також тихо, як ми. Тільки нежить одного з п’ятірки змішувався з ґвалтом комашні.

Закинув автомат за спину. Тільки ніж. Не маємо права шуміти. Блиснуло лезо короткого бойового ножа сивого.

Моє тіло пружиною вкрутилося у чужу групу. Поки оберт було завершено – двоє знайшли вічний відпочинок у райських кущах.

Сивий порався поряд. Завдяки йому, мені дістався худорлявий гнучкий молодик. З усього – старший групи. Бо кинувся крити своїх.

Короткий замах. Його та мій ніж викреслили іскри. Вони також не хотіли шуміти. Це свідчило про обізнаність та досвід. І підготовку. Моє тіло співало. Уперше за двадцять років накопичена енергія та досвід тренувальних боїв знайшли собі практику.

Адреналін зростав разом з темпом бою. Худорлявий в’юном крутився навколо мене, плануючи вимотати мене й прикінчити. Сопів. Саме його сопіння згубило його групу. Й збивало йому дихання, вирівнюючи сили. Молодик заточився і я звалився на нього зверху, занурюючи ніж між його ребра. Сіпнувся. Захрипів. Я прикрив рукою рота. Щоб не шумів.

Сивий, що за мить до того підбив ззаду молодика мені на розправу, спокійно витирав лезо об одного з небіжчиків.

Я витер та заховав свого ножа. Намагаючись не дивитися у блакитні незрячі очі молодика, кивнув сивому. У вухах шуміло. Адреналін продовжував захоплювати тіло, судомив м’язи. Кілька разів видихнув. Повільно попускало. Сивий криво посміхався, розуміючи мій стан. Я кивнув. Рушати.

І не втримався. Дивися довго у вічі молодика. Мабуть, за життя, дівок добре переполохали оті очі. Чисті. Світлі. Молоді. Усередині ріс жаль та рвало серце. І втіхою не була та думка, що я не кликав їх на нашу землю. Отим очам жити й жити. І кохати. Зітхнув. Мовчки пірнув у ліс…

… Будівля колишнього райвідділу, перетворена бойовиками на штаб, знайшлася легко. Карта не збрехала. Вже третю годину годували комарів з сивим у кущах неподалік.

Документи, якими озброїв генерал, вже стали в нагоді, заспокоївши патруль. Отож спокійно, наче свої, тихо цідили з фляги й чекали, намагаючись не звертати уваги на жахливі крики зсередини старого будинку.

Кат був там і мав роботу. Молоде виття, таке схоже на вовче, різало вуха й змушувало кипіти кров. Хотілось увірватися досередини у стилі Траволти й покласти край жорстокій забаві хворих на голову нелюдей. Та життя не кіно. Й сам загинув би, й сивого обрік, й завдання провалив. Так. Не завдання. Прохання…

Той, що нам був потрібен і чию пику я вивчав на фото, що тицяв мені під ніс генерал, заявився у дверях після другої ночі. Втомлено й п’яно похитувався. Щось палко пояснював капітану «міліції».

Рвучко підвелись та упевнено покрокували до парочки. Роками в мене вбивали один принцип – бути упевненим у тому, що робиш. Навіть усередині. Вірити у свою ж брехню до останнього. Бо віра дасть спокій. І не викриє твій блеф навіть коли грати нічим.

• Добрый вечер. Проверка документов. – сивий упевнено, як я, перегородив шлях.
• Ты понимаешь кто я? – пика капітана почервоніла.
• Понимаю. Пройдемте. – я тицьнув посвідчення під ніс капітана, не без насолоди спостерігаючи бліді плями на червоному фоні пики.

Краєм ока помітив кілька осіб, серед яких мигнуло й зникло бліде молоде обличчя. Десь я його бачив…

Я махнув ксивою у бік групки й ті кивнули. Проводжали когось самі, тож мали клопіт й без нас.

Щоб завести у безлюдне місце говірких п’яничок не знадобилось ані сил, ані часу. Також легко сивий навіки заспокоїв капітана.

Свинячі оченята лікаря, що те бачив, почали тверезіти. Кувікати заважала моя правиця, щільно притиснута до рота потвори.

Бажання рвали зсередини. Хотів різати оте огидне створіння на шматки. За кожного з хлопців. За дітей, яких ніколи не буде. За скалічені сім’ї. Материнські сльози. За шибеницю на вікні лікарні й незрячі очі. Руками рвати. Зубами. Довго.

Ніж легко увійшов у нікчемне серце. Не мав права на емоції. Як завжди.

Кастрація тіла не зайняла багато часу. Ті секунди ми з сивим заздалегідь планували. Такого собі месседжа усім нелюдям лишити. Що є на світі ті, хто боронитиме своїх дітей. І пам'ять про них…

… Темрява звично поглинула нас…

… Шлях до рідного краю був легким. Легко було на душі, незважаючи на кров на моїх руках. Першу кров за усю кар’єру старого розвідника.

Смутком усередині гризла тільки думка про оті молоді блакитні очі, що лишив на розвагу лісові минулої ночі.

Блокпост очікувано виріс перед нами. Я підняв руки й вийшов з лісу. Сивий повторив мій рух, напружено спостерігаючи за автоматами, націленими нам у груди. Дістати на горіхи від своїх не хотілося.

Повільно підходили, кинувши зброю, до своїх.

Серед хлопців мигнуло бліде обличчя. Я придивився. Та це ж той молодий офіцер, якого переколошкав своєю балаклавою! Ти диви, як життя зводить.

Спалахнула думка й показала іншу картину. Колишній райвідділ. Група МГБ бойовиків і оце ж бліде обличчя. Так от кого проводжали вороги.

Молодик, схоже, теж упізнав нас. Його вереск про пастку злився з клекотом автоматів бійців. Тінню мигнула переді мною постать сивого, що прийняв кулі на себе.

Перед тим, як темрява остаточно поглинула мене встиг побачити як падає бліда постать, скошена вдалим кидком. Мій ніж стирчав у гнилому та чорному серці…