23. Люлька шамана ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

**********

До напівпідвального магазинчику на Подолі, в якому приторговували різною сувенірною продукцією з далеких латиноамериканських країв, лишалось геть зовсім мало.

Артур розгублено тупцяв з своїми товаришами по вечірнім посиденькам у барах і мізкував навіщо він туди йде.

Весела задумка покурити люльку шамана та дізнатися хто ти зі світу тварин і який в тебе тотем була дійсно цікавою. Проте, коли б він йшов туди сам, а не плентався у компанії оцих двох бевзів, що, голову собі давав на відсіч, ще когось туди таки запросили. До гурту. Щоб потім жваво обговорити та попащекувати один над іншим.

Коли Іван почав базікати за те, що до одного його знайомого їде справжнісінький індіанський шаман з колишньої резервації індіанців на схилах перуанських гір – не надав цьому гідної уваги. І коли оті двоє почали записуватися до нього на прийом – теж.

Тепер чалапав за трохи хамовитим та всюдисущим Іваном. Пробивним та забезпеченим по життю. Олег, трохи схожий поставою та повадками на павича, розважливо обговорював з Іваном майбутню пригоду.

Людину завжди тягне до халепи, особливо людину, яка має що їсти та пити. От саме тоді вмикається невідомий нікому тумблер потягу отієї самої людини на різні капості та пригоди. Бо на ситу пузьку то ж саме те.

Олег озирнувся на Артура. А що він? У погляді товариша по пивним перегонам прочитав те, що й сам про себе знав. Невдаха. Працював важко й багато. Вдача, лагідна до отих двох, чомусь вперто ігнорувала самого Артура. Тому кожна копійчинка або надбання давалися йому неначе камінюка Сізифові.

В житті якось більше було втрат та невирішених питань. Тому на пивних посиденьках більше слухав про африканські подорожі Олега та паризькі ночі Івана.

Підозрював, що ці двоє тримають його лиш для того, щоб він своєю вдачею та статками підкреслював та відтіняв їх надбання. Завжди приємно похвалитись своїми заслугами. Особливо перед невдахою.

 Та невдахою він себе не вважав. Йому було не соромно дивитись у вічі тих, кого він ніколи б не назвав друзями. Всі свої надбання він отримував через чесну та кропітку працю. Саме тому був упевнений у собі та своїх силах вижити або вивернутися з ситуації за будь яку ціну.

А не хотів йти до гурту лиш за однієї обставини. Казна що приверзеться під отой кокаїновий сморід шамана, а потім ляже на слизькі язицюри і кілька років буде перекочуватися з одного боку на інший довгими вечорами у пивбарі.

Для себе вирішив, що цей сумісний похід – останній. Компанія, чомусь, останнім часом ставала геть не цікавою. Сам не розумів чому.

 Біля сходинок, що вели до прохолоди магазинчику, стояли пара дівчиськ та якийсь смурний чолов’яга, що радше нагадував представника пекла. Особливо його очі та срібний перстень у формі воронячого черепа на правиці.

Перстень зацікавив Артура. Він краєм вуха чув, що дівчата підуть з ними. Що то Таня та Аня. Та не зважав на те. Бо саме зустрівся поглядом з незнайомцем.

• Невідоме завжди кличе? – просипів чоловік з перстнем.

Складалось враження, що незнайомець кілька тижнів виснажливо працював, а потім пішов у атаку на лави ворога й довго бився. У його голосі відчувались як сила, так і виснаженість та втома. І ще щось, чого Артур ніяк не міг зрозуміти… Якась… Магічність.

Він кивнув, погоджуючись з чоловіком з перстнем, та попрямував сходами униз. Бо компанія вже нетерпеливилась та кілька разів за ці лічені секунди вже його покликала.

У напівтемному приміщенні відчувався аромат невідомих трав. Посередині горів біокамін, що  мав символізувати вогнище. Навколо вогнища були розкидані ковдри та подушки.

На одній з них сидів старий огрядний чоловік у одязі, який Артур бачив у кіно про дикий Схід. Він цмонив таку ж стару, як і сам, люльку. Кільця диму з люльки поважно пливли приміщенням та насичували приміщення ароматами.

Компанія зручно розмістилась на ковдрах та подушках. Гомін та гикання припинились. Поважність шамана, а ніхто й не сумнівався, що цей старий і є нащадком індіанців та шаманом, трохи збила запал на жарти.

Люлька пішла колом. Кожен затягувався та видихав на вогнище пару з рота. Я до цього зробив шаман. Вогнище жадібно злизувало пару, підіймаючи її зі своїм полум’ям все вище й вище.

Коли настала черга Артура, він вже був гарно надиханий парами. Перед очима пливла картинка того, що відбувалось. Чіткість та різкість зникали. Встиг подумати про антисанітарію люльки та невідомість її наповнення, а вже затягувався.

Коли людина діє наодинці, то їй притаманні обережність або розважливість. Ці цноти зникають тоді, коли люди гуртуються. Філософія натовпу різниться з обережністю індивідуума.

Та після першої дози невідомого всі острахи зникли.

Люлька гуляла руками шамана та гостей. Вогонь ставав сильнішим та вищим. Емоції відступали. Артура навіть не дивувало, що вогонь став майже як жива людина. Двометрова жива істота, що жадібно тяглась до того, у кого в руках була люлька.

Шаман щось прокричав своєю невідомою їм мовою та тицьнув люльку одній з дівах. Та затяглась і коло неї, несподівано для всіх, але не для шамана, виникла невеличка сіра кицька. Вона вередливо пирхнула на всіх і зневажливо сіла вилизувати свої причандали.

Сміятися не було сили, хоча сміх клекотав усередині. Та (може то Таня?) діваха й була схожа на норовливу дику кішку, що зневажливо дивилась на світ. Споживач, що дозволяє себе любити.

Люлька опинилась у руках її розгубленої подруги. Артур був упевнений, що кицьку бачать усі. Подруга спробувала передати люльку далі, не затягуючись, та вогонь несподівано пахнув у її обличчя. Вона сполохано затягнулась.

Біля неї матеріалізувалась невеличка полохлива пташка. Вона перелякано принишкла та спробувала заховатись за свою людину.

Люлька в руках Олега. Павич! Таки павич! Артур, коли б міг говорити та сміятися, обов’язково б залишив за собою останній коментар з цього приводу.

Іван… Муха. Жирна зелена гнойова муха. Вона дзижчала діловито біля самого розгубленого Івана.

Люлька у руках Артура. Він спокійно та без остраху, як завжди при незнайомих ситуаціях, вдихнув дим у легені.

Сірий дужий вовк всівся поряд. Почухав лапою вухо та шкідливо клацнув зубами на перелякану вщент муху. Гастрономічно роздивився павича і принизливо рикнув на кішку.

Та встала на дибки й зашипіла на вовка. Отакої! А Артур мав невеликі плани продовжити знайомство з Танею. Цікаво було б уявити їх сумісне життя.

Крізь силу таки посміхнувся. Настрій кращав щосекунди. Поглянув на шамана. Той мудрими очима дивився саме на Артура.

В очах шамана прочитав повагу. Несподівано для нього, шаман мовчки шановливо вклонився йому.

Артур підвівся, озирнувся на зоопарк, що сидів на ковдрах і попрямував до виходу.

Сонячні промені вдарили по очах. Не відразу усвідомив, що незнайомець з перстнем терпляче чогось чекає, сидячи просто на сходах магазинчику.

• Не невдаха. І не важко. Не скигли на житя. – промовив він Артурові. – Випробування даються лиш тому, хто здатен їх гідно витримати. Чи красиве спокійне життя без перемог? Чи буде що згадати, коли прийдуть за твоєю душею? І як ти станеш сильним, коли не тренуєшся? Частіше читай собі оці питання замість «Отчєнаш» і не скигли. Тобі ще багато чого треба у житті зробити.

 

• Хто ти?

 

• Людина.

 

Незнайомець задерикувато посміхнувся. Артур, що ще перебував під впливом вихлопу люльки, побачив за спиною у незнайомця білого північного вовка. Увесь у шрамах від невідомих битв той насторожено спостерігав за Артуром, ладний вчепитись йому у горлянку за перших ознак небезпеки.

Артур озирнувся на свого вовка, який розгублено подивився на свою людину. Якби міг накласти людські емоції, то стенув би плечима.

Мовчки пройшов мимо незнайомця і подався у бік метро. Мав над чим поміркувати.

Відьмак дивився у спину молодика із співчуттям. Бо знав достеменно, які надважкі випробування у того попереду. І скільки життів залежить від того, наскільки гідним буде цей молодик.

У кожного власна доля. Та долі цього молодика й сам не бажав би. Підвівся зі сходів та помандрував до найближчої кав’ярні. Хотів кави і відчував, що ось ось прибуде набридати йому його старий знайомий Інквізитор. Свої справи він закінчив, тому був не проти побазікати з церковниками за життя…

*********