ПЕТРО

.

***************

Петро повільно видихнув та неспішно розплющив очі. Зір очищався від кривавого мороку, що спливав річкою пам’яті униз. Разом з болем від розриву міни та криком, що й досі дзвенів у вухах. Чи то він сам кричав тоді? Чи може хтось з побратимів? Не відав того. Та дзвін вщухав.

Останні акорди дзвону донесли всі муки пекла на землі і Петро зрозумів – крик був його.

Перед очима не було геть нічого. Лиш чисте небо без «Градів» та мінометних розривів, трасуючих куль. Тиша й небо. Таке красиве…

Замислився над тим, як гарно отак от просто лежати й любуватись надлегкою безоднею неба, якою весело чимчикували своїми справами хмаринки. До війни (як дико вимовляти оте слово – війна), так от, до війни Петро, хоч і мав іноді доста часу, мало дивився догори. Буденні справи ковтали всю його свідомість, змушуючи бігти кудись за чимось у пошуках чогось заради когось.

А небо завжди ж було над ним. Вічне. Постійне. І таке мінливе. Глибоке, неначе сенс буття, й безкрає, немов океан людських мрій. І легке.

Всю школоту Петро неохоче відвідував літературу, де старенька вчителька безуспішно намагалась донести шкільним бевзям всю красу та співучість мови. Бо не мав потягу до краси. Скоріше мав потяг до Оленки, що важко дихала спілими грудьми у напрямку слів вчительки та захопливо розкривала чарівного ротика назустріч черговій алегорії.  А він також захопливо уявляв усі ці принади у дії, пускаючи мимо вух можливість красиво й повно виразити почуття або передати їх за допомогою слів.

А от тепер зі сльозами на очах поглинав безмежну красу неба й не мав достатньо слів у голові аби описати що відчуває від цього. Не міг надивитись.

• Красиво, так?

Петро здригнувся від старечого голосу та повільно перевів погляд у бік слів. Краєм ока побачив старого, що згорблено сидів на великій каменюці, вільно опустивши ноги донизу. Ті зневірилися дістати землі, отож безвольно висіли.

Старий був цікавий. І нетиповий. Нетиповий для регіону, де перебував Петро. Серед війни та піксельних воїнів геть рідко можна було побачити цивільного. Та й ті, заради безпеки, не вдягались у яскраве вбрання. А цей дід…

Червона тепла сорочка у велику чорну клітинку мішковиною висіла на немічних старих плечах. Бігла донизу у напрямку ніг та була недбало заправлена у старезні брудні джинси кольору неба. Джинси, у свою чергу, кінчались на білих з червоним кросівках брутального репера.

Старий відкинув рукою неслухняне пасмо сивого волосся, яке куйовдив вітер, та лукаво посміхнувся.

• Небо. Воно прекрасне. – незвично сильним голосом майже проспівав старий.

Петро зчудувався красі голосу дідугана й неспішно сів. Озирнувся. Погладив рукою траву й погнав геть насолоду від дотику до прекрасного. Ніколи не міг уявити, що звичайнісінька, трохи пожовкла, трава може подарувати такі відчуття. Спробував знову зосередитись на дідові.

• Не поспішай. Відчуття, які ти душив у собі змалку й усе життя, мають право жити у тобі. Ти звикнеш…

• До чого? – просипів зірваним від крику горлом Петро. Й сам збентежився від того сипіння.

Невідомі до того, підсилені незвичністю розмови емоції яскравими веселками грали у ньому. Зосередився. Останнє, що пам’ятав, був бій. Вони намагались втримати армію нелюдей, що хижо вдерлась до рідної країни та їх домівок. Безуспішний бій з ордою.

Помацав руками по траві у пошуках автомата, з яким вийшов на ракети ворога. Незвичні емоції та тепло від краси й дотику, трава. І все? Де ж зброя?

• А зброї нема. Вона тобі не потрібна. – старий знову лукаво посміхнувся.

• Я сплю? Мене поранено? -  заметушився Петро. Завмер. – Наркоз? Ти мені ввижаєшся від наркозу?

• Ти – мертвий. – несподівано жорстко гаркнув дід.

Металевий присмак слів застиг у роті Петра й він згадав. Згадав біль, крик і спалах. Останній видих та булькання у розірваних грудях. Схопився обома руками за груди. Цілі цілісінькі. Поглянув з недовірою на старого, хоча сам достеменно знав. Так. Він мертвий.

• От і добре. Гарно міркуєш. Швидко. – дід знову увімкнув лагідні нотки. – Пішли.

• Куди?

• До роботи. Маємо багато роботи. – забідкався старий і легко зіскочив з каменюки. Каменюка розтанула у повітрі, відкривши по собі безкраї зелені простори степової трави.

• Якої роботи? – ошалів Петро. Стрельнула думка про каторгу у вигляді обов’язків працювати, які переслідували його усе земне життя й добігли з ним сюди після його смерті.

• Лінивий. – оцінив дід. – Піднімайся, тезко. Маємо багато роботи. І мало часу. Допоки ти тут мнеш красу травички своєю дупою – хтось потребує твого захисту.

• Йду. – це Петро розумів. Захист – остання й головна його місія. Легко підвівся на цілі ноги й смачно потягнувся, розганяючи несподівано теплу, як на мертвого, кров тілом. – Що треба робити?

• Молодець. – посміхнувся дід. – Розумієш, по смерті кожен з безневинних або воїнів світла стає янголом. Янголом-охоронцем. Мене не тішить думка про кількість прибулих останнім часом, та втішає, що вас немає куди вже розподіляти. Діти мої безневинні… Чисті…

Несподівано дід засмучено видихнув і Петро відчув. Відчув важку тугу діда за кожною безневинною душею, яку зустрів останнім часом. Особливо жахнувся, усвідомивши скільки їх. Упізнав знайомих, побратимів.

Довго, дуже довго дивився на дідугана, що плакав посеред неземної земної краси. Мовчки підійшов та поклав руку старому на плече. Потиснув плече і пішов собі. Бо чомусь знав куди йти й що робити. Піксельний одяг з кожним кроком білів та витягувався. Аж поки не став яскраво білим кольором вигравати під сонячними промінчиками.

Розвернув плечі сонцю та розкрив білосніжні крила. Вдихнув, підбадьорливо посміхнувся старому. Злетів догори та розтанув у чистоті неба.

Святий Петро спостерігав за польотом янгола. Сльози бриніли в очах.

• Мої ви діти… чисті… - повторив ламким від болю голосом.

********