22. Не чіпайте відьму ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

***********************

Великий огрядний чоловік у чорному вбранні мовчки стояв край колись охайного садочку та роздивлявся руїни. За чоловіком, мов хижий звір, зачаївся чорний величезний позашляховик. Чоловік зітхнув та знову втупився на руїни.

Зовсім нещодавно то була гарна та охайна церква посеред дбайливо доглянутого подвір’я. Поряд з руїною, нахилившись набік та, немов жива істота, обпершись на правицю, лежав хрест з частиною синього, як небо, куполу. Він пригнічено спостерігав за незнайомцем і виникало враження, що от-от застогне та почне скиглити і жалітись на події останньої ночі.

Що ще з учорашнього вечора з цією будовою було усе гаразд незнайомець знав і без хреста. І вже наслухався балачок та побрехеньок біля сільського магазинчику щодо нічних подій. Допоки купував гірку та несмачну каву у геть непривітної продавчині – знав, що село уночі атакували ворожі винищувачі, які скидали вибухівку і дві дивізії диверсантів. І якби не сила молитви отця Миколи з сільського приходу – мали б селяни біду. А так – врятував старий, знову, усе село.

Мовчки посміхався та, мружачись від сонечка, тягнув тихенько каву. А події ставали дедалі критичніші. Одна з бабок особисто і без окулярів бачила як отець Микола своїм перстом розігнав десятків зо два пекельних демонів, що сиділи на куполі та намагались завалити хреста геть з церкви. Що було далі не слухав. Було нецікаво та й кава швидко скінчилась. Викинув паперового стаканчика у смітник і попростував під ворожі та підозрілі погляди містянок до свого Роверу.

А от тепер стояв мовчки та розглядав рештки красивої споруди.

Позаду чемно кашлянули, чекаючи на його реакцію. Проігнорував. Знову кашель.

• Уся Лавра лікується від короно вірусу. То ваше бухикання їх заразило, отче Миколо? – не повертаючись, ліниво простягнув крізь зуби.

• А хто ти, Божа людина? – обережно пролунало ззаду.

• Чи Божа? Може від Лукавого? – тепер обернувся та стрівся з наполоханими водянистими очима старого.

Той тремтів, наче було зимно і кутав огрядне тіло, вкрите рясою у гарненький темний жупан.

• Від Лукавого? – перепитав старий піп і поглянув пильніше на незнайомця. Помітив золотого перстня, стилізованого під череп ворона і ще більше затрусився. – Отой. Теж мав таку штукенцію.

Він тицьнув пальцем-сарделькою у напрямку перстня. Незнайомець посміхнувся та враз посуровів.

• Кажи що тут трапилось. – наказав.

 

• Хто ти? – перепитав наполегливо старий піп.

 

Незнайомець мовчки та трохи зверхньо подивився на старого. За незнайомцем несподівано з’явився та розкинув крила, блиснув срібним мечем янгол-охоронець. Пропав.

Піп гепнувся на коліна та похапцем перехрестився.

• Дякувати Богові Ви тут. – залопотів. – От почули мої молитви та прислали Вас. Розібратися. Учора вночі сюди приїхало авто. Вийшло двоє. Я все бачив у віконце.

• Чому не вийшов? – незнайомець провів поглядом на сусіднє подвір’я, що було геть в рази краще та більше ніж колись була церква. Здивовано помітив «віконце», в якого могло заїхати поряд дві, або й три, машини.

• А от крадії. А я один. Зовсім один. – обидва співрозмовника зробили вигляд, що не помітили пишногрудої краси, яка спостерігала за ними з «віконця». – А оті двоє до церкви. Відчинили двері, а вони були замкнені. А я…

• А. А. А… - не витримав незнайомець. – по справі кажи. Швидко!

• А я по справі. – знову залопотів старий. – Ото один у церкву. У церкву. А інший став біля дверей і з рук….

• Що з рук?

• Такі батоги сірі у руках мав. І тут почалося. Темрява немов сказилася. Вона кидалася на того, а він бив тими батогами. Потім темрява впала на церкву. І вибухнуло. Більше нічого не пам’ятаю. Знепритомнів я… - зашарівся старий.

• Знепритомнів він. Далі веди.

• Та кажу ж. Не пам’ятаю. Як отямився то бачив нашу відьму місцеву. Вона край села мешкає. Тягла когось та реготала, стара курва.

• А ти?

• А що я? Що я? Я людина маленька. І на Києва відраховую щомісяця. А вони не можуть темника ніяк прислати.

• Темника?

• Ну, інквізитора. Що тій відьмі зроблю? Хіба по силах?

Інквізитор мовчки довго дивився на старого. Той мав рацію. Чіпати відьму – собі дорожче. Бо на захисті тієї –темрява. Сильніша за світло. Вона цього ведмедика з пузцем розітре по стінці та з пилом перемішає.

• Темник – це звання військове староруське. То командир тьми. А тьма – сам помітив як почав акати за старим. – це тисяча. Отож то тисячник, що веде за собою тьму. Я пітьму не веду за собою. Я її знищую.

Не прощаючись повернувся до свого чорного джипа і усівся за кермо. Зірвав авто з місця і покотив у напрямку краю села, на який своїм легендарним перстом вказав отець Микола – місцевий авторитет по боротьбі з нечистю.

Було зрозуміло, що у церкві один ховав іншого. Потім став на заваді темряві дістати цього одного. І або загинув, або просто втік допоки стояв пил та гуркіт, щоб не наражати себе на цікаві очі.

Що ж тут відбулось і чому темрява зажадала настільки того одного, щоб наважитись напасти на святу церкву? У її святості не сумнівався. Незважаючи на свою думку щодо отця Миколи, знав достеменно – церква стоїть на дуже сильному місці. Недарма отой захисник тягнув сюди іншого і рятував його саме тут.

І хто цей захисник? Схоже, ой схоже, на Відьмака. Проте….. Він не прийшов на зустріч. Пропав. Вдома у нього Інквізитор знайшов лиш речі. Де ж він подівся? Вбили? Не такий простий той Відьмак, щоб просто так померти. Він кишки всім вимотає і без загрози для свого життя, а тут… То таки схоже він. І перстень. Чи ні?

Авто зупинилось біля старого одноповерхового будинку. Коло будинку було людно. Черга відвідувачів терпляче стовбичила на пекучому сонці заради можливості попасти досередини.

Інквізитор вивалився з джипа та попростував до черги.

• Розходимося. Увечері ставимо свічечку та читаємо «Отчєнаш». Розходимося! – гарикнув, бо його самим чудовим чином проігнорували.

Люд юрмився біля входу та заважав зайти досередини. Інквізитор не мав шаленого досвіду Відьмака дістати до печінок та нажахати будь кого та у будь-якій кількості, проте й сам мав кілька фокусів у рукаві. Над ним засяяло світло і розгорнулися величезні янгольські крила. Люд кинувся в усі боки, дехто з легким підвиванням.

Мовчки зайшов досередини. З темного закутка кашлянули.

• Що ж вас всіх кашель у селі мучить?

• Ти чого припхався? – у закутку було видно лиш обриси старої відьми. На столику перед нею лежали карти та кілька церковних свічок.

• Ви, темні, такі всі ввічливі…

• Я тебе не кликала.

• Отож. А я припхався, як ти кажеш.

• Ти не зачепиш мене, цепний пес

Інквізитор зчудовано поглянув на відьму. Так. Простому люду краще обходити відьму стороною. Бо спроба її скривдити або перемогти завжди буде марною. Відьма сильніша за просту людину, має достатньо темного знання та навичок. Її прокльони досягнуть кривдника крізь десятиріччя.

• Ти дійсно вважаєш, що коли я скривджу тебе, то перетягну на себе усі твої брудні хвости?

• А, так ти обізнаний? – захихотіла стара.

• У тебе Микола піп не родич? Чи тут усі акають?

Стара сплюнула на підлогу. Зле глянула водянистими сірими очима на Інквізитора. Той всівся у крісло для відвідувачів. Старе крісло здивовано рипнуло та просіло під вагою гостя.

• Ти знаєш, що той, хто тобі вчинить зле, забере на себе увесь той бруд, який ти вигрібаєш з своїх клієнтів. Так, ти ходиш до церкви. Ставиш свічки. Бігаєш до лісу та скидаєш бруд там. Або навішуєш його на довірливих відвідувачів коли вже геть припече. Та не вичистиш всього. Ну ніяк. І померти навіть не можеш вчасно – бо бруд не дає. Ти ж обізнана. Знаєш це.– Нахилився до старої. – Тож для тебе кривдник – спасіння. Той, хто зле на тебе задумає – забирає усе те бридке та брудне, що ти на себе усе життя навішуєш. Була б моя воля – я б у церквах проповіді про це читав. Про «не нашкодь». Дивись так – і темряви б поменшало. Та не діждеш від мене спасіння таким чином. А от душу твою я ладен врятувати. Хочеш?

• Ти чого припхався, світлий?

• Де учорашній чоловік?

• Тьфу, налякав. – стара полегшено зітхнула – Там, поряд у кімнаті. До цього часу непритомний. Кволеньке якесь.

• Навіщо забрала?

• Бо матінка його дуже хоче. Коли темряві щось до вподоби – вона бере. Я бережу її власність і чекаю на ніч. Тоді віддам їй.

Інквізитор зневажливо скривився та почимчикував до сусідньої кімнати. Підхопив легко, немов пушинку, тіло незнайомого чоловіка. Відчув дотик темряви у тому чоловікові, зціпив зуби та поніс до машини. Обережно поклав на заднє сидіння та повернувся до хати.

• Темряві скажеш – хай оближеться.

• Ти не відчув, світлий? На ньому печать темряви. Вона знайде його всюди. Він прийде за ним. І за тобою. І знищить тебе. Найсильніший з її слуг. Відьмак.

• Так, печатку я відчув. Та саме Відьмака, а не темряви. То захист. А коли прийде – стріну, бо сам його шукаю. Де він?

• Він вихор. Він вітер. Немає…. – страшно зареготала стара. – Він бився.

• Живий?

• Темрява сама себе вб’є?  Ти такий тупий, світлий.

Інквізитор підняв правицю і усередині будинку засяяло світло. Важко читав молитву за спасіння душі. Немов каміння перекочував у горлянці слова. Кожне слово било силою та прощенням. Стара заклякла і лиш її очі, сповнені ненависті, слідкували за світлим. Інквізитор скінчив молитву, чемно вклонився старій та пішов геть з будинку. Звідти долинув зойк сповнений розпачі та горя. І прокльони. Бо кожен ладен проклясти того, хто відбирає твій дар, бодай і темний. Це світлий не раз бачив. Та ті прокльони без темного дару були пусті, він це знав.

Де ж ти, друже? Що з тобою? Чим тобі можу допомогти? Що ти шукаєш? Від чого тікаєш?

Тільки вітер слухав ці тихі запитання. Потім обережно підхопив їх та поніс. У інший бік від чорного авто, яке виїжджало до шосе.

 

***********