21. Питання віри ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

********

Авто зупинилось обабіч міського шляху, що виступав центральною артерією автоносної системи міста. Саме цей шлях вів до серця столиці – Майдану Незалежності.

Відьмак сидів мовчки і не ворушився. Коли б хто зазирнув досередини авто, то міг би бачити кремезного дядька, який, мов мумія Фараона, сидів без жодного руху. Здавалось отой дядько – фігура з воску, не дихає. Тільки по очам можливо було зрозуміти, що цей чолов’яга не мертвий і не лялька з бджолиного продукту.

Саме ті очі зараз шалено дивились уперед, де біля того самого місця, біля кого шлях повертав до центральних кварталів, зручно та трохи знахабніло розташувалась охайна невеличка церква.

Ніч була свята. Ніч перед Воскресінням. Тому церква сяяла і відлисках кількасот свічок та ще й була непогано досить підсвічена сучасними енергозберігаючими технологіями.

Коло церкви юрмились люди. Весело гомоніли. Розташувались зручно, розклавши свої надібки у плетених кошиках на асфальті тротуару та на самому шляху.

Відьмак стиснув зуби, тихо вилаявся і заглушив двигуна. Натовп вірян перекрив шлях, чекаючи на священника з відром свяченої води. Кривими живими коридорами гуляв гомін. Всі чекали на кінець служби, що от-от мала закінчитись.

Відьмак трохи вальяжно вивалився з авто та солодко потягнувся, похрустуючи сольовими запасами організму у своїх кістках. Вишкірився у своїй звичній посмішці, яку багато хто з його знайомих мав за хижий оскал і, передбачаючи розвагу, посунув у бік вірян.

В ніс йому вдарив стійкий аромат копчених ковбас та їжі. Відьмак ще раз криво посміхнувся і ступив усередину людського коридору.

Гомін біля нього стих. Всі з подивом роздивлялись незнайомця у чорному вбранні. Стикались з його поглядом та різко відводили свої очі, наче були у чомусь винні.

Відьмак неспішно прогулювався коридором, роздивляючись зміст плетених кошиків. З них виблискували крутими боками горілочка з винцем. Манили до себе ковбаски та свіжі пасочки, сало та буженина. Зміст кошиків був більш менш однаковим і гра у «роздивись що там» Відьмакові дуже скоро обридла.

Тоді він знайшов для себе іншу розвагу. Почав вивчати власників отих самих кошиків. Спокійно та неспішно, як за мить до того вивчав кошики. Натовп, що вже майже весь мовчки спостерігав за незвичною поведінкою незнайомця, геть розгубився.

Завдяки Відьмакові і тиші, яку він приніс на вулицю, стало чутно добре слова молитви, що лунала з церкви. Красивий баритон рівно та заучено виводив святі слова. Відьмак підняв очі уверх та поглянув у небо. Там десь далеко народжувалась рання зоря, передрікаючи ранок. Сили темряви готувались до відпочинку, поступаючись у своєму чатуванні світу силам світла.

Проте, як завжди, готові були лишити форпости напоготові у кожній тіні як вулицями, так і у душах людських.

Темрява не спить ніколи, хоча дехто вірить у те, що вона здатна слабшати від сонця чи красивих молитовних пісень або срібла.

Відьмак озирнувся. Весело вишкірився і розкинув руки. На кінцівках пальців заструмились сірі згустки, об’єднуючись та сплітаючись у тугі джгути.

• Я бачу тут багато воїнів віри. Гарно. Ви дійсно вірите у диво Воскресіння Божого. Особливо кріпне віра від виду ваших пляшок – вдарив джгутом по кошикам і дзенькіт розбитого скла сповістив про втрату алкогольних резервів декого з вірян. – та вашого їдла.

Натовп, мов миша, що побачила кота, завмер, як завмирає та вирішуючи, чи бігти, чи мине.

«Не мине» - майнула думка у голові Відьмака. – «Розвага починається».

• То хто з воїнів віри вийде та битиметься зі мною? Хто тут ладен вмерти за віру? Захистити свої переконання та свого Бога?

Натовп колихнувся у єдиному пориві. Як ніколи разом всі віряни були тієї миті. Натовп був єдиним настільки, що здавався величезним дужим звіром. Величезним. Дужим. Боягузом.

Натовп кинувся вбік дерев алеї, за якою багато хто з вірян мав припарковані авітвки. За кілька секунд на асфальті вулиці лишився лиш Відьмак та крива вулиця з плетених кошиків.

Гомін з церкви й далі рівно долітав до кривих вулиць наїдок і ніщо тепер не заважало тим наповнюватись святістю дійства.

Відьмак весело озирнувся. Сірі очі стикнулися з карими. Вона стояла майже біля самих дверей церкви. Маленька дівчинка, яку лишили у паніці батьки. Дівчисько сміливо дивилось на Відьмака і його темні джгути, що росли з рук. Ані остраху, ані паніки.

Відьмак хмикнув, втягнув джгути і присів навпочіпки. Тепер його очі прямо дивились у вічі дівчати. Не хотів лякати мале.

• Ти не такий злий, яким себе вдаєш.

 

• О! То ми знайомі? – Відмак весело вишкірився.

 

• Я ладна вмерти за віру. – мала розправила свої маленькі плечики та гордовито подивилась на темного. – Хоча ти не хотів і не хочеш вбивати. Ти не можеш ані впустити, ані вигнати з себе Бога. Отак і тримаєш на порозі те, що дійсно може тобі допомогти. але коли я помилилась – вбивай. Мій Бог і моя віра мене захистять.

Відьмак підвівся та підійшов ближче до дівчиська. Поглянув у кошика. Невеличка пасочка вмостилась зручно на чистому рушникові, якого видно було що вишивали старі вже не зовсім вправні руки. Поряд з нею – пара крашанок та невеличкий молитовник.

Він поклав руку на плече дівчини та нахилився, дивячись прямо у вічі. Перед ним промайнула проста історія нескладного життя, що складалось з роботи, навчання, догляду за бабцею та нічних приготувань на кухні. І кожного дня оті очі. Очі малої, що не за віком дорослішала, прямо у небо. До Бога. І прохання. Не дати грошей, не допомогти. а здоров’я бабусі і подяка, що не сама у цьому світі.

Відьмак мовчки відпустив плече та звів правицю над пасочкою. Кілька секунд стояв над її кошиком. Потім прибрав руку і знову поглянув на малу.

Вона стояла бліда, але сповнена рішучості дати відсіч Відьмакові.

Посміхнувся.

• Я жартував. Мене дратують оті … - підбирав ввічливі літературні слова, намагаючись не ображати тваринний світ, нарешті виплюнув – люди. Вони не мають ані краплини віри у серці і лиш слідують моді. Вони грішать радо по закутках, а потім напоказ хрестяться і ставлять свічки. Гріш ціна їх лицемірству.

 

• Згодна. – дівча трохи розслабилось і щічки одразу ж почали наливатись рум’янцем – Але ж у кожного є шанс на спокуту. І в тебе є. Але ти не хочеш. Як і вони. То в чім їх вина? У їх недалекоглядності чи бідності у душі?

 

• Скільки тобі років мала? Ти говориш як старий дід.

 

• Чотирнадцять.

 

• Ти маєш рацію мала. Але те лицемірство треба зупиняти. Воно як тут, на вулицях, так і там – махнув у бік церкви.

 

• Але є й віра. – мала вперто дивилась на Відьмака.

 

• Є й віра. – погодився той. – Але не всі на неї здатні.

Повернувся рвучко та пішов до машини, не прощаючись. Сів усередину та рикнув двигуном. Авто вщент рознесло кілька кошиків та рвонуло у бік центру.

Перший промінь зірки впав на кошик малої. Та повернулась убік церкви, звідки вийшла процесія з батюшкою на чолі. Процесія розгублено озиралась, не спостерігаючи звичного натовпу. Мала сумно посміхнулась.

 

*****

 

• Онучко, поглянь! Оце саме ті книжки, що ми з тобою шукали?

Мала підхопилась з самого ранку на голос бабусі. Знала, що та вже не встає, а книжки сама мала заховала до шафи на верхню полицю.

Зранку прийшла з церкви, розговілась з бабусею пасочкою, яку так і не освятив розгублений священник, та лягла відпочивати.

Малим горобенятком випурхнула у вітальню, де мала лежати бабуся.  Стара твердо стояла на ногах і без окуляр розглядала старі такі ж як сама фоліанти.

• Ми продамо їх. Вони дуже старі та коштовні. І зможемо тобі купити нову сукню і на ноги щось. – дискутувала стара під ошелешений погляд малої, проходжуючись вітальнею. – Я бачу гарно, то зможу вишивати. Проживемо. І ти знаєш? Ну нічого не болить. Як на світ народилась.

Мала зчудовано поглянула на залишки пасочки і губи здригнулись у недовірливій посмішці…