20. Дарунок ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

********

• То ти, сестро, стверджуєш, що кожен раз, коли хочеш у оману ввести, втрачаєш свідомість?

Стара циганка беззубо усміхнулась і у молодої аж зашквари по тілу побігли. Це була найсильніша з їх табору. Найстаріша та найсильніша. Вона наводила прокляття, робила пристріт. Кляла та знімала прокльони. Так, стара була найсильніша і найтемніша.

• Так. – пробелькотіла молода. – Я не можу працювати. Як тільки намагаюсь ошукати кого або навести морок – одразу непритомнію.

• Коли почалось?

• Не пам’ятаю…- сльоза покотилась щокою.

• Не рюмсай! Поглянемо. Заплющ очі…

Молода покірно стулила повіки і, несподівано для себе, поринула у темряву…

…. – То кажете, що ніхто не зупинявся? Чому люди такі черстві? Наче скибка пліснявого хліба. – чоловік похитав головою – Та нічого, я довезу вас з дитинкою до Києва. Бодай недалеко ж тут.

Вона поглянула на заможного чоловіка, що упевнено вів новісіньку автівку шляхами Київщини. Кілька хвилин до того на її заклик несподівано загальмувала красива та тендітна машина і вона, чого гріха таїти, радо та швиденько юркнула від весіннього прохолодного дощу до гостинно запропонованого салону.

Цього ранку довгенько стояла з малим на руках обабіч шляху. Встигла вже й зголодніти й змерзнути.

Поправила малого, що сьогодні геть не хотів працювати і сопів собі, наче його поклали до колиски. Притискав свого писка до материних грудей, наче відчував тепле густе материнське молоко, та спав. Мав би лементувати. А тут…. Не наважилась його буркати. Сама впорається.

Ще раз поглянула на того, чиєю довірою планувала знехтувати. Дужий, кремезний. Але головне не те, бо її магії все єдино його сила та мускули. Головне – грошовитий! Це було видно. Його одяг, нова автівка, телефон. І гаманець. Такий пухкенький. Вилискував весело темною шкірою з полички під кермом. Гарнюня яка. Час знайомитись. Ніжно пестити його шкіру, лагідно проникаючи досередини і у екстазі відчувати повне єднання з цупкими аркушиками паперу, за які можливо усе у цьому світі- пройдисвіті.

Так. Треба працювати.

Чоловік й далі собі розводився про життя, кляв остогидлу усім владу, сумував за старими часами та згадував минуле.

Саме сум і був їй потрібен. Людина у відчаї або коли сумує найбільш вразлива. Молода циганка спробувала зазирнути у вічі чоловікові. Щось липке та огидне ворухнулось усередині, коли стріла його сталеві очі. Чи то страх? Ледь не сплюнула.

Вчасно схаменулась та ковтнула гірку слину разом з острахом. Вона була однією з найкращих з табору. Ніколи вона не поверталась з ринкової площі додому без чужих грошей, прикрас або просто гарних речей.

Вона вводила у те, що наука обзиває трансом, своїх жертв дуже легко. Ніхто не міг противитись її волі. І зараз вона усе владнає.

Ще раз поглянула довго на чоловіка, чекаючи на його погляд. Стріла його очі та наказала слухатись.

Чоловік затих, зітхнув собі та перехопив кермо зручніше своїми руками. Довго їхав мовчки, вдивляючись удалечінь. Наче мав побачення зі своїми думками. Попався! Час прийшов.

Спробувала дотягнутися до гаманця. Рука наче заніміла. Не мала змоги підняти руку та подолати кілька сантиметрів. Що не так?

Ще одна спроба і світ блимнув різними кольорами перед обличчям, вимкнувши зображення. Темрява.

• Ой, щось ви розіспались – сильний баритон з краплинами хрипоти змусив розплющити очі. – Вже приїхали. Ось станція «Позняки», а ось і клініка, до якої вам треба з дитинкою. Хай здорова росте.

Циганка озирнулась. Малий незвично спав, що вже було досить дивно. Вона сиділа у автівці, яку було припарковано біля підземного переходу. Над переходом стовбичила зелена літера «М».

• Гарного дня. – посміхнувся чоловік.
• Дякую. – спромоглася чемності. – Швидко доїхали.
• Та ні. Звично. А от Ви, мабуть, змерзли чекати. Тому й закуняли.

Мляво вийшла на вулицю та рушила з малим до переходу. Треба було їхати назад з новою жертвою.

Обернулась на автівку. Зустрілась поглядом з чоловіком і знову липка долоня страху торкнулась її спини. Що ж таке?....

…. Темрява відступала, лишаючи по собі спогади. Стара дивилась мовчки на неї.

• Що то було, мати?

Стара не відповіла. Дістала пачку з цигарками, підпалила та затягнулась. Смердючий дим дешевих цигарок поплив кімнатою.

Стара знову затягнулась, видихнула сморід, наче стара саламандра, та поглянула крізь дим на молоду.

• Будь щаслива, що жива лишилась. – молода пополотніла – Не кожного дня з такою темною силою стикаєшся. Я у своєму житті такого ще не бачила. Дуже темний. Дуже сильний. Але усередині світло. Наче Відьмак, але й не Відьмак.
• То вижени те.
• Не можу – відрізала стара – не можу…. То дарунок тобі. Від нього. Кожного разу, як ти неправдою або оманою забажаєш що робити – бути тобі непритомною.
• А жити ж як? – надривно скрикнула молода.
•  От так. Ти гарно шиєш. Йди на швачку вчитись. Увесь табір обшиваєш. Будеш майстринею. Гарне майбутнє…
• Ні! Нііііііі! – закричала
• Тихо! – гаркнула стара – Йди геть, дурепо! Та вчись жити праведно. Безсила я проти такого….. дарунку…..

Молода скочила з ослінчику та кинулась до дверей. Вже біля одвірку повернулась, наче хотіла щось сказати. Затопив відчай та жах. Жах невідомого до цього життя без ошуканства.

Стара мовчки смоктала цигарку. Бурмотіла. Не звертала уваги на молоду, наче тієї вже не існувало…

Вже за дверима молода почула уривок бурмотіння, що врізався тій у свідомість та засів у голові на все життя.

«… Відьмак. Сильний. Але сірий. Не темний. Боже збережи…. Матінко Божа, дякую, що не привела його сюди… страшно як….».