19. Мемуари на двох ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

******

               Двоє чоловіків сиділи у придорожньому кафе та повільно потягували пиво. Хоч і безалкогольне, бо огрядний чоловік у чорному заперечливо бурчав на його пропозицію випити щось міцніше ніж вода, та майже як звичайнісіньке живе пиво. Заїдали хрумкими чіпсами та далі потягували собі з келихів вдаючи двох пияк.

Він розглядав нового знайомця та дивувався тому фактові, що незнайомий чоловік з золотим перстнем гарно знає його, а от він цього чоловіка – ні. Він би запам’ятав і трохи пихату мармизю, і перстня. Та й вадами той чоловік нагадував дикого, хоч і дещо лінивого, манула. Саме на кота, а з роду кошачих чогось серйознішого. Більш хижого та підступного. Не був упевнений, що довірив би йому хоч тогорічну сніжинку. Ні. Він не пам’ятав цього чоловіка.

А чоловік гомонів, наче зустрів старого знайомого. Після монологу про політику, ціну та погоду він надовго замовк та насолоджувався пивом.

• Ти що, нічого геть не пам’ятаєш? – хитро примружився чоловік з перстнем.

 

• Та ви мене задовбали! – звився він, наче його тицьнули розпеченим прутом у око. – Що за запитання?

 

• Ти – Відьмак. І сильний скажу тобі. Я – Інквізитор. Ми зустрічались раніше.

 

• Билися чи що?

 

• Не без того – потер собі щелепу Інквізитор – Не без того, Відьмаче. Ти мене тоді образив до зубного болю.

 

Він (чи то для простоти легше вже нам, читачу, таки охрестити його Відьмаком, бо трохи й сам заплутався у тих «чоловік, він та він з перстнем») поглянув на перекошене болючими спогадами обличчя співрозмовника та мимо волі вишкірився у звірячій усмішці, що так радувала перехожих уночі.

Інквізитор помітив посмішку Відьмака та весело хмикнув.

• Впізнаю оце перекошене рило. Тримай. Твоє. – через стіл полетіли ключі. – Я твого рогатого коня біля твого будинку припарковав. Під навісом, щоб водичка не шкодила красі.

 

• Ти зараз схожий на стару добру турботливу мамцю-буркотуху.

 

• З тобою поведешся… Так. – сплеснув долонями по колінах Інквізитор. – Ти – Відьмак. Не родовий, а так… нагуляний. Якогось лиха тобі було сумно і ти впустив у себе оту темряву, яка зруйнувала твоє серце, але дала стільки сил, що бодай сотні наших служок з тобою тягатися. Ти жив собі тихенько, гамселив відьом та відьмаків краще ніж увесь наш цех. Ми вже хотіли тобі грамоту почесну виписати та присвоїти звання герою праці, як ти вплутався за своєю звичкою у справи, які тебе не стосувались. Почав допомагати привиду молодої відьми, якому у цьому році виповнилось …. Скажімо так…. тисяч п’ять років.

 

• А чого тому привиду не сиділось спокійно? І чому я нічого не пам’ятаю?

 

• Зажди. Зараз дійдемо. На чому я? Збив мене, падлюка. А!... Привида кошлатив спогад про амулет відьомський. Не давав спокою та не відпускав. Ти й попхнув благородно дихаючи у цю справу. Наплодив більше загадок, ніж розплутав, побився гарно ще з кількома привидами та відьмами, наваляв їм, мені, усім та здох собі на світанку.

 

• Варіант. Але я живий і твоя промова більше схожа на нісенітницю. Відьмаків не існує. Це –вигадки хворих на голову авторів бульварної літератури. І як я здох собі, коли я тут сиджу з тобою живий і ковтаю оце недо-пиво?

 

• От  я не розумію. Коли я пакував у багажника твоє тіло ти був мертвіший за мертвого. Серце не билося і ти не дихав. Лікар, до якого я відвіз твоє тіло засвідчив смерть. Я тебе падлюку закопав біля паркану міського цвинтаря уночі. Щоб наші ж тебе не ексгумували та не спалили задля перестраховки. Чекав на твою душу на службі янголів, бо за твій останній вчинок та самопожертву ти мав потрапити таки на розподіл до раю. Як ти виліз? Хто тебе викопав та оживив?

 

• ??

 

• Отож і в мене таке ж відчуття, що я чогось не розумію. Мене викликали служки церкви, коли впізнали у тобі темного. Тобі пощастило, що прибув я, а не хтось інший. Хоча сумнівно кому з нас пощастило б почнись бій. Та це у минулому. Я пропоную угоду.

 

• Угоду? Душу хочеш?

 

• Я не диявол. Я воїн світла.

 

• На мою думку усі ви гарні.

 

• О! Впізнаю Відьмака. Таки проривається щось, так? От про що я? А! Угода! Я тобі допомагаю з пам’яттю. Ти – сповідаєшся мені як ти викопався та так зголоднів, що захапав усі чіпси поки я тут базікаю тобі. Згода?

 

• Якщо це мені не зашкодить….

 

• Це мені може зашкодити. Ти без тями та пам’яті – мені менше роботи. То що?

 

• Валяй.

 

• Валяю. – Інквізитор махнув рукою та біля нього виросла постать тендітної маленької дівчинки.

 

Дівчисько поглянуло на Відьмака здоровезними очиськами та мило посміхнулось.

• Ти що таке?

 

• Всевишній дай мені терпіння. – пробурмотів Інквізитор – тобі ще не повернули тяму, а ти вже хамло. Це – тямовик. Дівчина, яку ти врятував від нас. Тепер вона одна з нас.

 

• Логіка чудова. Я врятував її від вас, щоб вона була з вами. У вас там у головах усе гаразд? Нічим не приклало?

 

• Та десь приклало. Ну от як тобі пояснити? Дівча вважали нечистю та хотіли знешкодити.

 

• Вбити – мило посміхнулась їм дівчинка, що вже примостилась на вільному стільчику біля столика.

 

• Вбити – погодився Інквізитор. – Вбити ж легше, ніж розібратись що та до чого. Та ти не дав. Знову надавав усім по пикам, довів, що вона не шкідлива і загріб за те гарний гонорар а нам лишив геморой у її особі. Тямовики… вони не погань. Вони просто лікують душі, спалюючи погані спогади. Але ж не всяка душа ладна те пережити. Не всяка.

 

Інквізитор замислено сьорбнув пиво зі своєї пляшки та кивнув дівчині на Відьмака. Та мило посміхнулась та втупила очі у очі Відьмакові. Той похитнувся на стільці, збліднув а потім, без усякої перестороги, гепнувся на підлогу кафе без тями.

Інквізитор допоміг тямовику привести до тями та підвести Відьмака. Відьмак невпевнено вмостився назад на стільці. Посидів тихенько, бо ані Інквізитор, ані тямовик не заважали. Поглянув на Інквізитора.

• Що з Тимохою?

 

• Згадав таки. – задоволено вишкірився Інквізитор – Що з ним буде. Пішов зі служби янголів, одружився на Дариї. Обидва запустили стільки сала за шкірку моєму керівництву, що їх було вирішено відправити за край світу у вічне відрядження подалі від спокус, людей та нервових клітин керівництва. За звістками звідти та скаргами їх керівника – зовсім собі гарно у них там усе.

 

Відьмак з полегшенням зітхнув. Шкода було, що не побачить свого янгола-хранителя та подругу-привида, та життя продовжувалось і у тому житті було щастя для отих двох.

• Тепер твоя черга. Як ти викопався?

 

•  Не знаю. Немає інформації. Може пізніше згадаю?

 

• Може… - Інквізитор підозріло поглянув на Відьмака та тиснути далі не став.

 

Відьмак ще трохи посидів з цими двома, позгадували минуле життя та його подвиги, випили-таки (Відьмак наполіг) нормального пива, хоча де у нашій країні ще лишилось нормальне пиво без хімії та консервантів. Відьмак навіть вициганив у Інквізитора цигарку.

 На тій благодушній нотці вони розійшлись у  різні боки міста, що вже вкривалось ковдрою темряви, надававши перед тим багато обіцянок побачитись ще та попрацювати разом над тими загадками, що лишились.

Відьмак упевнено йшов темрявою вулиці. У голові роїлись думки та спогади. Ззаду його тихо щось торкнулось. Відьмак завмер на місці.

• Навіщо ти мене оживила? Навіщо я тобі?

 

• Мій Відьмаче… - промуркотіла голосом усередині нього темрява та знову лагідно потерлась об його спину зовні. – Мій. Ти потрібен мені тут.

 

• Я не хочу бути темним. Коли то моя доля – волію, щоб ти мене закопала назад на тому цвинтарі.

 

• Ти вільний від мене. У тобі лише частка мене, як і у всіх людей – лагідно шепотів у його голові шелест осіннього листя – Я мусила віддати тебе, бо ти не був уроджений зі мною. Та ти мій… Колись ти знову обпечешся об людську підлість та підступність. І я радо прийму тебе назад у свої обійми. А поки…. Тебе покликали сюди, бо ти потрібен. Я мусила тебе віддати. Допоможи їм. Я прошу тебе.

 

• Кому їм? Кому віддати? Хто покликав?

 

Тиша та осінній вітерець. І звичайна темрява навкруги. Ніхто не відповів йому на запитання. Відьмак вишкірився. Він звик добувати відповіді на свої запитання самостійно. Зазвичай без допомоги а лише з завадами. Тому мав нагоду розім’ятись та знайти пару-трійку відповідей. Але то потім. Не сьогодні.

******