18. Хто я? ("Відьмине коло", Розділ ІІ. Ера брехні)

*******

Осіннє сонечко щедре розкидало останні теплі промінчики. Він сидів на старій лавочці біля такого ж старого муру, що був занадто старшим за нього, а може й за його батьків, та намагався упіймати веселі щербаті посмішки промінчиків своїм обличчям. Ті не заперечували, проте грайливо намагались сягнути жовтіючої трави під його ногами, оминаючи обвітрені скули та триденну щетину чоловіка. Він помітив це і подвоїв уважність у полюванні на сонячних зайчиків.

Потішив себе думкою, що веде себе немов підліток. Посміхнувся. Думки сягнули віку. На свої сорок з невеличким гаком він усім своїм трохи зношеним виглядом відповідав, хоча вже намагався молодитися. І раз поз раз картав себе за ті спроби – передвісники старості. І злився невідомо на кого і на себе за них. Та не перестав те робити.

Тихо рипнули двері зграбної хатинки, що сховалась саме за цим старим муром, і на ганку з’явилась постать огрядної жінки. З першого ж погляду було видно чорну вдачу та силу. Чорні, мов антрацит, очі вивчали прибульця. А прибулець все намагався упіймати промінчика, що пробився між листя старої черешні, яка стовбичила старим докором над такою ж старою лавкою.

• Чого прийшов? Що тобі треба? – неввічливо запитала чоловіка.

Він повільно підвівся на ноги і під кофтиною струмом пробігли треновані м’язи. Подивився прямо у чорні вічі та криво посміхнувся.  Жінка зблідла.

• Що тобі треба? – повторила запитання.

 

• Хто я? – тихо проскрипів чоловік.

Жінка зчудовано поглянула на незнайомця.

• Хто я такий? І чому я можу робити …..

 

• Дива?

 

• Щось на кшталт. Я бачу щось. Щось відчуваю. У темряві не я відчуваю острах. Я відчуваю острах інших. Вони бояться та стороняться мене.

 

• Не можеш завести друзів?

 

• Ні! – скрикнув. – Не можу навіть знайти роботу.

 

• А вона тобі потрібна?

 

• Так. Мушу щось же їсти… - криво посміхнувся і від тієї посмішки побачив як знову зблідла літня жінка.

 

• … Ти по мене прийшов? – несподівано тихо після тривалої мовчазної перерви запитала жінка.

 

• Ти що? Ні. Я прийшов до тебе. Знайомі порадили звернутися до…..

 

• Відьми?

 

• Віщунки. Казали силу маєте значну. Неосяжну. Допомагаєте та захищаєте.

 

Жінка знову таки зчудовано поглянула на незнайомця і по двору залунав регіт. Сміялася довго та з великим полегшенням. Потім знову трохи недовірливо поглянула на незнайомця.

• Коли не жартуєш, то скажу… Що? Нічого про себе не пам’ятаєш? – несподівано запитала.

 

• Ні. З чого б це? Я пам’ятаю. Все своє життя з дитячого садочку і до цього ранку. Чого б мені ото?

 

• Еге. А витівки свої?

 

• Ви про що?

 

• Про магію. Про битви. Скільки ти відьом до пекла спровадив? Сотні?

 

• Чого? – незнайомець витріщився на жінку. – Вибачте, проте я бачу, що мені тут немає чого робити. Думка про похід до віщунки здавалась слушною допоки я не почав слухати нісенітниці. Прощавайте.

Чоловік, намагаючись бути чемним та не видати витого виразу з не зовсім літературною лексикою, рвучко повернувся та пішов геть з дворику. Відьма стояла, немов соляний стовп, і боялась поворухнутись. Їй здавалось, що він повернеться і тоді буде їй кепсько. Вона не витримала б і хвилини бою. Та ще й з таким. У чоловікові тугими джгутами переплелись чорнота та яскраве світло. Подекуди ці сплетіння настільки були разом, що на їх місці вирували сірі згустки сили. Небаченої нею. У цьому світі не існувало сірих магів. Або білі або чорні. А тут…

******

Служба добігала кінця. Стара церква при лікарні, яка знала ще часи Миколи Другого, була звично забита різним людом. Хто прийшов сюди пішки, а дехто примчав з далеких сіл та міст, відрізняючись від корінних киян тим непомітним шармом провінції. Хоча пихи та зазнайства на обличчях прибулих було в рази менше, ніж на корінних мармизях.

Він прийшов під саме завершення служби та слухав гарно поставлений голос служки. Той саме заходився співати черговий куплет з молитви. Що характерно, скільки він не намагався второпати, що ж саме там співає на богослужінні той чи інший піп, все-одно не розумів.

Тому просто стояв та напитувався благодаттю, що мала, за його упевненими переконаннями, сходити долу з-під куполу церкви та очищати його єство від грішних думок…. Хоча ота вірянка була напрочуд гарненька. От якби їй хустиночку зняти. А потім і платтячка поділ задрати…

З релігійних благочестивих роздумів його вирвав різкий голос, що залунав біля його правого вуха. Трохи повернув голову, щоб второпати та зрозуміти хто та про що і чи до нього звертається.

Моложавий піп з махровою борідкою, у якій, коли покопирсатись добре, можливо було б вигребти кілька хлібин крихтами, суворо зводив брови до перенісся.

• Чого ти сюди прийшов? – повторив вкотре піп, свердлячи поглядом чоловіка.

Питання було дивне, як на ввічливих завжди до вірян служок. Проте, він його вже десь сьогодні чув. Згадав про ранішню зустріч та чорну віщунку. Потім про промінчик. Якось недоречно було думати про промінчика, та нічого не міг з собою подіяти. Думка про промінчик сонечка та його лагідне тепло настирно лізла до його голови.

• Молитися.

 

• Навіщо? Пащекувати будеш тут? Йди собі з миром.

 

• Я хотів сповідатися та причаститися – він зрозумів, що служба перервана їх розмовою і весь натовп людей, що прибули на вечірню прислухається до їх розмови.

 

• Тобі й таким як ти тут не місце.

 

• Яким? Хто я?

 

• Таким як ти. Таких чекають радо у пеклі.

 

• А чи не обов’язок священнослужителя допомагати та цілити душу того, хто її потребує? – почав шаленіти чоловік. – Та чи не можу я сподіватися нехай не на прощення та причастя, а бодай на те, щоб просто спокійно постояти тут та послухати про що віщує отець святий? От без хамства чи неввічливості?

 

• Отцю Василій! – піп з махровою борідкою повернувся до священнослужителя, який до їх сварки мирно співав свій псалом вірянам. – Маємо демонів у душі цього навіженого!

 

Холодний липкий дотик до спини чоловіка змусив його трохи відволіктись та не зреагувати на дивне твердження махровобородого. Отець Василій посунув у напрямку чоловіка. Той озирнувся навколо і побачив, що у переповненій церкві різко знайшлося вдосталь вільного місця і це місце було саме навколо нього. хоча ніхто з вірян не вийшов на вулицю. Не вискочив у релігійному жаху від почутого. Краєчком ока побачив декілька мобільних телефонів у активному режимі відеозапису. Люд чекав на виставу та екзорцизм.

Усередині почав підійматися протест. Протестувати полюбляв та умів. Проти стереотипів та хамства, буденності життя чи то звичок. От саме зараз зрів усередині протест проти ситуації. Він не зовсім розумів, що коїться. Але те, що коїлось, йому геть не подобалось.

Поглянув на отця Василія, який вже підіймав правицю та вигукував дивні слова на його адресу. Озирнувся на люд. Зачепив поглядом зухвалу пику махровобородого. Саме ота пика і стала останньою краплиною у чаші терпіння цього дня.

• Вийди нечисть з раба Божого! – аж підскочив від вигуку отця Василія.

Прищурився і, несподівано для самого себе, криво посміхнувся. посмішка вийшла такою, що хтось з вірян тихо зойкнув.

• Раба? – вишкірився. – Раба? А на якому невільничому ринку мене продали? Ти хоч у Бога запитував чи треба йому твоє або моє рабство? Може йому просто легше було від того, що людина просто не буде гадити за своєю звичкою кожен день навколо себе. І не надокучатиме примітивними вимогами до Бога, а просто любитиме його? Хто дав тобі право говорити за нього?

 

• Синод! – верескнув отець Василій – Святі люди!

 

• Святі? А хто дав їм такого статусу? Інші люди?

 

• Вийди нечисть! – знову почав волати отець Василій та бурмотіти дивні слова.

 

Чоловік відчув, що з самої середини грудей почало підійматися щось важке. Воно дійшло до кадику та зупинилось там, спричиняючи йому біль. Тому просто виплюнув ту важкість.

Приміщення накрило. Отець Василій товстенько покотився у напрямку вівтаря та загальмував об нього. Махровобородий відлетів та м’яко приземлився на вірян. Хтось зойкнув вже голосніше і у дверях стало тісно від людей. Чоловік повів поглядом по церкві і свічки почали гаснути одна за одною. Повернувся та підійшов до блідого отця Василія. Подав руку, щоб допомогти тому піднятися. Отець Василій не насмілився прийняти допомогу від чоловіка і заклякло дивився на нависаючу над ним темну постать.

• Хто я? – повторив запитання чоловік. – Що зі мною не так? Чому все відбувається саме так? На це воля Божа?

Святий отець не відповів. Просто с острахом дивився на незнайомця.

• Може я допоможу зрозуміти? – голос позаду чоловіка змусив того різко повернутися.

               На порозі церкви стояв огрядний чоловік у чорному простому вбранні. Масивний, майже лисий. Сірі очі з-під кущистих брів пильно вивчали пусте приміщення та двох живих, що лишилися у ньому. Коли й куди подівся махровобородий було невідомо.

               На правиці прибульця блимнув золотий перстень у формі воронячого черепа. Чоловік відволікся від отця Василія та поглянув на свою руку, на якій був саме такий перстень. Тільки вилитий зі сплаву, що нагадував за кольором срібло.

• Я сумував за тобою, Відьмаче! – прибулець несподівано відкрито та щиро посміхнувся. розкинув руки та посунув своєю масою у напрямку чоловіка.

*******