16. Останній бій ("Відьмине коло")

«Ну, що ж, той, хто кохає, має розділяти долю того, кого він кохає»

М. Булгаков, «Майстер і Маргарита»

****

 

Відьмак встиг. Перехопив прокльон своїми сірими путами та гепнув ним об землю.

• Сірий? Тут та зараз? – Старійша скинула каптур та поглянула здивовано на Відьмака.

Відьмак здригнувся від огиди та несподіванки. На нього чорними провалами очей дивився скелет, обтягнутий висохлою та місцями потрісканою шкірою. Нерівні зуби стирчали у безгубому роті.

• На побачення зібралась? Гарно виглядаєш!

 

• Щеня!

Старійша, вірніше те, що від неї лишилось, знову атакувало. Тільки тепер прокльон був призначений усім, хто знаходився на нічній вулиці. Відьмак оцінив силу та майстерність закляття. Спробував щось тому протиставити, та не зміг. Якби не спина Тимофія, яку він виставив між Відьмаком та відьмою, обійнявши крилами Відьмака, то невідомо чим би то скінчилося.

Тимофій осів на землю. Рот кривився у беззвучному крикові болю. Поряд також осідав Архангел, сповзаючи з інквізитора. Дария гасила зірочки навколо себе, які увібрали всю ворожу магію. Вона ж перша з них усіх й спромоглася атакувати Старійшу.

Янголи були поза грою. Стара шкапа з першого ж закляття вивела з бою двох. Інквізитор почав молитву. Мелодійна латина поплила вулицею. Білий стовп світла впав на інквізитора з неба та почав закручуватись у вихорі.

Старійша була дуже заклопотана відбиванням заклять, які посилала на неї Дария одне за одним. Тож подія з світловою виставою лишилась трохи поза її увагою.

Коли білий спис світла відокремився від вихору та полетів у сторону Старійшої, вона якраз намагалась розвіяти привид Дариї. Гепнуло так, що Відьмак, який саме заходився знову скручувати джгути у більш звичний йому біло-чорний кольори, відлетів на добрих три метри від центру бою та добре приклався спиною об асфальт. Контакт з вулицею вибив останнє повітря з легенів. Джгути розсіялися. Піднявся на свої чотири та сипів аж допоки не розвиднілося у очах.

Роззирнувся. Білий спис знищив плаща Старійшої та обпік рештки висохлого тіла, відірвав ліву руку старої.

• Гарно пропечений скелетон на восьмий столик. Смачного! – видихнув Відьмак.

Потім озирнувся на друзів. На ногах після вибуху списа світла лишився один скелетон Старійшої. Всі інші очунювали та трясли головами. Старійша атакувала. Зненацька. Швидко.

Відьмак ледь встиг викинути джгути та трохи пом’якшити удар, спрямований на інквізитора. Інквізитор відлетів до стіни будинку та приклав її собою. Стіна загуділа та разом з тілом інквізитора, що був непритомний, стряхнула з себе шматки цегли та гори пилу.

Пил присипав інквізитора, додавши брутальності картині бою, доповнивши картину з двома переможеними янголами.

Проти старої тепер лишилось тільки двоє.

Дария легко піднялась та заступила собою Відьмака.

• Дякую, Відьмаче! Це моя справа! Не лізь! – на додаток до її слів Відьмака притисло до землі невидимими путами так, що він не міг навіть поворухнутись.

Бій розгорівся з новою силою. Закляття та прокльони зривались з рук обох відьом та вибухали, стикаючись один з одним. Цей бій нагадав Відьмакові інший бій, той що він бачив у спогадах Дариї. Той, що відбувся кілька тисяч років тому у Вежі відьом.

Стогнало повітря від сили заклять. Стогнала земля. Відьмакові здалось, що оті закляття настільки чужорідні землі, що вона ледь-ледь їх виносить. Здавалось, ще мить – і земля не витримає отих двох та провалить їх униз, до самої лави. Щоб вогнем випалити язву.

Бій вщухнув несподівано для нього. Пута спали і Відьмак легко піднявся на ноги. Став перед Старійшою. Та хиталась, проте стояла на своїх двох. Між ними лежала Дария. Дівоче тіло було понівечене та порізане майже все. Привид стікав досить живою кров’ю. Дівчина ледь стогнала від болю. Було видно, що лишилось їй зовсім недовго.

• Та що ж ти за падло таке? Ти здохнеш коли-небудь? – визвірився Відьмак.

Він атакував усім чім міг. Які закляття та чари знав сам, які видавав експромтом, які йшли йому від його вірної подруги – темряви.

Темрява сильніша за світло. Це відомий факт. Та все-одно бій йшов з незначною проте перевагою Старійшої. Відьмак почав видихатися. Він ніколи ще не стикався з таким сильним супротивником. Та лють і відчай не давали йому відступити. Між ними все також лежала та маленька дівчина, якій він обіцяв допомогу. І якій не зміг допомогти.

У відчаї та за якимось шостим чуттям Відьмак вихопив з карману амулет та виставив перед Старійшою.

Амулет засяяв різними кольорами та почав стрілятися у різні боки веселими світловими зайчиками. Кожен зайчик торкався землі і на його місті поставала фігура жінки у сірому. Коли амулет скінчив свою вакханалію навколо Відьмака та Старійшої стояли біля сотні жінок у сірих сукнях.

• А ви чого приперлися? Все коло у повному складі, так? – важко дихала Старійша. – Привиди відьом тебе не врятують, Відьмаче. Тобі гаплик.

Вона кинула прокльоном у Відьмака. Він зрозумів, що відбити його вже нічим. Амулет забрав останні сили. Гордовито поглянув на стару та розправив плечі. Чекав на смерть.

Прокльон до нього не долетів. Привиди відьом почали діяти. Одні – захистили Відьмака. Інші – атакували, при тому досить реально, Старійшу. Знову загупало.

Відьмак добре запам’ятав те вогняне закляття, що нарешті дістало Старійшу та підпалило її рештки. Вона горіла та волала страшним голосом. Але недовго. Коли крик обірвався то він побачив лише жменю попелу на асфальті.

Відьмак кинувся до Дариї. Та ледь дихала. Але розгледіти її не встиг. З криком налетів на нього обпечений янгол Тимофій та відкинув Відьмака геть. Гепнувся на коліна, схопив на руки Дарию, притиснув до своїх горілих грудей та завив. Тимофій плакав над нею, розставивши куці горілі крила. Його сльози текли на її обличчя, та мала вже не мала змоги навіть відвернутися.

Тимофій ніжно пригорнув до себе маленьке тендітне тіло та застогнав. Потім підняв очі догори.

• Боже, допоможи! Прошу! Врятуй її! Я її кохаю! Або забери мене замість неї!

Відьмакові стисло горло. Сльози підступили до очей.

• Ви можете допомогти? – звернувся до відьом кола, що мовчки стояли поряд.

Багато хто з відьом похитав головою. Вони були безсилі. Їх печаль вкривала не тільки вулицю, усе місто, проте це було все, що вони зараз могли заподіяти.

Тимофій ридав над Дариєю. Відьмак безпорадно дивився на товариша. У думках пронеслись очі Анжеліки. Чомусь у цей час саме саме вона згадалась йому. Його втрачена доля.

Мовчки та рішуче пішов до Тимофія. Поклав руку на його плече. Янгол підняв сповнені сліз очі.

• Допоможи.

 

• Віддай мені.

Взяв легеньке тіло дівчини, що майже вже не дихало та обережно поклав на землю. Потім накрив долонями її дівочі груди та видихнув.

Сльози потекли від болю та не здавався. Згадував часи, коли був щасливий, коли серце рвалося у височінь. Згадав страшну ніч та свій розпач, коли був нещасний. Згадував усе своє життя, яке не цінував, хотів відкараскатися від нього. Виривав з пам’яті та пускав усе у руки. Віддавав усе це життя дівчині. Усе без залишків. Життя мірно витікало з його рук та наповнювало маленьке тіло собою. Зцілювало рани та загоювало порізи.

• Ні! Зупиніть його! Він так помре! – зойк очунявшого інквізитора привів до тями Тимофія.

 

• Відьмаче, не роби того! – жалібно розривався між Дариєю та другом янгол. – Ти ж помреш.

 

• Я знаю – просипів Відьмак. – Я свого пожив. Не ображай її, друже. Вона тебе теж любить. Я не сліпий. Просто покладіть того падлючого амулету на місце. Обіцяйте!

 

• Обіцяю. – інквізитор став над Відьмаком.

Ближче підійти не зміг. Сила життя Відьмака не пускала. Стояв та дивився як остання крапля життя Відьмака стекла з його пальців до дівчини. Відьмак кулем повалився на асфальт.

Дария підскочила та присіла навчіпочки перед тілом Відьмака. Поряд сів янгол.

• Що ти накоїв? Дурнику. – лопотіла пополотніла дівчина, гладячи його обличчя. – Навіщо?

Так сиділи довго. Удвох обійнявшись над Відьмаком. Над ними мовчки стояв інквізитор. Відьми кола стояли обабіч та схилили голови на знак скорботи.

Коли перші промені сонечка торкнулись верхівок будівель схаменулися. Немолода відьма підійшла до Дариї та вказала тій на амулет. Дария, вся у сльозах, підхопила амулет, узяла за руку Тимофія та разом з відьмами подалася до печер у бік Відьминої гори.

Повернулась до інквізитора.

• Я покладу його на місце. Глибоко у печерах є рештки вівтаря. Відьми кола будуть чатувати його спокій вічно. Ти ж не проти?

 

• Так бажав він. – Інквізитор кивнув на Відьмака – Хоча маю інший наказ щодо долі амулету, та виконувати його не збираюся. Несіть спокій та процвітання цим землям у вигляді амулету на його місце.

Вервечка відьом на чолі з дівчиною та янголом зникла. Архангел також. Помчав лікуватись та одужувати.

Інквізитор підхопив тіло Відьмака на руки та поніс до джипу. Досить безцеремонно кинув тіло перед авто. Відкрив багажник та завантажив у нього тіло. Перед тим, як закрити багажника довго вдивлявся у лице Відьмака.

• Полюбляєш ти театральні вистави, друже. Ой полюбляєш. Колись як дасть Бог оклигаєш – дам тобі у рило. Щоб не хвилював так.

Грюкнув дверима багажного відділення, підійшов до байку, зняв усі речі Відьмака та заніс у салон джипа. Мовчки сів за кермо. Рикнув двигун і чорна машина легко повезла свій вантаж у відомому одному інквізиторові напрямку.

****