15. Людина у плащі ("Відьмине коло")

М. Булгаков, «Майстер і Маргарита»

****

Інквізитор дуже неохоче відпустив байк Відьмака зі свого супроводу. Їхав поволі, міркуючи над подіями останніх днів. Те, що амулет у Відьмака у кармані шкіряної куртки і позаду нього – привид відьми, якому понад кілька тисяч років, його не хвилювало. Він дуже добре, занадто добре, пізнав натуру Відьмака.

За всім його хамством та безпардонністю стояла чиста, світла та дуже поранена душа. Відьмак був здатен на ті вчинки, на які не міг би наважитись сам інквізитор. Амулет перебував у надійних руках, бодай він сам тільки но декілька хвилин тому послав вкотре власника тих рук за невідомою й йому самому адресою. Відьмак весело запропонував йому пошастати містом та повибивати трохи відьом.

Інквізитор розумів, що проти такої кількості тіні тіней  від тіней старих сірих відьом він не має жодних шансів. Загребуть живцем і Архангела на закуску зжеруть.

Згадав про Архангела та насупився. Коли вилізли на поверхню, то застав свого нового охоронця з сигарою у зубах якраз коли він бив козирним тузом шістку Тимофія. Два служаки різались у дурня та палили увесь той час, коли їх підопічні наражали себе на небезпеку у підземеллі. Треба буде обмежити контакти з Тимофієм. Він погано впливає на Архангела.

Брикливий янгол Тимофій гарно пасував своєму новому підопічному. Така собі парочка лівих чобіт. Інквізитор хмикнув.

З чоботами треба було розбиратися. Мав прямого наказу або знищити амулет, або доставити його до вищого синоду церкви. Для чого їм був потрібен амулет здогадався давно. Тому волів би просто його знищити. Але на шляху стане Відьмак. А схрещувати клинки з ним не мав бажання.

Не тому, що боявся. Побоювався – так. Але не боявся. Силами вони були рівні. Допоки Відьмак легко не видав сірого прокльону древніх відьом. Тепер він ставав небезпечним суперником у двобії.

Та не тому не хотів. Подобався йому отой чортяка. Декілька разів зводила з ним доля і всі ті рази Відьмак виказував і розум, і мудрість, і милосердя. Не хотів зчіплятися з ним інквізитор, от і все.

Та все ж таки. Що зробить Відьмак? Чи покладе камінь на місце? Чи ні? Їхали вони у бік Відьминої гори, та не був упевнений, що саме там – місце амулета.

А може Відьмак вчепить у останню мить амулет та намагатиметься стати найсильнішим чаклуном із знаних до цього часу? Тоді інквізитор без роздумів та вагань вступить з ним у двобій. Бо то буде не той Відьмак, якого знав. То буде якась інша потвора. І нехай програє йому інквізитор. Смерті не боявся. Боявся безчестя.

За такими думками незчувся як загальмував біля байку Відьмака. Той терпляче чекав на джип інквізитора та майже не звертав уваги на чергову сварку між своїм янголом-охоронцем та привидом дівчини.

І ще цікаве питання. Як привид дівчини так легко матеріалізувався у реальному світі, що його не тільки могла бачити та чути прості люди, а й видавати рахунки за наворожену їжу?

****

Відьмак дочекався поки паркувався чорний джип та підійшов до його дверей. Тільки но інквізитор прочинив дверцята Відьмак схопив їх та завадив тому вийти. Інквізитор насупився.

• Я хочу покласти амулет на місце. Та звільнити Дарию. Не заважатимеш – ти мій друг. Тільки побачу нечесну гру – ти мій ворог. Ясно?

Інквізитор розплився у такій щирій посмішці, що Відьмак одразу ж скинув оберти. Мовчки потисли один одному руки та пішли у бік Дариї, що саме схопила Тимофія за вихри однією рукою, а другою лапала його шевелюру з погрозами знайти роги та спровадити того, як таємного агента назад до пекла.

Відьмак обірвав сварку помахом руки.

• Де йому місце, Дашо? – запитав, по-сучасному звернувшись до дівчини.

 

• Я… я покажу. – трохи розгубилася Дария. – Стільки віків. І так легко?

 

• Не зовсім…

 

Напружений голос янгола Тимофія змусив усіх обернутися. За кілька метрів на вулиці стояла фігура, закутана у сірий плащ. Вона наче зійшла зі спогадів минулого, свідками якого були усі задіяні у цьому розслідуванні.

• Дария. Ти – неслухняна дівчинка. Я наказала тобі здохнути. А ти що? Воду тут каламутиш та з покидьками якшаєшся?

 

• Старійша? Це неможливо. Ви – не привид. Ви…

 

• Жива? Так. Та буду жити вічно. І ти мені у цьому не завадиш. Так що… віднеси амулет де взяв, юначе. Тільки так я можу обіцяти лишити тебе в живих. Тебе і твоїх друзів. Чого скривився? – запитала Відьмака – Не подобається тон? Чи може не вважаєш їх своїми друзями? А! Знаю! Тільки кивни, як колись кивнув темряві, і отримаєш назад сім’ю та кохання. Вона буде вірною тобі. Хочеш? А хочеш іншу? Анжеліку, наприклад? Ти так щиро намагався її покохати своїм чорним серцем. То що? Чи обох?

 

Відьмак пополотнів, але руки з кишень куртки дістав пустими. Без амулету. Мовчки напружено слідкував за Старійшою.

• Не хочу. Неможливо повернути те, що вмерло. Так само як неможливо повернути те, що не судилося.

 

• Упевнений? Я можу. Тільки поверни амулет на місце.

 

• Я упевнений. І вірю в це. Це майже усе, у що вірю. Тож. Не потребую.

 

Старійша розсміялась каркаючим сміхом. Від того сміху по шкірі Відьмака пробіг холодок. Але не здав назад під підбадьорюючий погляд інквізитора.

• А ти, інквізиторе? Довго будеш шастати та давити нечисть? Аж поки хтось більш вдалий не знищить тебе? І що? Твій єдиний син так і не побачить свого батька? Вертай додому.

 

• Ні. – настала черга інквізитора протистояти спокусі. – Мій син вже знає, чим займається його батько. Він зрозуміє, якщо я не впораюсь. І стане все-одно до лав світла. Я не відступлю та не кину друзів.

 

• Які пафосні слова. Ви – святоші, такі банальні. А ти? Чого ти хочеш, мале стерво?

 

• Я хочу знати правду. Що трапилось уночі? Чому ти викрала амулет?

 

• Хочеш правду? Добре. Можливо вона допоможе тобі і ти примкнеш до моїх лав. Тоді ми удвох легко упораємось з цими нікчемами, що навіть щастя свого прийняти не можуть. Правду? То дивись!

 

****

Старійша чапала нагору. Щодня із віку у вік ті ж самі сходи. А вона так мріяла побачити світ. Мандрувати. Але доля вирішила за неї, коли мрійливу дівчинку семи років забрали з рідної домівки дві відьми. Вони якраз перебували у пошуку. Шукали нових учениць, що згодом мали стати відьмами. Того року пошук не був вдалим. Не було знайдено жодної дівчини. Статус відьом не був високим у народі. Отож хто ховав малечу, а хто замолоду одружував на таких же молодих хлопцях. І байдуже було до їх долі. Аби не у відьми. Малу дівчину того року забирали як потенційну служку на кухні, а не як талановиту відьму. Треба ж було хоч когось привести. Та вона й була перших двадцять років служкою. На побігеньках у тих курв, яких ненавиділа всією душею.

Та одного разу, після чергового прочухана, наревівшись на кухні Вежі, вона вирішила у що б не стало стати сильною. У хід пішли книжки, підглянуті заняття та довгі самотні ночі тренувань поміж глечиками та мисками.

Ще років з двадцять нічого не відбувалось. Аж допоки під час чергового прочухану вона не скалічила закляттям одну з впливових відьом.

Мізки у відьом не такі, як у нормальних людей, отож замість покарання – отримала підвищення та стала рівноправною відьмою та вдягла сіру лахманину. Вона! Та, що досконало розбиралась у кольорах та їх поєднаннях, з витонченим смаком. Вона мала носити оту сіру ряднину щодня та довіку. До самої смерті. І її ненависть, захована під маскою доброти та чуйності, збільшилась у рази.

Це дало новий поштовх та силу. І вона згодом стала старшою серед того кубла. Але амулет відібрав не тільки надлишок сили. Він відібрав ще й надію. Вона бачила свою та чужу силу у амулеті. Торкалася тих потоків, але не могла володіти ними. А життя, хоч і підтримуване магією, згасало.

Коли вона наважилась оволодіти амулетом життя у ній лишалось лише на два роки. Вона це знала та відчувала.

Одного разу до Данпарстада прибув чудернацький корабель. Він був весь побудований з дивної трубчатої деревини, квадратний, з двома малесенькими чорними вітрилами. Рухався корабель за рахунок багатьох дивних весел, що стирчали з його боків. На човні прибули дивні люди з вузькими очима та у вбраннях дивної краси та кольорів. Коли перевдягнена у звичайну городянку Старійша торкалася до тонких різнокольорових тканин, які виклали на торги прибульці, то майже відчувала екстаз. Там же вона й домовилась. Її довезуть у далеку країну у Жовтому морі. Що то таке не знала. Але то було вкрай далеко від цього остогидлого міста та Вежі. Тільки треба було жити. Заради такого вчинку.

Колись дуже давно від старої відьми чула про древнє закляття. Коли одна з найсильніших відьом візьме у руки амулет та здійснить ритуал, то стане жити вічно. І амулет слухатиметься тільки її. Та на тій місцині, де буде ритуал той здійснено, ніколи не буде ані спокою, ані добра. Бо після того цілісність амулету буде порушено і він буде сочитися енергією. Доброю чи злою – амулету все одно.

Існувала ще одна небезпека. Тільки но хтось зрушить амулет з місця, то Данпарстад, Велика Вежа, все – буде зруйноване або прийде до занепаду. Люди почнуть хворіти та вмирати від невідомих світові болячок, різатимуть один одного. Та от саме на цей аспект Старійшій було начхати з отієї самої Великої Вежі. Вони всі винні у тому, що дівчисько так і не жило омріяним життям. І вони будуть покарані.

Та не так просто було дістатися амулету. У Великій Залі постійно хтось був з молодших або старших відьом. Та й вояки Князя постійно охороняли Вежу та підступи до неї. Вже змовчимо, що Вежа була побудована у центрі міста і дістатися з артефактом до будь-якої з брам було вкрай важко. Та Старійша не була б Старійшою.

З Князем вирішила дуже просто. Кілька віщувань та старіючий Князь радо ухопився за ідею стати безсмертним. Вони довго розмовляли з ним вечорами і через певний час Старійша мала поплічника.

Та якого! Саме Князь домовився з кочовиками про напад. В обмін на збереження власного статку та сім’ї. А також за данину їм. Не планував платити її більше ніж кілька десятків років. А от жити планував вічно.

Вони разом усе спланували. І от одного вечора вона таки дочекалась, що у Великій Залі лишилась усього одна відьма. Так, вона вбила її. Вбила та розвіяла попіл. Щоб не знайшли. А тоді торкнулась жаданого амулету. Сила увійшла у неї тільки но її пальці пройшлися холодною поверхнею камінця.

Далі було геть просто. Вона швидко здійснила ритуал. Прямо у Вежі. Вона відчула як наливаються життям її тіло та зморена душа. Легко підхопила камінь та спробувала вийти з Вежі. Та не змогла зрушити з місця. Сталось щось непередбачуване.

Вона могла підняти камінь. Та не змістити. Так, сила та життя у ній були і вона це відчувала добре. Та треба було поспішати. Кочовики мали напасти ранком на місто. А до того сотня рубак Князя мала вивезти камінь за його межі, де їх чекала її магія. Не мав вижити ніхто з тих посіпак. І Князь це також знав.

Кинулась сходами униз. Молоді та сонні дівчата не ставили запитань. Як тут поставити питання, коли тобі від сили десять років і приходить до тебе Старійша та щось хоче. Саме вони, ті троє пташенят, й винесли камінь та поклали його до важкої скриньки Князя під його особистим наглядом.

А потім розвіялись порохом за вітром. Бо їй непотрібні були свідки. І далі сталось те, що сталось. Дружина вийшла з міста та попала під її магію. Та декілька воїнів виявились надто вже розумними. Вони заховались від неї під землю де вона не могла побачити їх.

У Вежі зранку виявили крадіжку амулету. Вона стала головною підозрюваною, як і розраховувала, бо тільки вона мала достатньо сили, щоб узяти його у руки та не померти. Саме в той бій і увірвалась Дария.

Коли у Вежі усе було скінчено вона, за допомогою Князя та кочовиків розпочала пошуки амулету. Здогадувалась, де вийдуть на поверхню рештки вояк. Там , та ще у декількох місцях влаштували засідки.

Та втік разом з каменем один з вояк. І вона не здогадалась нікого в живих лишити, аби направити у погоню за вояком. Не очікувала, що виявиться таким сумлінним.

Віками шукала амулет. Знала приблизно де лежить, проте не точно.

*****

• Бреше. – Відьмак спокійно дивився на фігуру у плащі та тихенько крутив правицею. Непомітно для Старійшої набирав силу для нападу – Камінь лежав під Васильковим. Чому? Що її змушує тягти камінь саме туди. Та при тому – чужими руками? Чому швендяє тут, а не поїхала до Китаю? Якщо я правильно зрозумів, то мова йшла про торговців шовком з древнього Китаю.

 

• Стули пельку, бевзь! – талан Відьмака доводити як у народі кажуть «до ручки» і тут не дав збою. – Багато ти розумієш.

 

• Та вже більше за твоє. По-перше, ти за якихось причин не можеш взяти камінь. Чому? Далі, ти не можеш відійти далеко від амулету. Чому? Щось трапилось там, під Васильковим у печерах. Щось, що заякорило амулет саме там і не давало його повернути. Що? Як камінь потрапив під Відьмину гору, а потім як ти його змогла вкрасти у нацистів та навіщо ти його цупірила у Васильків? І саме головне, чому ти проти того, щоб амулет повернувся на своє місце та все заспокоїлось? Бачиш, я вмію не тільки думати, а й задавати правильні питання. Тому посунься – ми його покладемо на місце. А ти поки візьми чистий аркушик паперу та напиши щиросердне зізнання для…. от нього – махнув рукою у напрямку інквізитора.

 

• А мені й так все ясно – несподівано підтримав гру інквізитор та потроху почав обходити фігуру у плащі, вдаючи роздуми – По-перше, не може відійти від амулету бо згине. На віддаленні від амулету її сила слабшає і вона стає звичайною смертною. Якби ти, Відьмаче більше читав книжок та менше гасав на своєму страховиську, то це питання ти б не ставив. По-друге, під час Другої Світової Війни при нацистах вона ще могла брати до рук амулет, але от запитання, що трапилось тоді під Васильковим? І чому саме туди? От це цікаво. 

Поки чоловіки говорили Дария стояла мовчки. Вона не зводила своїх величезних очей від Старійшої. Біль, гнів та розпач були настільки сильними, що не треба було б бути грандіозним аналітиком чи психологом, аби прочитати їх у її очах.

• Ти зрадила нас… Нас усіх…. – нарешті вичавила з себе.

 

• Кого? Навіжених курок? Некоханих та без своєї сили? Що мали на меті лиш одне? Берегти золочену дупу Великого Князя та оте остогидле місто? А як же наші мрії? Наші бажання?

 

• Сила – то відповідальність. – голос Дариї дзвенів від напруги.

 

• А ти її сама собі нав’язала? Чи може які дві старі курки з пошуку? Коли забирали тебе ще дитиною від батьків та радощів життя?

 

Дария промовчала. Щось було у тих словах…. правильне. Щось, що торкнулося самих таємних струн нехай вже давно мертвого, та все одно ж серця.

Ці роздуми та вагання помітив не тільки Відьмак. Не очікувано для всіх до Дариї наблизився Тимофій. Він став позаду неї та розгорнув свої здоровезні крила. Поклав руки на тендітні дівочі плечі. Дария знітилась, але руки янгола не прибрала. Розправилась та гордо поглянула на Старійшу.

Саме у цю мить прямо у її серце помчав перший прокльон від Старійшої.

****