ІНОК. (Сучасні містичні казки)

Автомобіль різко загальмував на підняту правицю. Немолодий худорлявий чоловічок у лахманинах, які мали означати старезну зношену ризу монаха, задоволено розтягнув тонкі губенята у хижій посмішці.

Ту посмішку не помітили ані водій, ані його дружина, що сиділа на передньому пасажирському сидінні. Посмішка вдало сховалась у ріденьких вусах та цапиній борідці. Що вуса, що борідка нагадували старого давно засмальцьованого драного віхтя рудого кольору. Таке ж саме немите та нечесане руде рідке волосся витикалось з-під монашої шапчини.

• Допоможіть іноку. Йду пішки по святим місцям. Молитися Богу нашому та всім святим. – заскиглив монах, зігнувшись у три погибелі.

Водій заметушився, вискочив з машини та, підібравши під руку інока, ввічливо повів до задньої дверці недорогого авто. Жінка також вискочила і бігала навколо, наче квочка, що охороняє своїх пташенят. Інок трохи знітився навіть. Його так вперше зустрічали.

• Сідайте, шановний. Прошу. – чоловік допоміг сісти у авто.

• Ось, скуштуйте, будь-ласка – жінка простягала наїдки та здорову балію, у якій бовтюхалася якась темна рідина. – Узварчик сама вчора варила. Настояний. Не погребуйте. І пиріжечки, ковбаска. Їжте, ми не поспішаємо.

Чоловік та жінка радісно (з чого б це? Майнула думка інока) спостерігали як голодний монах накинувся на смаколики.

• Ми довеземо вас до найближчого монастиря. Тут за кілька десятків кілометрів є чоловічий відомий монастир. – мовив чоловік і подружжя, гупнувши багажником, швидко запакувалось у автомобіль.

Автівка рвучко рушила з місця. Така поведінка була дивна для інока. За ті десятки років, що швендяв він шляхами країни, він стикнувся з таким уперше. Та ще щось муляло. Наче вбитий у бік цвях. Не давало спокою та насолоди смачною їжею. Щось мале. Інок озирнувся. І вперіщився поглядом у погляд круглих малих оченят. У дитячому кріслі сиділа дівчинка років п’яти-шести. Здоровезні, як на малу, сині, наче небо, очі довірливо та з цікавинкою спостерігали за цапоподібним монахом. Той, незнамо з чого, знітився та відклав у сторону їжу.

• Та ви куштуйте, не гребуйте – водій побачив ситуацію у дзеркальці і мило посміхнувся. – То Ганя. Дочка наша. Ми саме їдемо з нею у монастир. І вас довеземо.

• У монастир? – перепитав монах. – Він же чоловічий.

• Так, проте нам казали, що там є отець-настоятель, чия молитва творить дива. А нам так потрібно диво….. – водій витер несподівану сльозу з ока та вчепився сильно у кермо автівки, наче то був рятівний круг.

• Диво? – перепитав монах.

• Диво. – замість чоловіка тихо відповіла жінка, монах ледь чув її – Нам тільки диво може допомогти. Наша Ганнуся…. – запнулася - …. Хворе наше сонечко. Дуже хворе. Лікарі кажуть…

Жінка вкрила обличчя долонями і з-під них було чутно задушене ридання. Чоловік різко прийняв вправо та зупинився. Вийшов з авто та глибоко вдихав вечірнє повітря, заспокоюючись.

Потім рвучко повернувся до автівки та підійшов до вікна дверці, за якою сидів монах. Відчинив її та гепнувся перед іноком на коліна.

• Отче святий. Ви ж інок. Ви мандруєте по святих місцях та молитесь. Ви святий. Може ви можете помолитись за нашу доню? Врятуйте її отче…. Хоча б…. її… душу…. – голос тремтів та зривався, на очах стояли сльози.

Монаху не стало дихання. Він повільно вийшов з автівки та ступив кілька кроків шляхом. Подружжя мовчки та не розуміючи дивилось йому у спину. Він відчував ті погляди.

Хіба стало б йому сміливості сказати, що він ніякий не монах? Не інок. Що роками він жебракує у такий дивний спосіб, маючи їжу, гроші та іноді й кришу над головою. Що з молитов він знає тільки «Отче наш..» і то не зовсім. І що зовсім не треба йому до монастиря, де одразу ж упізнають у ньому ряженого афериста та волоцюгу.

Він ступив ще кілька кроків. Дуже хотілось зірватись на біг та тікати від тих сліз, благань. А головне, від тих синіх оченят. Їжа стояла йому у горлі і він жалкував, що зарано вийшов на шлях. Ще ж не був голодний. От і покімарив би з годинку ще. А ці ось проїхали б до монастиря. Що ж це за кара Божа?

Більше ані кроку він зробити не зміг. Закляк. Не ворушився і не дихав. А перед очима проходило у кольорових картинках усе його життя. Пустоцвіт. Так казали старі люди на таких як він. Картинки змінювали одна одну, а на задньому фоні він бачив оті очі… Сині, немов небо.

Подружжя стояло біля авто мовчки. Чоловік так і не підвівся з колін. Жінка завмерла на півдороги до монаха. Вони не заважали монахові мучитись докорами. Від цього було ще гірше. Він жадав аби його облили брудом слів та емоцій. Він заслуговував на те.

Монах розвернувся та поквапливо поспішив до авто. Відкрив двері, що були найближчі до дівчини та впав перед нею на коліна. Склав молитовно руки та почав тихенько свою молитву. Молився несамовито, вкладаючи у слова та подихи всю жагу, почуття, совість, каяття за свою нікчемність та безпорадність. Він молився і молився. Солоні сльози змочили його очі та висохли, голос сів і він почав хрипіти. Але він молився. Він звертався до того, у кого жодного дня не вірив. Вибачався і просив. Торгувався, закладаючи своє життя, та погрожував. І молився. Потім, коли сили остаточно лишили його, з них останніх, підхопився та прожогом кинувся до лісу, що височів неподалік.

Подружжя, що мовчки спостерігало за тим, кого вони вважали монахом, кинулось до авто. У дитячому кріслі мирно посапувало мале.

Чекали на монаха довго. Аж допоки сутінки не вкрили шлях. Гукали. Та не догукавшись поїхали собі далі…..

****

• Так кажете інок молився? – перепитав вкотре отець-настоятель
• Так, отче. Інок. Але… дивно якось молився. Наче вперше. Ми молитов над донею вже стільки начитали…
• Вперше?.... Ви маєте рацію. Вперше. Але як…. – отець-настоятель посміхнувся і від тієї посмішки заграли сонячні зайчики на душі. – Здорова ваша доня. Почув всевишній. Здорова.

Подружжя ошелешено дивились на священника.

• Їдьте до лікарні своєї. Та нехай вам там теж доведуть це. Але ваша доня здорова і доля у неї щаслива…. Вперше … - повторив священник. – Хотів би я зустріти його. Того монаха. Я б йому в ноги вклонився….