14. Амулет ("Відьмине коло")

****

Велімір тягнув важелезну скриню. Піт заливав чоло. Змішуючись з кров’ю, що текла зі скроні, падав на очі. Велімір вкотре змахнув рукою цю їдку суміш та поглянув на Власія. Власій тягнув ту ж скриню, проте з іншого боку.

Підземний хід був завузький і вони ледь протискувались. Добре, що хоч скриня була невеличких розмірів. Хоча що в ній таке важелезне, Велімір так і не міг дотумкати.

Попереду з факелом йшов старший їх дружини. Нурман. Здоровий, з сокирою замість середнього меча. Одягнений за звичаями своїх народів у одяг, зшитий з вовчих шкур. Ульрік. Лютий у січі та вірний товариш.

Позаду – ще троє воїнів. Все, що лишилось від дружини, яку Великий Князь поставив охороняти скриню.

Їх підняли серед ночі. Відбірну сотню рубак. Розштовхали тих, хто перебрав елю з вечора, та змусили йти за Данпарстад. Там Великий Князь особисто перевірив зброю та коней. Віддав чіткий наказ берегти скриню більше за життя. Та махнув рукою у напрямку півдня. До великих пагорбів, першої сторожової застави на підступах до Данпарстада.

Веліміра здивувала стара у сірому вбранні. Він бачив відьом може раз чи два і то не був упевнений, що то відьми. Бо рідко хто з відьом виходив з Великої Вежі до міста. А, як відомо, усі жінки – відьми. Отож легко було сплутати.

Ними лякали неслухняних дітей. Особливо дочок. Мовляв, будеш неслухняною – прийдуть відьми через трубу та заберуть до Вежі. І не будеш заміжньою ніколи і дітей не матимеш. Малі дівчатка ховалися під ковдри, кивали та кліпали переляканими очицями. Велімір таке не раз бачив. А от живу справжню відьму, та ще й стару таку, а значить одну з старших відьом – уперше.

Стара обійшла дружину, щось співала та пританцьовувала. Потім дмухнула на воїнів порошком. Дехто менш сміливий почав шукати обереги на поясі. Один заточився з коня прямо на землю. Але, за звичкою підтрунювати над товаришем, ніхто навіть не засміявся. Стояли мовчки та насторожено водили очима за відьмою, боялись поворухнутись.

Стара кивнула на непритомного і миттю двоє сусідів зіскочили з коней та привели юнака до тями. Блідий та тремтячий він мовчки заліз назад на свого коня.

Відьма задоволено кивнула.

• Рушайте до півдня. Їхати прямо. Допоки не дістанетесь солоних озер. Там по торгівельному шляху аж до великої води, яка не має країв. На скриню чекатиме корабель. У Місті біля води. Чорні вітрила. Люди на ньому не такі, як ви. Маленькі але люті безжально. Один воїн десяти вартий. Тож обережно. Скриню треба передати їм. А я вас наздожену. Або в дорозі, або вже біля корабля. Тоді можете повертатись … – стара трохи запнулась, та потім продовжувала – до сімей та рідних. Князь дарує вам волю від служіння, міру золота кожному та землю.

Князь кивнув та вклонився старій. Отепер Велімір ледь не звалився з коня. Князь міг кланятись тільки одній відьмі – Старійшій. У яку халепу він потрапив разом зі своїми товаришами? Князь знову махнув рукою і дружина потрюхикала шляхом до сторожової застави. Позаду весело гриміли колесами декілька возиків з їжею та стрілами…

Вони не дійшли навіть до застави. Перевірена боями дружина була готова до будь-якого бою за будь-яких обставин. Але не до такого. Те, що налетіло чорною силою на дружину, як тільки місто зникло за горизонтом, неможливо було назвати воїнами чи ворожою армією.

Вихори темної пилюки здіймались з землі та піднімали коней та вояк у повітря. А там рвали їх на шматки та розкидали полем. Мечі та стріли були марні. Рештки дружини припустили у напрямку застави.

Кому з них прийшла думка скористатись таємним проходом від застави до Данпарстада – він не пам’ятав. Кожен у їх дружині знав про цей підземний хід та виходи з нього. Один з них якраз був неподалік. Поки спішувались та залазили через вузький отвір – загинула решта дружини.

І от тепер шестеро воїнів тихенько несли скриню до дальнього виходу.  Бо смерчі під землю не пішли, лишившись там, нагорі. Прохід закінчував свій шлях прямо у заставі. Там вони розживуться конями та припасами і рушать далі.

Кінець таємного шляху наближався, а Велімір все більше непокоївся. Вони вилізли на подвір’я біля брами застави. Було тихо. Перші промені сонця світили крізь щілини у брамі. Ранок заходив у заставу та озирався. Та не знаходив нікого там. Велімір, як і ранок, здивувався тиші у фортеці. В цей час життя у ній мало вирувати. А тут. Тиша.

Воїни озирались та непокоїлись. Ульрік перехопив сокиру та хижо визвірився. Щось було не так.

Чорні воїни постали з землі неочікувано. Їх оточили та наставили на них піки. Засідка!

Велімір перехопив обома руками скриню, яку кинув його товариш, хапаючись за зброю, та потягнув її назад у чорний отвір ходу. Позаду почувся лязкіт зброї та крики….

****

Відьмак сидів, припавши до землі та відхекувався. Навпроти сидів інквізитор. Відьмак бачив, що тому буле ледь не гірше за нього самого. Дария мовчки стояла та дивилась на двох чоловіків без будь-яких емоцій.

• Ти теж бачив?

 

• Так. – Інквізитор почав підводитись – Зв’яжися з Відьмаком – валятимешся по всій Київщині у багнюкі. Куди ж затягнув той Велімір скриню?

 

• Я так розумію, хтось дуже бажав її захопити.

 

• Бажав та не зміг. Пам’ятаєш, скриню знайшли у печерах під Відьминою горою?

 

• То не міг один рубака так далеко її занести. Один. Таку важку.

 

• А припустимо міг?

 

• Тут понад тридцять кілометрів тунелю. Я відчуваю. Далі йдуть цілі мережі печер. Вони темні, зі своєю силою.

 

• Припустимо на мить, що зміг дотягнути. Далі заблукав у печерах та не знайшов виходу. Скриня важка. Тож десь згинув аж під Відьминою горою.

 

• Ти забуваєш про вояк із засідки, інквізиторе. Вони швидко мілко нарізали ту п’ятірку. І ніхто їм не заважав піти слідом за одинаком з важкою ношею.

 

• Їм завадили. – Дария встряла у їх розмову. – Я відчуваю, що тоді, під час бою, ніхто не вижив.

 

• Чорні вихори пилюки? – припустив Відьмак.

 

• Так. – кивнула Дария. – Саме вони. Вони знайшли воїнів та дістали їх усіх.

 

• Що ж то за пилюка така, радіоактивна? - Інквізитор смачно сплюнув на підлогу печери.

 

• Це та інше. Що стало з амулетом? Чому фігура у плащу тягнула його саме сюди. У цій місцині до цього часу відчувається абсолютне зло.

 

• Так. Питань більшає, а відповідей – ні. – замислено потер потилицю інквізитор.

 

• Чому? Одна є.

 

Інквізитор здивовано поглянув на Відьмака. Так само на нього витріщилась і Дария. Відьмак пройшов кілька метрів вглиб печери та нахилився, наче щось шукав. Потім присів та почав копирсатися у суглинку. Коли він звівся на ноги, то нагадував шкідливого малого, якому мати суворо наказала зберегти чистий одяг та руки, а він не послухався. Із задоволеним видом Відьмак простягнув до тих двох руку. У руці виблискував рунами сірий камінець. Амулет.

****