13. Таємний прохід ("Відьмине коло")

 

Відьмак стояв навпроти величезних білих літер, з яких невідомим псевдо-митцем було складено слово «ВАСИЛЬКІВ» та не рухався.

Тимофій мовчки виник ззаду та взяв Відьмака за плечі. Трохи обгорнув крилами та щось шепотів на вухо заспокійливе. Відьмак тряхнув головою та відсторонився від телячих ніжностей янгола. Мовчки всівся на байк та рвонув у напрямку центра міста, де на нього вже чекав інквізитор. Останній втретє вже телефонував та запитував яку каву йому замовляти.

Відьмак завжди пив молочний лате. Але цього разу замовив через інквізитора подвійний еспрессо. Коли доїхав до центру, то його кава вже добре задубіла. Такими ж теплими, як кава, були очі інквізитора.

Домовились зустрітись надвечір. Інквізитор сидів за літнім столиком маленького кафе та смакував каву. І цього разу він не змінив своїй звичці та був одягнений у все чорне. На пальці весело виблискував перстень.

• Чому саме череп ворона? – привітався чемно Відьмак.

 

• І тобі добридень. – посміхнувся інквізитор – Вірніше добрий вечір.

 

• То чому? Де ж ваші улюблені хрести?

 

• Кіношники затягали. Тепер з хрестом половина люду ходить. Та й церковники постаралися.

 

• Ага. Найдохідніший бізнес проект на всі віки. Особливо коли за плату можна відкараскатись обіцянками та туманними «терпи, бо Він терпів».

 

• Чому ти нас так не любиш? Чим тебе Бог образив?

 

• Нічим. То що робимо?

 

• Тему змінив? Добре. До Бога кожен йде своїм шляхом. Чи то околицями, як ти. Чи то прямо. Чому ворон? Чи то крук. Називай як забажаєш. Мудра птаха. Дуже сильна. І так більш загадково.

 

• У вас, світлих, весь мозок набік перекошено. То з чого почнемо?

 

• А що ти відчуваєш у цьому місті?

 

Відьмак спохмурнів та промовчав. Позаду нього виник янгол Тимофій та осудливо подивився на інквізитора. Той споважнів та винувато глянув на Відьмака.

Відьмак посміхнувся, ніби вибачаючи своєму напарникові безтактовність.

• Відчуваю тут грандіозне скопище відьом. Як у тебе тут голова обертом не йде. Це ж має бути професійне.

 

• Та руки чешуться. Але чому їх тут так багато?

 

• Тому що їх манить амулет – Дария сиділа на вільному до того стільці та потягувала каву. Як вона з’явилась не усвідомив ніхто, навіть Відьмак упустив той момент.

 

Підійшла офіціантка та взяла розрахунок за три кави. Інквізитор недобре глянув у бік Дариї, проте розрахувався.

• То що ти там нявчала стосовно амулету? – запитав інквізитор.

 

• Він манить. Вони не можуть інакше. Погляньте, країна кишить відьмами та відьмаками. А найбільше їх на Київщині. А ще більше, саме кубло – тут, у Василькові.

 

• То он робота для нашого інквізитора.

 

• Відьмаче, от я тебе поважаю наскільки можливо поважати темного. Та не навантажуй мене понаднормовими. Я тут мозоляччя натру.

 

• Ага. На язику. Та добре. Що це нам дає? Амулет манить відьом. Вони оселяються біля нього, так?

 

• Так. – кивнула Дария та встромила вилку у гарненького на вид тортика. Інквізитор збліднув, бо саме вийшла офіціантка.

 

• А коли вони біля амулету, що це їм дає?

 

• Вони можуть більше. Використовують хвилі амулету для підсилення себе.

 

• І їм вистачає?

 

• Та вони ж не сильні. Так….

 

• Тіні тіней ваших тіней. Я пам’ятаю твої танку. У Японії ти мала б успіх. То їм тут затишно та комфортно.

 

• Ага. А це значить амулет саме тут. Як я сама не здогадалась?

 

• Бо ти – мертва. – відрізав інквізитор – Ти не можеш мислити самостійно, а живеш лиш своїми спогадами та розумом, що мала за життя. А ці висновки – нові.

 

Дария зле глипнула на інквізитора та потягла з великої тарілки картоплину фрі.

• Рахунок за Наполеон та тарілку до пива. – офіціантка поклала перед інквізитором клаптик паперу.

****

 

Тимофій гигикав позаду, що добряче бісило інквізитора. Вкотре перепитав у Дариї вартість пивної тарілки та загигикав знову.

• Прийшли.

Відьмак привів до старої хатинки неподалік від пагорбу у центрі міста, на якому було збудовано церкву.

Стара перекошена хатина пам’ятала мабуть ще монголо-татар, але що точно, була збудована за участю колоди Леніна.

Відьмак озирнувся та сіпнув хвіртку. Хвіртка заскрипіла, впускаючи їх до старого захаращеного двору.

Хатні двері також не були зачинені. У хаті, на старезному ліжку сиділа бабця та глипала на відвідувачів водяними бляклими очима. На її обличчі не було написано ані подиву від негаданих гостей, ані остраху. Вона дивилась так, як може дивитись хазяйка, що вгледіла курчат поза загорожею.

•  Відьмак. Святоша. Привид. Два янголи. Чого припхалися?

 

• Ввічливість – основа спілкування темних.

 

• Заткни пельку, святоша. Відьмак, що ти тут загубив?

 

• Я йшов за силою. Та прийшов сюди.

 

• То чого притягнув з собою цей непотріб? Приходь сам. Я тобі дам силу. За невелику вартість. – захихотіла стара.

 

• Мені не треба сили. Своєї вистачає.

 

• О, лють може бути силою. Ти сильний. Проте хто ж відмовиться стати ще сильнішим?

 

• Я. Мені досить мого. Чому тут, у твоїй хаті, найвища сила цих місць?

 

• А чому я маю тобі відповідати? Хочеш сили? Бери, плати та йди собі геть.

 

• Ми або домовимось, або ось цей, як ти сказала, непотріб виб’є з тебе дух. – кивнув на інквізитора.

 

Інквізитор виступив уперед та почав молитися латиною. Будинок тряхнуло. Інквізитор відлетів до стінки, де його підхопив на руки Архангел, не давши забитися. Піднявся на ноги та почав молитву знову.

По стінам будинку пішли брижі. З’явилися тріщини. Стара легко підхопилась на ноги та наставила руки на інквізитора. Відьмак вдарив джгутами по старій. Та легко відбила їх і відкинула інквізитора до знайомої тому стінки, на цей раз добре приклавши його об неї.

Дария вийшла уперед та підняла руки. Прокльони зірвалися з кінчиків пальців та оповили стару. Сірі пута перерізали стару, немов метал ріже віск. Тіло старої перетворилось на порох та осипалось на підлогу хатинки.

Дария повернулась до Відьмака.

• Ти також це можеш. Просто впусти в себе світло. Не протився йому. Ти маєш як темний, так і світлий дар. Переплітати це добре. А ти зроби одноманітні джгути. Сірі. Світло не погане. Воно тебе не ображало. Тебе образила та захопила темрява.

Інквізитор обтрушувався та зацікавлено прислухався до їх розмови. Відьмак кивнув Дариї та махнув рукою, вказуючи, що треба вийти з хатки.

Коли вони опинились надворі – змахнув рукою та вдарив сірим джгутом по хатинці. Стару будівлю розсипало на попіл, який весело був підхоплений вітерцем та відправився у неймовірні мандри Васильківщиною.

На місці, де стояла хатинка, виявився темний отвір – вхід до якоїсь печери.

Відьмак діловито посунув униз, незважаючи на застереження Тимофія. За ним спустився інквізитор. Потім, озирнувшись на Тимофія, Дария. Тимофій та Архангел лишились нагорі. Тимофій сплюнув у отвір, мітячи у Відьмака, не попав, сів на краю отвору та, немов факір, дістав з повітря сигару, що диміла як паротяг. Затягнувся, всупереч усім правилам паління сигар, та випустив кільце диму.

Архангел ошелешено спостерігав за Тимофієм, стоячи на краю отвору.

• Янголи не можуть йти під землю. Бачу, що ти новенький. Сідай.

Архангел присів обережно біля Тимофія і той протягнув йому сигару.

• На, сьорбни.

Архангел обережно та недовірливо взяв сигару та спробував затягнутися. Закашлявся. Тимофій гепнув того між крил та простягнув руку.

• Тимофій.

 

• Саврасій.

 

*****