12. Свідок ("Відьмине коло")

 

Перше, що побачив Відьмак коли вони опинились на галявині, це був золотий перстень у формі черепа ворона, що швидко наближався. Крутнувся, присів та врізав інквізиторові нижче поясу кулаком. Інквізитор смачно хекнув, зігнувся та впав на траву біля джипу.

Архангел виник з повітря та замахнувся мечем на Відьмака. Падаючий меч не дістав голови. Він тенькнув об два перехрещених мечі. Такий же палаючий, якого тримав Тимофій і сірий димчатий у руках Дариї.

Сила удару була така, що всі троє відлетіли на порядну відстань від двох людей.

• Тихо! – спромігся просичати інквізитор, стискаючи руками найдорожче, що цінує чоловік у своєму організмі.

 

• Тобто, на «припинити» у нього повітря в легенях не стало – спокійно пояснив Відьмак, ігноруючи блискавки у очах інквізитора.

 

Архангел мовчки розчинився у повітрі. Дария повернулась до Тимофія.

• Якби дехто не вимахував своєю пукалкою, я б декому накидала по шиї.

 

• Ти? Якби не я – збирали б твої клаптики он тим полем! Сопля мала!

 

• Курка гіпертрофована!

 

• Щуреня!

 

Відьмак хмикнув та залишив поза увагою парочку, надаючи їм можливість насолоджуватись далі цікавою та змістовною розмовою.

• Ти руки тримай при собі. – подав руку інквізиторові та допоміг тому піднятися.

 

• Нервував.

 

• Не треба. Я дорослий хлопчик та няньок не потребую. Бачив?

 

• Так. Чому саме туди вас обох закинуло?

 

• Сам не розумію. Проте дівчинка мала вижити. Коли їй би надали допомогу. А от хто? І чи вижила?

 

• Треба якось дізнатися. А от як? Архівів цього часу немає. Та й навряд чи б вбивство двох дітей попало у документи. Свідки… вони всі вже давно мертві, коли вони й були. І де поділася та фігура у капюшоні?

 

• Питання ще в тому хто та фігура. Дария казала, що то був голос Старійшої. Але це неможливо. Яка б крутезна відьма не була – жити тисячу років це вже занадто.

 

• Ти отих двох півнів плануєш заспокоювати? – інквізитор кивнув головою у бік колоритної парочки.

 

Обидва вимахували руками та лементували. Янгол ще й крила розпушував та нависав над дівчам. І без того маленька вона здавалась взагалі крихітною на фоні тих крил.

• Може одружитесь та будете це вже офіційно робити? – зареготав Відьмак.

Спільне «Фу» пролунало полем. Відьмак та інквізитор мали б оцінити синхронність виступу отих двох. Та їм було не до того. Обидва реготали. Інквізитор, що ще непевно стояв на ногах, обперся об плече Відьмака. Другу руку так і не відняв від ураженої ділянки тіла. Від того виникало враження, що дуже потребує туалету.

Відьмака ця думка розсмішила ще більше. Коли вони трохи заспокоїлись, то побачили дві бурякового кольору фізії, що мовчки витріщались на них.

Сміх з новою силою загуляв галявиною.

*****

• Це десь тут. – Відьмак озирнувся навкруги.

Занурена у ніч вулиця самотньо вітала їх, радіючи хоч і дивній, проте компанії.

Відьмак зробив кілька кроків уперед і у серці закололо.

• Саме тут! – згадав маленьке тіло хлопчика та знову почали душити сльози. – Вийди!

Тиша.

• То може не так? Може ще замалий був, щоб грішити. – Інквізитор підійшов до Відьмака та став поряд – Вийди!

Світлий промінь впав з неба на землю і застиг яскравим стовпом. У стовпі було видно неясні обриси маленької фігурки. Відьмак примружився, бо світло било надто вже яскраве, і намагався розгледіти дитину. Чи той?

• Ти – Михайлик? – інквізитор поспішав з допитом, бо сил це спілкування відбирало в нього дуже багато.

 

• Так, дядьку.

 

• Ти помер на цьому місці?

 

• Так, дядьку.

 

• Що ти бачив після смерті?

 

• Білий стовп і я полетів. Як птах.

 

• Коли летів, бачив сестру? Вона також летіла?

 

• Ні, дядьку. До неї якась жінка підбігла, коли солдати пішли. І забрала Таньку з собою.

 

• Куди?

 

• Не знаю, дядьку. Я відлетів вже.

 

• Покажи жінку.

 

Виникло зображення літньої жінки з вольовим лицем та трохи грубою нижньою щелепою.

• Ага. Бачу. Йди з миром. Відпочивай.

 

• Дякую, дядьку – малий розчинився у світлі і білий стовп розсіявся.

 

Вдруге за сьогодні інквізитор опинився на своїх чотирьох на землі. Відьмак мовчки допоміг підвестися.

• Треба шукати ту жінку. Вона все бачила.

 

• Так, Відьмаче, але може з ранку вже?

 

• Може й зранку. А може й ні. – задумливо та розтягуючи слова вимовив Відьмак.

 

• Маєш ідеї?

 

• Є одна.

 

• То не тягни.

 

Відьмак мовчки покрокував до байку. Інквізитор вилаявся та пішов до свого джипу. Схоже було на те, що лайка стає невід’ємною частиною його реакції на поведінку Відьмака.

Дария швидко опинилась за спиною Відьмака. Поки Відьмак не натягнув шолома та не ввімкнув музику у навушниках то чув нову лайку янгола і дівчини за місце на мотоциклі…

***

Їхали недовго. Кладовище хоч і було далеченько, але дороги були вільні такої пізньої пори. Тому швидко дісталися до Байкового кладовища. Відьмак мав перевагу керування, бо двоколісним конем легко маневрував між пізніми автівками та подекуди ігнорував світлофори. Інквізитор скрізь зуби згадував то матір Відьмака, то ще чиюсь, намагаючись наздогнати чорного демона.

І за той короткий шлях придбав собі дуже поганий настрій.

• Куди летів? – зле кинув Відьмакові.

 

• Кладовище.

 

• То й що?... – помовчав і тоді роззявив рота у здогаді – Того часу було тільки це?

 

• Не тільки. Проте жінка не єврейка. Отже не розстріляли коли зайшли раптом та не кинули до яру. І мешкала у місті. То коли померла – мали поховати саме тут. Надія слаба, бо могла прожити довго або кудись переїхати. Проте варто спробувати.

 

Відьмак поспішав. До кінця темних часів лишалось мало. А треба було встигнути не лише на кладовище допоки темна сила володіла цими землями та містом.

• Таке сказонув. Яр вони, паскуди, наповнили набагато раніше від тих подій.

Відьмак мовчки зиркнув на інквізитора. За нього відповіла Дария, що тупцяла слідом за людьми.

• Яр наповнювали увесь час поки були тут.

Інквізитор затнувся. Встав. Вилаявся.

• Так дивись і балакати нормально навчишся – вишкірився Відьмак за секунду до того, як інквізитор послав його за невідомою їм обом адресою. Тимофій зацікавлено слухав тираду, запам’ятовуючи найбільш гострі епітети.

Відьмакові було на те начхати. Бо ні за вказаною інквізитором адресою, ані за іншої йти не збирався. Він зосереджено чимчикував до самого центру кладовища. Очі Відьмака виблискували полум’ям. Готувався.

У центрі кладовища Відьмак зупинився, озирнувся та голосно покликав.

• Хазяюшко, вийди.

 

• Шшшшшщо тттттобі ттттреба – голос линув над кладовищем і неясно було де наразі перебуває його хазяїн.

 

• Мені треба знати, чи не лежить у тебе от така краля – Відьмак швидко намалював у повітрі знак і над кладовищем поплило зображення жінки, яку їм показував Михайлик.

 

• Ппппподарунок

 

• Що ти хочеш, паскудо?

 

• Пппподарунок.

 

• Який? – не витримав інквізитор.

 

• Ттттвою душу – захихотів голос. Сизий туман потік над могилами, сформувався у кістляву руку та тицьнув у груди інквізитора.

 

Відьмак рубонув переплетеними чорними та білими джгутами по туманові і над кладовищем пролунав зойк.

• Тттти ччччого? – ображено волав голос

Відьмак зосереджено скрутив нового джгута та наодмаш вдарив по найближчій могилі. Посипалися кам’яні друзки. Замахнувся на другу.

• Пппприпини!!!!!

 

• То дай мені те, що я хочу. І твій подарунок у тому, що я піду звідси.

 

• Ннннечесно. Тттттти кккккклятий.

 

• Я про-клятий – розділив слово Відьмак. – Давай паскудо. Показуй де лежить.

 

• Ввввввб’ю – туман зібрався у велику хмару що почала закручуватись вихором.

 

Поряд з Відьмаком став інквизитор. Позаду нього мовчки, як завжди, матеріалізувався Архангел. За Відьмаком почулася стусанина та за мить за ним виросли дві постаті – тендітна мала справа та ображена з крилами та мечем зліва. Відьмак поставив собі замітку попросити Дарию не скидати його янгола з його законного місця за правим плечем. Шпиняти свого янгола мав право лише він. Так вважав.

• Ооооооого. Ааааааармія – хмара закручувалась все сильніше й сильніше. Потім різко впала на землю та, наче тала вода, вбралася в землю – Ддддддобре. Ддддддобре. Ггггггггості вввввсе-таки.

Відьмак посміхнувся. Хазяїн кладовища, або по-народному – хазяюшко, дух кладовища, не бойовий або войовничий дух. Він здатен оберігати ввірені йому трупи, оманою заводити та заплутувати перехожого на кладовищі, залякувати та завивати. П’ятірка посіпак з різним бойовим досвідом для хазяюшки – не по його кривим іклам.

Туман швидко обкрутився навколо Відьмака та простелився у напрямку  краю кладовища, де, на старих похованнях, зупинився біля однієї з могил. Увійшов у землю. Земля почала розкидатись, наче скажений величезний кріт швидко рив собі нору. Потім з рештками гнилої деревини нагору вилізла напівгнила та напівсуха жінка. Якою вона була за життя та чи рано померла – неможливо було встановити. Тіло майже все перетрухлявіло та згнило. Потягнуло сирістю та смородом.

• Чого кликав, Хазяюшко?

 

• Пппппобалакай зззззз пппппповажними ллллллллюдьми.

 

• Ти куди поділа поранену дівчинку? – запитав Відьмак.

 

Інквізитор мовчки стояв позаду. По його обличчю можна було зрозуміти, що вперше у своєму житті бачить ходячого покійника. Відьмак відчув спиною відразу та радо подумав, що інквізитора скоро знудить. Та той тримався, хоч і гикав.

• Вона померла. Я не змогла врятувати її.

 

• Де поховала тоді?

 

• Червона армія. Вони зносили тіла у братські могили та сипали хлором. Закидали. Я не знаю куди ті солдати відвезли тіло дівчини. Була війна. Багато тіл.

 

• Ти молодець, що спробувала – заспокоїв Відьмак, хоча на душі скребли коти та кішки.

 

• Дякую. – рештки жінки спробували посміхнутись. Тепер гикнув Тимоха позаду Відьмака.

 

• Шкода, що ти не можеш допомогти. Та дівчинка мала бачити хоч краєм ока куди поділась фігура у каптурі.

 

• Я бачила – Відьмак ледь не підскочив. – За життя я викладала німецьку. Я бачила та чула усе. Вони подалися до Василькова. Та стара жінка у каптурі казала, що їй треба до Василькова. До … злого …. місця. Я не розумію чому злого, але з німецької те було саме так. а потім солдати налякали діток та почали стріляти. А жінка…. Вона вбила двох офіцерів чимось яскравим. Неначе током. І пішла собі геть. Спокійно так.

 

• Дякую тобі, жіночко – Відьмак вклонився – Чим можу допомогти?

 

• Відпусти. Не можу тут мучитись. Відпусти.

 

Відьмак під заперечливий лемент хазяюшка вимовив декілька слів і покійниця осіла назад у могилу. Але за мить з могили вилетів сонячний зайчик, обкрутився навколо Відьмака, припав йому до щоки, наче чмокнув у неї, та весело полетів угору.

Кладовище вони лишали під тужливий акомпанемент хазяюшка. Той побивався за втратою влади над душею, бажав усім всіляких негараздів та лаявся.

*****