11. Мандри у часі ("Відьмине коло")

«Однак розумні люди на то і розумні,

щоб розбиратися в заплутаних речах.»

М.Булгаков, «Майстер і Маргарита»

 

Ранком Відьмакові необхідно було владнати декілька справ. При всій силі темного чи світлого, знаннях чаклунства та магії, працювати та заробляти гроші було край необхідно. Так, сила темряви допомагала. Відьмак вважав, що від світлої сили у бізнесі та справах грошових зиск невеликий. А той ніякий. На його думку світла енергія годилася задля того, щоб нюняти над хворим кроликом чи заважати йому, Відьмакові, заробляти, дістаючи докорами совісті та нотаціями янгола-охоронця.

Останній на дух не терпів методів та шляхів заробітку Відьмака. Та коли Відьмак вкотре порадив йому прогулятися у далекий квітучий сад – нарешті заткнувся.

Справи не відняли багато часу і задоволений Відьмак їхав своїм байком Києвом. Темну душу гріла значна сума коштів, що були сховані у шкіряній куртці у внутрішньому кармані. Якраз біля серця. Грошей тепер вистачало і можна було зайнятися цікавою справою.

Відьмака геть не цікавила сила, що була у амулеті. Як і сам амулет. Рятувати країну від сірої турбулентності теж не мав намірів. Йому було байдуже на те. Але сірі дівочі очі не йшли з думок. Щось було у тих очах, що змушувало його братися за цю справу.

Виїхав за місто та знайшов досить безлюдну місцину. Вечоріло. Ото й добре. Озирнувся, нікого не помітив та вдоволено крякнув. З повітря вигулькнув Тимофій та зручно вмостився позаду на байці.

• Де був, приблудо?

 

• Там де тебе нема!

 

• Знову доповідав нагорі? Стукав?

 

• А хоч би й так! Що ти маєш проти підтримки?

 

• Якої підтримки?

Янгол кивнув у сторону шляху, з якого нещодавно скотився Відьмак. На шляху з’явився силует авто, що швидко наближався. Новісінький чорний Рейнжровер блимнув фарами та з’їхав зі шляху, пригальмувавши коло Відьмака. Відьмак скривився, наче з’їв кислицю, бо побачив хто вивалився з джипу.

Інквізитор грюкнув дверцятами, наче то була Таврія, а не дорогущий джип, та двинув у сторону Відьмака, весело посміхаючись.

• Тебе хто запрошував? – ввічливо привітався Відьмак.

 

• І тобі доброго вечора, шановний.   

 

• Останнього разу ти навісив мені приблуду, від якого я не можу відкараскатись до цього часу.

 

• Але він пасує тобі більше, ніж мені.

 

За правим плечем інквізитора матеріалізувався його янгол охоронець. Ого! Архангел.

Відьмак недовірливо поглянув у бік інквізитора та помітив нового перстня у формі воронячого черепа, що виблискував чистим золотом.

• Тебе повисили.

 

• Аби не повісили – зареготав своєму жартові вдоволений інквізитор.

 

Відьмак не підтримав жарту. Насторожено спостерігав за благодушним світлим. Від цих можна чого хочеш чекати. Або чого й не хочеш.

• Де душа?

 

• Ти її не зачепиш.

 

Інквізитор підняв брови та розвів руками, показуючи чистоту своїх намірів та відсутність бойового настрою.

Відьмак обережно кивнув та покликав Дарию. Та, наче на це чекала – вийшла з-за найближчого дерева та гордовито поглянула на інквізитора.

• Чого службі Божій тут треба? Я не просила у вас допомоги.

 

• Оберігаємо.

 

• Мене не треба – засміялась дівчина. – Я вже давно мертва.

 

• Не тебе. – кивнув на Відьмака – Його.

 

• Тільки не кажіть, що вас хвилює доля темного – відрізала мала і Відьмак кивнув, погоджуючись зі словами Дариї. – То чого припхався?

 

• Бачу, досвід спілкування з Відьмаком тобі пішов на користь. Чому ще, крім ввічливості, він тебе вже навчив?

 

• Доброті. Тобі не зрозуміти.

 

• Доброті? Відьмак? Ну-ну. То годі базікати. Починай, Відьмаче. Я підстрахую.

 

• Розвелося тут.. підстрах… - Відьмак повернувся до Дариї. – Мені треба назад у часі. Розумієш, якщо амулет дає хвилі, то під час гострих або неясних часів його переміщували.

 

• Не розумію.

 

• Коли хвилі йдуть з одного місця, то сіра турбулентність, назвемо її так, одноманітна. Коли країну вкривало чимось дуже гарним або поганим – то амулет було переміщено. Мені треба саме у ці часи. Куди саме – не знаю. Проте саме при переміщенні ми маємо можливість відслідкувати шлях амулету. Почнемо з другої світової війни – вона остання.

Дария кивнула та підійшла до Відьмака впритул.

• Інквізитора беремо з собою? – запитала.

 

• Кинь його тут. Хай техніку охороняє… охоронець..

Дария зареготала і останнє, що почув Відьмак, розчиняючись у повітрі, то була брудна лайка інквізитора…

*****

Михайлик чимдуж мчав вулицею Києва. Німці забиралися геть з міста увечері. Вранці сюди підтягнуть війська та будуть чекати на червону армію. Вона навалою сунула Україною звільняючи її від загарбників у сірій та чорній формі. Задля того, щоб загарбати зеленими чоловічками та встановити майже вісімдесят років колонії. Та Михайлику було те невідомо. Семирічному хлопчакові було відомо одне. Німці щось таки знайшли у печерах під Відьминою горою.

Вже кілька місяців вони з Танькою спостерігали як німці методично риються у землі неподалік від Відьминої гори. потім заглиблюються у штроби катакомб та соваються, немов мурахи у своїй чорній формі. Незважаючи на значну кількість полонених та місцевих робітників у місті до робіт на Відьминій горі допускали лише своїх у страшній чорній формі Гестапо.

Михайлик з Танькою днями висіли на гілках дерев, або на просто сиділи в кущах, спостерігаючи к діловито снують чорні дядьки. Гестапівці снували мовчазно. Було чутно лише стукіт кирок та гупання землі у тачки. Не було ані розмов, ані сварок, що притаманні будь-яким земляним роботам. Німці вперто гризли землю, довбали каміння. Але не підривали. Наче те, що вони шукали було таким коштовним, що могло постраждати від вибуху.

І от саме сьогодні, коли Михайлик сам чергував у їх таємній засідці, німці забігали та нарешті почулася чужа різка та груба для малого мова. Він не розумів ані слова з неї, проте бачив, що німці припинили роботи та швидко оточили автоматниками отвір розкопок.

Михайлик тихенько, щоб не помітили, відповз назад і коли вже його не могли бачити припустив за Танькою.

Танька, старша сестра Михайлика, десятирічна дівчинка якраз була заклопотана пранням. Мама скоро повернеться з роботи і вона мала ще й наготовити вечерю. Тому невдоволено слухала щебетання Михайлика, міркуючи, чи перепаде на горіхи від матері коли вона не впорається з роботою.

Та цікавість перемогла і двійко діток чкурнули до Відьминої гори. Тихенько пролізли до засідки та зачаїлись у кущах.

До отвору, оточеного автоматниками підходили троє. Двоє німців у формах офіцерів високого рангу та закутана у плащ фігура. Незрозуміло було чи то чоловік чи то жінка під плащем. Трійця стала на краю отвору та спостерігала за як з отвору двоє солдат витягують старезну невеличку скриньку. Незважаючи на розміри скринька була надважкою. Бо двоє здорованів ледь-ледь виштовхували її.

Зазвучала різка гортанна команда та кілька солдат швидко кинулися на допомогу.

Коли скринька була витягнута остаточно з отвору та встановлена у тіні дерев неподалік солдати швидко позбирали свої лахи та нерівним строєм пішли геть у напрямку центра міста. Біля скриньки залишились лише два солдати, двоє офіцерів та фігура у каптурі.

Фігура підійшла до скрині та щось заспівала. То не була німецька мова. Але й не російська або українська – добре відомі дітям. Але та мова була співуча та десь віддалено нагадувала рідну українську. Хоча що там співала фігура – було незрозуміло. Зрозуміло було лише одне – у плащі – жінка. За голосом – немолода.

Скриня спалахнула зеленим та згасла. Жінка у плащі легко підняла скриню, наче вона не важила геть нічого, та винесла її з тіні на сонце. Як тільки сонячні промені торкнулись скрині – кришка відкинулась. Жінка поставила скриню на землю та запустила усередину руку. Дістала звідти невеликого сірого камінчика та голосно засміялась. Офіцери підхопили сміх.

Михайлик намагався розгледіти того камінчика краще. Тому зосереджено посунув уперед. Тріснула суха гілка. Сміх обірвався. Жінка поглянула у сторону дітей і вони, незважаючи на те, що її лице ховав каптур, відчули на собі її погляд. Вона голосно наказала німецькою і автоматники підняли зброю.

Танька захолола. Вона вже зрозуміла, що їх викрито і наразі їх хочуть вбити. Вона сіпнула Михайлика назад і діти стрімко рвонули знайомим шляхом додому. Позаду глухо застукотіли автомати….

*****

Відьмак підняв руку і світ навкруги завмер. Він бачив три кулі, що майже дістали спину Михайлика, який з перекошеною мармизею намагався наздогнати перелякану сестру.

Відьмак спробував зачепити рукою кулі, та його рука пройшла крізь них, наче то була голограма. Відьмак рикнув та спробував знову.

Дария мовчки спостерігала його спроби а потім лагідно узяла його за руку.

• Ти не зможеш йому зарадити. Його вбили кілька десятирічь до того, як ти народився. – заспокійливо нашіптувала йому у вухо.

Відьмак відвернувся від дітей. У очах бриніли сльози. Безпорадність – найтяжча ноша для сильної людини.

• Хто у плащі?

 

• Не впевнена… Але схоже на голос Старійшої. Але того не може бути. У цей час їй мало б бути кілька тисяч років. Вона не могла жити так довго. Особливо без амулету. Або то не вона, або щось я не розумію.

 

• Можливо. – Відьмак вперто намагався не дивитися на дітей.

 

Дария зрозуміла його почуття та змахнула рукою. Наче у прискореному кіно Михайлик впав. Танька сіпнулась до нього та теж впала, прошита кулями. Німецькі солдати підбігли до дітей та нависли над тілами. Пролунало ще кілька пострілів і солдати рушили до схилу гори.

Проте там їх очікувала повна несподіванка у вигляді двох трупів, які хвилину до того були поважними офіцерами. Фігура у каптурі зникла безслідно.

• Зупини!

Дария слухняно зупинила час. Відьмак стояв нерухомо. Лише ніздрі швидко роздувались та здувались, наче він щось нанюхав.

• Прокрути назад.

Дария фиркнула, як кицька, проте слухняно уповільнено почала відкручувати час.

• Стій! Дивись!

Очі Дариї стали ще круглішими. Після того як солдати відійшли від дітей Танька зробила кілька слабких вдихів. Дитина була ще жива!

• Крути назад і пішли до схилу.

 

• Не можу.

 

• ?

 

• Щось блокує цей проміжок часу та простору. Я не можу бачити, що відбулось на схилі.

 

• А вона? – тицьнув пальцем у бік ледь живої дитини.

 

• Могла. Краєм ока. Але могла. Вона може бути ще жива.

 

• Навіть якщо й мертва, то ми можемо дістатися до її душі. – Відьмак намагався говорити спокійно, проте було очевидно, що цинічне вбивство малих не залишило його байдужим. – Нас чують?

 

Дария кивнула.

• Можемо з тобою поговорити без свідків?

 

• Думаю що так.

 

Дівчина змахнула рукою та картинка навколо розтіклася і за мить Відьмак та вона опинились у білому густому тумані.

• Це між часом та простором. Тут не бачать та не чують. Що ти хотів спитати, Відьмаче?

 

• Інквізитор. Мені не подобається його присутність. Вони пхають носа у цю справу недарма. Мені здається, що церква теж хоче здобути цей клятий камінь.

 

• Авжеж. Уяви силу церкви з амулетом. Ба, навіть не церкви. Бери вище.

 

• Світлі? Що це їм дасть?

 

• Перемогу у вічній боротьбі. Як ти вважаєш, чому амулет забирав силу у відьом та беріг її? Він вирівнював сили. Не давав переваги жодній із сторін. Як зовні, так і усередині тієї ж відьми. Я це вже потім зрозуміла… після моєї смерті….

 

• Він врівноважував світле та темне. – поспіхом перевів тему Відьмак

 

• Так. І надлишки того забирав у себе. Нікому невідомо, скільки у ньому світу та темряви.

 

• Але не порівну ж…

 

Дария здивовано поглянула на Відьмака. Потім замислено кивнула.

• Ти розумний.

 

• Мені те вже казали. Нічого нового. То що буде коли хтось знайде амулет не для того, щоб покласти його на місце? Наприклад, хтось світлий.

 

• Чи темний? Він зможе витягнути силу з амулету. Світлу або темну. Або як відьми мого часу – сіру. Стане надпотужним чаклуном. Або його просто розірве від сили. Або зможе знищити вічного ворога.

 

• Але світ – це баланс світу та темряви. Коли він буде порушений то…

 

Відьмак не закінчив. Мовчки дивився на Дарию. Вона кивнула.

• Саме тому мені потрібна твоя допомога. Ти зможеш просто покласти його на місце. І все.

 

• Але ж Вежу зруйновано.

 

• Вежу так. Але не саме місце. За кілька тисяч років воно опинилось глибоко під землею. Та ми разом впораємось. Час повертатись….

 

****