9. Нічна розмова ("Відьмине коло")

****

Відьмак різко сів на ліжку. Темрява муркотливо потерлася об нього та відступила. Щоночі вона пробуджувала його у один і той же час. Це була година спокою. У кутку мірно посапував собі янгол-охоронець. Його особистий янгол зі складним характером та цілою купою шкідливих звичок. Останнього разу учора увечері, наприклад, Відьмак бачив янгола, що мірно та мрійливо катався на клубах диму від цигарок відвідувачів кафе.

Норма закону про паління була різко неприйнятна Відьмакові. Замість того, щоб заховати курців усередині кафе – закон вигнав їх на вулиці. І тепер вулиці міст нагадували рекламу тютюну. Бо на кожному спотикачі або перехресті стояли курці з цигарками різних марок. Особливого шарму рекламі паління додавали літні люди чи мамки з дітьми, що проходили вздовж рекламних агентів тютюну.

Янгол Тимофій полюбляв плавати у диму від цигарок та вдихати його наче щось міг відчувати. На зауваження Відьмака відбрикувався поганими генами та важким темним минулим.

Відьмак хмикнув та потер рукою груди. Останнього часу гострий біль усередині в районі серця не давав спокою. Щось було не так. Лють усередині не вщухала і мірно живила силами його темну душу. Та з чого воно почало боліти оте кляте серце, бодай його вирвати, не знав.

Годину уночі темрява давала йому кожен день. У цю годину він розкладав усі думки та ідеї по місцях у своїй голові, планував день та роботу, отримував від темряви відповіді на всі відкриті питання. Це була година медитації для його розуму та, як він вважав непотрібної йому, душі.

Проте біль у грудях заважав зосередитись та відганяв думки і мрії. Відьмак зітхнув, тихенько, щоб не розбудити янгола, вислизнув з квартири на сходи. Сходами дістався вулиці та вийшов у двір. Багатоповерхівка майже вся була занурена у сон. Рідкі плями світла трохи псували загальну картину спокою, та не концентрували на собі уваги.

Відьмак усівся на бильце огорожі, ігноруючи привітні та пусті уночі лавочки. Від них за милю несло мамашками та дітьми. Не хотів навіть необережно залишити темну силу на тих дошках, на яких ранком будуть щебетати малі та рикати на них нетерпляче мамки.

Серце знову нагадало про себе і він засичав. З цим треба було щось робити. Так він довго не протягне.

• А ти менше про них думай.

Дзвінкий голосочок за спиною змусив його підібратися та сконцентрувати силу для захисту. Якби те щось хотіло завдати йому шкоди – вже давно б наробило тихо лиха. Але він не відчував злоби та ненависті позаду. Лише цікавість та…. розпач…

• Ти хто? – сидів не повертаючись.

 

• Я – Дария. – клубок білого диму витік з-за спини Відьмака та постав перед його очима. – Ти можеш сідати на лавки. Ти не зашкодиш дітям.

 

• Звідки така обізнаність у білої хмаринки із старовинним ім’ям?

 

• Допоможи мені, прошу.

 

• Розвіяти?

 

• Ні.

 

• То чим тоді допомогти? Я ж не товариство червоного хреста.

 

•  Я мертва.

 

• І давно.

 

• Так. Але маю справу тут.

 

• Саме під Києвом?

 

• Так. Але не тут де ми зараз. Там де ти мешкав до того.

 

Відьмак знову згадав свого будинка та дитячі посмішки біля білого лінивого собацюри і серце знову боляче озвалось у грудях.

Біла хмаринка мовчки вивчала його. Йому здалось, що вона дивиться, хоча очей він не бачив, прямо йому у душу.

• Я допоможу з цим болем.

 

• Не треба. Остання допомога навантажила мені на плечі янгола-охоронця зі складним характером та мерзенними звичками.

 

• Кожен отримує охоронця по своїй натурі. – засміявся дівочий голосочок з хмаринки.

 

• То не думав, що я такий фрукт.

 

• Добре що не овоч – шпилька хмаринки змусила його посміхнутись.

 

• Добре. Що ти хочеш?

 

• Допоможеш?

 

• Не знаю чим, але так. вважай, що я у доброму гуморі. Що тобі треба на цьому світі і чому ти не можеш піти?

 

• Я мешкала у цих землях більше ніж півтори тисячі років тому. Я була молодшою відьмою Великої Вежі, що оберігала спокій на цих землях.

 

• Щось пішло не так. Бо спокою ця земля не мала більше ніж тисячу років. – хмикнув сумно Відьмак.

 

• Так. Велику Вежу побудували князі. Для того, щоб у ній мешкали всі відьми. Відьми створили коло. У коло входили найсильніші з них. Те коло своєю магією було чи не найсильніше на землі. Відьми не були гарні або погані. Вони були…

 

• Сірі?

 

• Так. В них було і добро і зло. Порівну. І за цим дуже ретельно слідкували Найстарша та її помічниці. Я була однією з помічниць, хоч мені було усього вісімнадцять років.

 

Відьми могли жити довго. Завдяки магії життя відьми сягало до трьохсот чи й шестисот років. Все залежано від її сили та цноти.

 

Відьмак здивовано підняв брови. Скільки бачив відьом, то щодо їх цноти мав свої враження.

• Не дивуйся. Ми ж були першими відьмами на цій землі. Не такими як оті зараз – тіні тіней нашої сили.

Так от, відьми створили коло і усю силу як добру так і злу замкнули у амулет.

 

• Що за амулет?

 

• Амулет сили. Його створили задовго до нас. Він мав силу сам і міг приймати як світлу так і темну силу у себе. Задля того, щоб жодна з відьом не бажала бути найсильнішою і першою, коло змушувало їх віддавати надлишки сили амулетові. І навпаки, слабі відьми отримували силу, щоб стати рівними.

 

• Гарна концепція. Майже комунізм.

 

• Утопія?

 

• Ти начитана хмаринка.

 

• Я вчуся. Всі ці віки.

 

Так от. Цей амулет був усередині кола. Відьми заходили до головної зали. Ставали кожна на своє місце. І отримували силу від амулета тоді, коли місту загрожувала небезпека чи треба було знищити посуху або мор.

 

Одного дня, я …. – хмаринка запнулась і Відьмак відчув біль дівчини - … увірвалась до зали. А там був бій. Магічний. Відьми билися одна з одною. Вони разом накидалися на Старійшу. Та з охороною відбивалася. Та саме бридке, що відьми нападали не тільки на неї. А всі на всіх.

Було таке враження, що вони були заражені ненавистю. Вони вбивали одна одну. А у цей час місто плюндрували кочовики, що змогли дістатися непоміченими магією до його околиць.

 

• Зрада?

 

• Так. Нас зрадили. Місто було знищене. То був кривавий день та кривава ніч. Наступний ранок побачив лише згарища та рештки тіл.

 

• Шкода, що так вийшло.

 

• Шкода. Я тобі покажу. Вдихни мене. Впусти у себе. І ти зрозумієш чим можеш допомогти.

 

Відьмак мовчки сидів та дивився крізь хмаринку. Хмаринка терпляче чекала перед ним. Не заважала міркувати та зважувати аргументи за та проти. Останнього разу, коли Відьмак впустив у своє серце – він став чудовиськом. Чи не заподіє шкоди нове знайомство? Глянув на хмаринку. Та мовчала. Вдихнув нічне повітря та кивнув…

************