8. Зрада ("Відьмине коло")

«Fortissimis hostium vis insita»*

(* - лат., Рідний стане найсильнішим ворогом тобі)

****

Та облишимо у спокої нове надбання темряви. З Відьмаком ви, любі читачі, вже стикалися і достеменно знаєте його пригоди. А коли ні – радо прошу вас з ними ознайомитись. Відьмак ще повернеться до нас на сторінках нашого оповідання та відіграє у цій пригоді свою роль. А я хотів би познайомити вас ще з однією персоною.

Бо ця пригода почалась не тієї темної ночі, коли зраджений чоловік рвав на частини непотрібну йому душу. Ця пригода розпочалась набагато раніше. Дуже набагато…

… Дария бігла сходами вежі вниз. Незважаючи на неодноразові попередження Старійшої про переламані ноги, вона не могла утриматись, щоб не пришвидшитися. Отака вона була. Вся, ніби голками повтикана. Особливо ззаду. І ті голки ніяк не давали спокою ані її молодому тілу, ані душі.
Вони, наче їжак кололи її та змушували кудись мчатись, опинятись там де ї зовсім не чекали, та не запрошували.

Завдяки своїй натурі та постійному пришвидшенню, Дария завжди всюди поспівала, що було помічено Старшими та Старійшою, та була в курсі майже всіх подій, які відбувались у Вежі та Внутрішньому місці.
У свої сімнадцять вона мала стрункий тонкий стан (злі язики бовкали, що то завдяки шилу у одному місці їй ніяк не вдається здобути довершеної та повної жіночої краси), величезні сірі, як у нурманів, очі, пухкі губенята, що могли щебетати або гримати на охоронців та Молодших.
А ще Дария була дуже й дуже розумна. До певних меж. Про них ми ще поговоримо. Вона знала на пам’ять майже всю бібліотеку Вежі, а також, що гріха ховати, ті декілька книжок, що були особистим скарбом Великого Князя.

Як вона до них дісталась, то було відомо лише Дариї, одному молодому воїну та її чарівній посмішці. Бо лише за чарівну посмішку можна було наражати себе на смертельну небезпеку бути спійманим та страченим за злодіяння проти Великого Князя. Бо, зізнаюсь вам, ті книжки Великий Князь кохав більше за своїх дружин та дітей.

А Дария, хоча й сама мала візантійське ім’я, пирхала, немов та кицька, і не розуміла, що може бути гарного у тих візантійських павутиннях, що звалися писемністю. Щоб розібратися у візантійській мові та навчитися читати по-їхньому Дария витратила лише три дні. Два з них вона вирішувала як же правильно покласти перед собою книжку. Так чи догори дригом?

Як і писав раніше, розумне було те дівчисько. До певних меж.

А межа між розумом та повною його відсутністю повторювала лінію шолома, з-під якого на Дарию дивилися такі ж самі сірі нурманьскі очі. Тільки в тих очах вже стиг той смуток та рання мудрість, що вбачаються у кожному молодому воїнові, який вже пережив кілька битв, втратив не одного побратима та неодноразово був однією ногою у іншому світі.

І тільки очі Дариї стикалися з поглядом тих очей – все. Далі починалося зовсім щось.
Чи називалось те коханням? Мабуть що ні. Про силу слова у цій Вежі дуже гарно чули і знали. Але виразити ті почуття, що спалахнули між цими двома, словом кохання це все одно що назвати буревій маленьким протягом.

Невідомо як, але перед усіма Дариї та молодому сіроокому вікінгові, що був у дружині Великого Князя, якось вдавалося приховувати свої почуття.

Дария, як на відьму, була замолода. Хоча її ровесниці вже мали по двоє або й троє дітей, була незаміжня. Бо заборонено торкатися відьми.

Проте, згадані раніше голки вкупі з шилом дуже згодилися їй для того, щоб у шістнадцять стати помічницею Старійшої.

Завдяки такій високій посаді у Вежі не було для Дариї жодної заборони. Вона ходила де хотіла, брала що хотіла, а після року справної служби у Старійшини, навіть наказувала. І її накази виконувалися чи не швидше від наказів Старійшої.

Бо крім розуму Дария ще й мала мудрість та легку вдачу. Коли не було рядом отієї самої межі.
Її любили як у Верхньому колі, так і у Низових. І вона була бажаною компанією на всіх посиденьках та нарадах.
Не подумайте, що Дария була така собі простенька добра дівчина. Ні, ні й ще раз ні. Вона вміла наказувати та вимагати виконання тих наказів.

Її розпорядження та накази виконувались чи не швидше ніж накази Старійшої.
Й ті ж самі злі язики, без яких не обходиться ніде, а у ті часи, коли не було телевізорів та інтернетів і людям ніде було дізнатися щось про щось або когось – мали на собі місію обізнати всіх про все і дуже користувались попитом як у простого люду, так і у поважних осіб. Так от, ті язики патякали, що невдовзі, років отак через 200 – 300 Дария таки стане Старійшою, бо тій давно вже сняться “райські кущі”.
Ото така була собі дівчина Дария. Про неї можна було багато ще чого розповісти, та маємо з вами дізнатися куди ж вона так поспішає?

А поспішає людина зазвичай або коли кудись хоче, або колись від чогось тікає. В інших випадках вимушений поспіх навіть близько не нагадує того окриленого польоту, яким зараз керувала Дария.
З усміхненого обличчя можна зробити висновок, що ну зовсім вона не тікала або ховалась від чогось.
Причина поспіху молодшої із Вежі якраз передавала ключ від вхідної брами Вежі та збиралася чкурнути кудись туди, де закінчується поважна служба Великому князеві і починається хмільна молодецька гульня. Але через княжу кухню. Ну, щоб на ситеньку пузьку. Бо саме на ситеньку пузьку такі пригоди можна собі надибати, що аби й вистачало сил та наснаги з ними справу мати.

- Ждане! Стій!

Ждан, що вже передав ключа і зробив декілька кроків у напрямку, де, за його думкою пролягав найкоротший шлях до княжої вечері, різко пригальмував і розправив дужі плечі.
Попоїсти Ждан любив. Смачно та до отієї самої ситої пузьки. Але були речі, що на думку молодого хлопця іноді набагато важливіші, ніж смачна здобич на княжому столі.

До цих речей зовсім не відносилась любов до рідної землі, чи Великого князя. Хоча й за те й за інше ладен був загинути. Десь трохи попереду від їжі стояли хмільні вечорниці.

Та єдиним, що могло змусити хлопця забути про все на світі було кохання. Кохав палко та пристрасно. Без тями. Як і без розуму. Як можуть кохати і зазвичай кохають молоді.

Скажу вам, що кохання недарма східний поет порівнював з вином...

Бо кохання з прожитими літами стає більш зрілим, кріпне, немов оте витримане вино, ширшає та глибшає. Але на тому шляху здобуває мудрості та шани, поваги. І, незважаючи на силу, перестає бити у голову та штовхати на карколомні вчинки, як зазвичай робить молоде вино, а сповнює душу й тіло вишуканим смаком.

І саме оте кохання зараз кликало ніжним вимогливим голосочком. До якості витриманого вина тому коханню було ще років двадцять. Отож молоде та тендітне просто поки било у ноги та одбирало мову.

Ждан повернувся на голос і зробив, як йому здалося, вдалу міну служаки “якого турбують тут усякі”.

Хоча сторонній спостерігач і не побачив би блиску очей та радощів, та більш спостережний міг би порівняти напружену виструнчену позу хлопця зі станом березневого кота, що вже винюхав собі кішечку.

- Ждане! Ти йдеш до палацу Великого Князя? Мені треба туди передати тобою деякий дріб’язок. Ходи за мною. Негайно! - пирхнула його захекана кицька. - Ворушись!

Прон, чия черга була стояти на варті брами Вежі після Ждана, тихенько хмикнув собі у вуса. Молоді – зелені. За версту несе. Невже міркують, що такі хитрі і ніхто й нічого? Та вся дружина вже тихенько собі посміювалася над цими великими махінаторами.

- То я вже звільнився, Дариє! Невже кого на службі неможливо знайти? - бубонів невпевнено і, саме головне не переконливо, Ждан.

- То мені шкода, що я навантажую такого зайнятого воїна своїми звичайними справами. Але Великий князь надвечір чекатиме віщування від Старшої. І якщо піде спати без свого віщування – буде дуже злий на когось. Навіть не знаю на кого. Ти саме можеш стати тим, кого зранку чекатиме князь. Майже не злий. То як?

- Йду, шановна відьмо!

- Отож.

- Куди?

- Сюди, бовдуре! У світлицю. Невже ти собі вважаєш що я бігатиму з сувоєм по всьому подвір’ї?

І молодята прослизнули у відчинені дверцята до покоїв молодших відьом, що були розташовані обабіч головної брами.

Прон знову хмикнув і у ту ж мить, сильно вирячивши очі, захрипів і осів на землю, вчепившись обома руками у чорну стрілу, що тріпотіла у грудях.

******

- Йди-но сюди, віщунка ти моя. - Ждан потягнувся до Дариї.

- То двері причини. Що, треба, щоб усі були обізнані?

Хлопець повернувся до дверей і раптом вигнувся у спині.

-Ждане припини… - почала Дария та осіклася. Ждан осів на підлогу. З грудей стирчало дві стріли. А третя, пробивши око, спотворила молоде обличчя.

Коли тіло хлопця впало на підлогу Дария побачила дві темні постаті, що мчали до дверей через подвір’я.

- АААААААА – крик болі та ненависті розірвав горло. Рука Дариї стрімко злетіла та повернулася у бік постатей.

Два крики злилися з криком Дариї. Тоді припинилися, бо ті горлянки, що кричали перетворилися на сірий порох. Разом з усіма рештками тіл.

Дария шарпнула двері. Штовхнула важелезний засув і повернулась до сходів, що починались с кінця світлиці і вели наверх – до покоїв відьом.

- Ворог! - дівочий зойк, посилений магією, накрив Вежу.

*******
.
Дівочий зойк підтримав тривожний сигнал дзвону з центральної вежі палацу Великого Князя. Ґвалт, гамір та крики означили початок бою усередині міста.

Дария швидко перевірила закляття зачинених дверей та, незважаючи на гупання чимось важким та руйнівним знадвору, кинулася сходами наверх. До зали Нарад Вежі відьом. Ніколи було плакати над Жданом. То пізніше. А зараз волю у кулак і швидко до Старійшої та готуватись до бою. Щось трапилось.

Зовсім не те, про що можна було навіть здогадуватись.

Допоки вона мчить сходами ми з вами, любий читачу, маємо одну сторінку. І на ній спробуємо таки розібратись що то за відьми, Вежа, Великий князь і де те місто.

За прадавніх часів, ще до Хрещення Русі, появи літописів та розумак-літописців, а також до появи легенди про заснування на березі могутнього Дніпра князя Кия нового міста, що з віками стане коли могутньою, а коли і не зовсім столицею – Києвом, замість нього розкинулось місто Князя – Данпарстад.

У перекладі з давньої нурманської мови – місто на Дніпрі. Заснували його нурмани, що навалою прокотилися з півночі і загарбницькими війнами сплюндрували землі зарубинців. Мирних мешканців цих країв. Зарубинці порали худобу та оброблювали поля. Мали мирну вдачу та не мали свого війська, жили поселеннями, які не було навіть укріплено стінами.

До військових навичок зарубинців – швидко ховатися у лісах і відстрілювати ворога із засідок – нурмани віднеслись без необхідної пошани. Просто потрощили все та всіх, до кого змогли дотягнутися. А кого не повбивали і хто не встиг втекти у південні степи на поживу кочовикам – зробили своїми рабами.
Ото тоді й з’явилося невелике укріплене поселення на березі Дніпра. Нурмани, народ у бою завзятий, але й на жарти здатний – почали величати поселення Стадом - містом. Вже потім до Стада приєдналися Дан та Пар. А ліси поряд почали називатися Мюрквід (темний ліс). Бо діти фіордів, моря та каміння були приголомшені величчю столітніх дубів та могутніх сосон. А ще більше їх кількістю.
Як потім напишуть цю історію у шкільних підручниках нам невідомо. Та й зарубинцям не дуже вже й цікаво.

Побули зарубинці у рабстві не дуже довго. Бо посунула на ці краї інша напасть – гуни. Спокушені плодючими землями та багатими краями, гуни донесли до вух свого короля Філімера звістку про відсутність сильної армії Данпарстада.

Довго билися нурмани з гунами. І стали на сторону нурманів зарубинці. Та сили були нерівні. Здолали гуни гордих воїнів півночі. Але на повагу до сміливості та відваги поселенців король Філімер повелів залишити життя усім, хто боронив Данпарстад. Та й саме місто залишити. Тільки обізвати його якось по-іншому. Ну от не так як було. Щось на кшалт Архаймар (хоча вперті нурмани так і залишили Данпарстад). І заснувати на берегах Дніпра країну Оюм, куди переселити частину так набридлих при королівському дворі родичів короля та дати їм трохи завойованої землі.

А щоб додати до бочки меду трохи дьогтю – поставити над тими родичами нурманьского посіпаку з дуже важким для гунів і для нас іменем,  обізвати його Киром. І хай слідкує за тими родичами, та судить їх. Проте королю кланяється.

Отак і сталося, що став Кир князем. А згодом Великим князем, бо ослабла Гунія, а країна Оюм стала заможною та багатою.

І та дитина князя, що ставала після нього до влади, за давніми нурманькими традиціями брати собі ім’я батька-правителя також називалась Киром. От і повелося, що Великий князь – Кир. Так і люду простіше і ворогам страшніше – немов вічно живе князь отой.

А де ж зарубинці? Спитаєте ви. Стали оюмцями. Та не всі. Крім лісових засідок мали зарубинці ще одну силу. З якою не змогли зладнати ані нурмани, ані гуни.

Деякі жінки зарубинців могли робити надзвичайні речі. Пізніше, після того як літописці та історики кільканадцять разів перекрутять усі події, що тут відбувалися, а людство зі своєю манією усе назвати та розкласти по поличкам ці надзвичайні речі почне називати чаклуванням або магією.

А зарубинці не знали як оте називається а просто мали таких жінок за відьом і дуже шанували.

Ще перший князь Кир зрозумів вигоду від товаришування з відьмами і зробив те, що стало потім однією з основних причин сили та розквіту князівства – побудував Вежу – кам’яне укріплення з дуже високою баштою – та подарував відьмам, зголосившись охороняти їх.

На вдяку відьми почали чаклувати для князя, приманюючи багатство, вдачу, знищуючи ворогів князя та накладаючи прокляття.

Розквіт Данпарстад. І була у тому причина не тільки у зручному для торгівлі розташуванні, бо всі дороги вели до Данпарстаду, та всі річки приносили човни до його причалів. А ще й у тому, що купці й подумати не могли інше ніж торгувати десь а не у Данспарстаді. Бо манило їх туди чаклунство.
Те ж чаклунство вбивало ворога або робило зле будь-кому, хто йшов до міста з недобрими намірами, коли той хтось наближався до Данпарстаду.

Та щось ми відволіклись. Де ж наша Дария? А, ось ..

***************

Дария увірвалась до зали Нарад і її очі, що й так були круглі від народження, стали ще круглішими.
У залі йшов бій. Незвичайний бій з розмахуванням чимось важким гострим і залізним. Але не менш кровопролитний. Відьми билися з відьмами.

Ухкало, бемкало, блимало. По залі проносились прокльони та закляття. Виринали з пітьми тіні жахливих істот і впивались у тіла жінок, щоб потім розчинитись у повітрі під захисними прокльонами.

- Зрада!- майнула думка у дівочій голівці.

Дария швидко знайшла у найдальшому кутку Старійшу, яку закривали собою декілька відьом. Оборона та Старійша вели запеклий бій з іншими відьмами кола. Але їх було мало. Майже все коло перейшло у наступ на Старійшу.

Не давши собі часу на роздуми Дария підняла руки та кинулась на зграю зрадниць. Вся лють від втрати коханого, розпач від побаченого та злість увійшла до рук Дариї. Засвітилися руки та викинули перший прокльон, що просто розірвав на криваві шматки найближчу до неї відьму.

- Вбити курву!

Дария не змогла визначити чий голос вирішив її долю, бо саме у ту мить розтирала по підлозі трьох невдах.

Та цей голос додав їй сил і ненависті. У залі забумкало та заухкало з подвоєною силою. Дария тільки розминалась.