7. Відьмак ("Відьмине коло")

«Et tenebræ operient pura anima mea…»*

(*-  лат., І вкриє пітьма чисту душу…)

*****

Темрява була саме така, яку смачно описують у літературних творах. Щира та в’язка, вона оповила авто. Темрява здатна була викликати не лише захоплення писак, що наввипередки б наганяли на читача уночі жаху детальним її описом, вона могла змусити будь-кого відчувати невпевненість та острах, мовчазно нависаючи над світом. Але не цієї ночі та не у цього самотнього водія.

Водій навмисно обрав цей шлях. Шляхи, на яких за сотню кілометрів можеш зустріти одну-дві автівки, він називав «самотниками». Темрява гармонічно доповнювала колорит шляху та, навпаки, на його думку, не відлякувала, а додавала якогось шарму цій подорожі.

Він не поспішав. Обережно петляв між вибоїнами рідних доріг, що рясно вкрили артерії країни. Він встиг. Вже та всюди встиг. Йому дійсно не було куди вже поспішати.

У грудях калатало серце. Ніяк не хотіло заспокоїтись. При всій обережній та неспішній манері керування, спокійному виглядові та розслабленій міміці, усередині водія бушувала буря. Емоції вирували усередині. Серед них превалювали біль, лють, відчай та безсилля. Він встиг. Він вже нічого не змінить. Життя зупинилось годину тому. Годину тому він помер. Не у фізичному плані, ні. Скінчилось те життя, яке він знав останні двадцять з лишком років. Попереду стелилося по шляху, який вірніше було б назвати рокадою, зовсім інше життя. Невідоме йому. Бо у ньому більше не буде тієї, яку кохав несамовито та усупереч думкам батьків та друзів. Життя без неї.

Ані секунди не переймався за лахами та будинком, який вмістив ті лахи. Наживе ще. Рвала душу думка про те, що відтепер нечасто бачитиме дітей, яких кохав понад усе. Та знав, що рано чи пізно мусив би й так відпустити у чисте небо пташенят. А любов та ласку, увагу та турботу може їм надати і ніхто йому у цьому не завадить. Розгубленість невизначеності не лякала. Мав сили вистояти за будь-якого шквалу долі. Його улюблена точка зору містилась у простому виразі – «нема питань, які неможливо вирішити».

А от у частині кохання саме цей вираз й видав холостий постріл. Неможливо змінити того, що відбулось. Неможливо стерти з пам’яті знання того, що тебе зрадили. І не тільки тілом.

Коли він вискочив на шурхіт уночі то та, що стояла між ним та своїм коханцем, несвідомо та й неочікувано, кинулась зовсім не на захист чоловіка. Це могло свідчити лише про одне. Він не любий їй. Настільки нелюбий, що до цинічних зрад посеред ночі у родинному будинку, вона додала ще й зневагу та ненависть самиці, яка захищає свого самця від ворога. І та секунда довела, що її обранцем був зовсім не він – її законний чоловік.

Картався слабкістю, якій піддався, коли відвісив по потилиці тій, яку боготворив до того. Не зовсім пам’ятав як швидко накидав речі у старі сумки. Гріб усе підряд, що фіксував як своє особисте. Не доторкнувся лише до тих речей, які дарувала вона. За роки подружнього життя таких речей було небагато. Вона не балувала його на похвали та подарунки. Але він був вдячний їй усі ці роки лише за те, що була поряд і не вимагав матеріальної уваги.

Боляче різонула думка, що виходить востаннє з того будинку, який збудував для неї та дітей. Провів рукою по стіні, прощаючись з рідним хай і неживим творінням. Йому на мить здалося, що будинок сумно зітхнув за ним та тужливо поглянув услід. Та таку поетичну думку не сприйняв, вважаючи її істерикою від ситуації.

Вона сиділа та невеличкій терасці перед вхідними дверима у старому кріслі, що слугувало зоною релаксу у їх вечірніх посиденьках за пивом та кавою. Відверталась від нього.

• Дякую за прожиті роки. Я кохаю тебе і кохатиму завжди. Але жити з шльондрою – це вище моїх сил.

• Я не зраджувала!

Було зовсім не зрозуміло суть відповіді. Чи то очі його підводили, чи може він нафантазував собі усе те сопіння та плямкання. Гидливо відвернувся та побрів до авто.

Рикнув двигун та на волаючій лампочці палива він викотився з двору у ніч.

Батьки мешкали за пару сотень кілометрів від його вже колишньої оселі. Дизеля катастрофічно не вистачало на шлях до них. Гроші, хай і невеликі, лишив свідомо. Щоб на перший час, допоки не дістане десь ще та не перерахує тій лярві, мали можливість придбати їжу.

Слухавка відповіла сонним голосом його матері. Як би ми не вважали себе дорослими або самостійними, сильними або мудрими, у найскрутнішу мить, у мить, коли відчай топить холодом душу, коли не усвідомлюєш виходу та розумієш, що настав кінець, зойк «мама» має останню надію на порятунок або підтримку.

Мати спокійно вислухала белькотання та попрохала бути обережним у дорозі до неї. Тенькнув мобільний, сигналізуючи про надходження грошових коштів на картку. А ще через кілька хвилин він вже вдихав сморід дизеля, який заливався у бак його авто.

І от саме тепер його самотність доповнювала така ж самотня дорога та темрява. Неважливо було скільки часу він витратить на дорогу до матері. Він вже приїхав. Як казав один з його улюблених персонажів – кіт Бегемот з «Майстра та Маргарити» - «Тобі здається, що ти йдеш. Наразі ти просто стоїш».

Пригальмував біля краю дороги та вийшов у темряву. Прохолодне повітря початку осені огорнуло плечі та дмухнуло в лице лагідним вітерцем. Попереду та по сторонам була лише темрява. Вона ввічливо розступалась перед світлом фар авто. Проте, коли сила світла вичерпувалась, на недалекій відстані, наполегливо окреслювала межу своїх володінь.

Ніч розірвав зойк. Він кричав до тих пір, поки вистачало сил та повітря у легенях. Коли крик зійшов на сипіння та останні краплини повітря вилетіли через зірване горло, невпевнено озирнувся. Ні. Його горя ніхто не чув. Він був сам. Один на один з тим болем, що їв його зсередини. Після крику стало трохи легше, наче частину душі було викинуто з його здорового тіла.

Мовчки стояв та дивився у темряву, наче здатен був щось там побачити. У очах мерехтіли червоні спалахи. Знав, що це найвища лють, на яку він здатен. Розумів, що при всій своїй силі та волі не зможе зупинити ту лють. Лють огортала розум та, наче розпечена смола, капала униз. У саме серце.

Різкий біль у грудях та подих перехопило. Серце боліло. Люто. Безжально. Боліло те серце, яке волав би вирвати з грудей та викинути як непотріб.

Новий крик, ще більш страшний ніж попередній, розірвав ніч. Темрява з цікавістю дослухалась до нього. Вона була єдиним слухачем та глядачем. Їй було байдуже до самотника, що стояв на колінах посеред шляху. Вона без емоцій спостерігала як він гамселив свою голову руками та намагався рвати на голові волосся. Їй було дуже цікаво, як отой, з короткою стрижкою та остюками на голові зможе щось там вирвати. Та самотник вперто намагався це зробити.

Ніч здивувалась його впертості. Темрява посміхнулась та обережно, незважаючи на світло фар, підступила до чоловіка.

Чоловік завмер, не розуміючи як це можливо, та вглядався у темряву що йшла до нього всупереч усім законам фізики.

«Я не увійду, якщо не попросиш».

Віддалося у голові лагідним жіночим голосом. Він так і не зрозумів, чи то його уява, чи таки темрява розмовляла з ним. Та йому було байдуже. Байдуже та боляче. Він поглянув на темряву очима, які заливали сльози та кивнув. Коли вона могла допомогти, то він не мав нічого проти.

Темрява увійшла досередини. Він відчув як темрява вивчає його самі потаєні думки та, як чорний кіт Бегемот, вмощується усередині.

Лиш тихо скрикнув, коли темрява охопила його серце та стисла кігтями.

Біль відступав. Чоловік встав на ноги. Світло фар знову захопило належний йому простір. Чоловік посміхнувся та простягнув руку уперед. З руки вилетіла частина темряви та чорним в’юном слизнула рештками асфальту, перетворюючи їх на порох.

Спокійно сів за кермо. Авто зірвалось уперед. Темрява лагідно супроводжувала своє нове надбання та милувалася ним. Його різкими рухами, упевненим поглядом та спокоєм усередині. Лють паливом лилась у темне серце та, наче ядерна реакція, генерувала неймовірну силу. Темрява муркотливо потерлась об чоловіка та усередині того знову зазвучав її голос: «Відьмаче, мій Відьмаче».

*****