6. Голос сирени ("Відьмине коло")

****

Небом неспішно пливли білі хмаринки. На яскраво-синьому фоні вони здавались ще більш білими та пухнастими. Та дуже чистими. Під хмаринками вирувала весняна зелень. Тільки навесні можливо побачити такий яскравий та насичений зелений колір. Влітку він більш темний, на початку осені – дуже втомлений. А зараз, зелений колір надихав енергією та дарував радість і потяг до життя. Проте не міг перебити спокою загальної картини. Цей спокій навіював думки про величність світу, навпроти якого уся людська метушня виглядала кумедно та мілко.

Він дивився у синю далечінь та спокій входив до його розуму. Разом зі спокоєм відступали невдалий останній тиждень, пусті балачки, рутина.

Небо та легкий вітерець у обличчя змушували замислитись над вічним. А тут у нього було по нулям. Пусте серце щемило груди та не давало спокою. Весна навкруги вирувала на всю силу і він щоразу помічав на вулицях міст молоді та й не дуже парочки. Вони милувались одне одним, цілувались, або й просто чимчикували поряд один з одним у своїх справах. І від цього ставало ще самотніше на душі. Ще більше стискало груди та відганяло сонячний настрій. Дуже хотілось закохатися. На усій швидкості (яку полюбляв, чого гріха таїти) заїхати у саму середину почуттів. І нехай вони підхоплять його та понесуть у вир нових емоцій.

Та не було кохання. Жодні з очей, з яким стикався, не викликали потягу. Милувався ладними жіночими фігурками та не було бажання підійти та познайомитись. Відшивав звично жіночу ініціативу, хоча й з сумом потім дивився услід красуням, що наважувались першими виявити симпатію до чоловіка. Жалкував, що не подобаються вони йому, хоча й поважав їх рішучість.

Зітхнув вкотре тяжко та знову замислився. Особистий янгол-охоронець мовчки сидів поряд та спостерігав за хмаринками. На його веснянкуватому обличчі не було стільки смутку, як на обличчі його підопічного. На ньому взагалі було написане нелюдське щастя від того, що за цей ранок його підопічний нічого ще не вкоїв такого, що змусило б янгола розкривати свої крила у німому захисті. У янгола сьогодні був вихідний.

Відьмак поглянув на янгола та хмикнув. Той мовчки показав йому дулю та підставив обличчя вітерцю. Вітерець проходив крізь обличчя янгола і Відьмак вкотре замислився, що йому дає оте виставляння мармизі вітру? Все одно ж нічого не відчуває. Знову поглянув на небо і повернув думками назад до кохання.

Потім рвучко, як завжди, звівся на ноги. Янгол від несподіванки гепнувся на спину та показав свої голі ноги, що стирчали з-під білого рядна, в яке він був одягнений. Під білими ніжними хмаринками залунала емоційна річ про здоров’я Відьмака та усієї його рідні, бодай вона неладна була таку тварюку на землю випустити. Відьмак, не звертаючи уваги на волання янгола, вгніздився на свого чорного мотоцикла і потягнув на себе шолом. Не хотів слухати ще й про небезпечність мотоциклу, про що кожен раз не зморювався торочити янгол-охоронець.

Вітер вдарив по склу шолома. Стрілка спідометру вперто поповзла до позначки 90. Максимальна швидкість цього чорного створіння. Максимально безпечна. Швидше Відьмак їздити не хотів. Не по причині базікання янгола. Просто при більш швидкій їзді було важко помічати красу природи, що щедрим килимом встеляла країну. А милування природою він цінував понад будь-який дзен.

Янгол усівся позаду, нервово розпушуючи крила, коли мимо проносились надто вже близько автівки. Водії автомобілів звично ненавиділи мотоциклістів. Ті вперто платили такою ж монетою.

Дружньою атмосферою на шляхах країни Відьмак доїхав до рідного міста. Вже вечоріло і підсвічування щитку приладів на мотоциклі стало помітне. Це додавало незвичайного шарму від керування чорним дияволом.

Від довгого сидіння затекла дупа. Отож Відьмак вирішив пригальмувати біля найближчого кафе та випити кави. Шлях від мотоциклу до стільця у кафе вважав достатньою гімнастикою, щоб розім’яти суглоби та м’язи.

Сів за столика на терасі, дякуючи всім святим та не святим за те, що офіціанти таки дотумкали винести вже столи, незважаючи на ранню весну та прогнозоване похолодання.

Перед ним весело вмостився на стілець янгол та розплився у посмішці. Ця падлюка полюбляла такі місця більше Відьмака. Особливо янголу подобалось спостерігати за п’яними бійками. Тоді він, вболіваючи, горланив так, що якби люди могли чути його, то давно вже позатикали б руками вуха. Від пропозицій янгола робити ставки на бійку Відьмак вперто віднікувався.

Відьмак відвернувся від задоволеної пики янгола і одразу ж зачепився поглядом за парочки, яких у кафе було щось, на його думку, дуже забагато. Звично стисло у грудях і він, вкотре за цей день, важко зітхнув.

Жіночий голос почув не одразу. Та коли почув, закляк. Чарівний голос належав чарівній жінці з сусіднього столика. Вона зверталась саме до нього.

• То зможете подати мені сільничку? – приязно посміхалась сусіда.

 

• Так… так… Ось.

 

• Дякую.

 

Відьмак не міг відвести від неї очей. Вона була напрочуд гарною. Настільки гарною, що неможливо було передати словами. Янгол невдоволено глянув на Відьмака, та той відмахнувся. Було не до нотацій зануди.

• Можу пригостити Вас кавою?

Незнайомка засміялась бархатистим сміхом. Сонячні зайчики сміху поплигали по терасі, націлились у серце Відьмака та глибоко запали у його душу. Кивнула на знак згоди.

Вони розмовляли й розмовляли. Здавалось, не може бути кінця спільним інтересам та захопленням. Розмова була живою. Надто живою як для двох незнайомих людей. Відьмак незчувся як пересів до її столика. З обожнюванням дивився на її ладну фігурку.

Дівчина швидко помітила гастрономічний інтерес. Пирхнула, наче кицька, та наморщила свого трохи кирпатого носика. Відьмак спробував схаменутися та де там. Очі блудливо та наполегливо вивчали вигини її тіла, не дослухаючись волі їх власника.

Наташа, так звали незнайомку, дуже швидко перейняла ініціативу розмови на себе і Відьмак дивувався, що легко віддав головну роль цього спектаклю для двох.

Коли запросила до себе, лише щасливо кивнув, не слухаючи сердитого ревнивого пирхання позаду себе.

Наташа поглянула йому за спину, наче і вона бачила янгола-охоронця. Відьмак осмикнув себе. То йому здається. Не може бачити вона янгола. Тільки святі або служки можуть бачити янгола. Або темні. Наташа не виглядала ні світлою, ні темною. Але була настільки сексуальна, що подих захоплювало.

Мляво вкотре відмахнувся від янгола і вмостився на мотоцикла, чекаючи на пасажирку. Коли її груди притиснулись до його спини, ледь стримав хвилю збудження. Вулицю, де вона мешкала, знав. Їхав не швидко. По-перше, побоювався розтрясти пасажирку. По-друге, довше хотів відчувати її груди на своїй спині та руки у нього на талії. Обожнював мотоцикли і за ці відчуття.

Коли доїхали, ніяково червоніючи мимрив про можливість побачити ще. Наташа розсміялася знову. І вкотре за сьогодні сонячні зайчики поплигали йому у груди. 

• Пішли до мене? Глянеш як я живу.

Не вірячи у свою долю та щастя, на негнучких ногах подибав у під’їзд.

Напівтемрява під’їзду, її сідниці на пару сходинок вище, запах її тіла… Відьмак накинувся на Наташу, немов навіжений. Він не міг стриматись ані секундою більше. Грубо, як ніколи не робив, оволодів нею прямо на прольоті.  Якби хто вийшов, то мали б дуже незвичну для сприйняття ситуацію. Але пощастило. Під’їзд був пустий. Його тишу порушували лише його діловите сопіння та її скрики і тихий стогін.

Коли зміг відірватися від неї, знесиленої його напором, почав відчувати легкий сором. Та Наташа приязно посміхнулась. Знову пролунав її чарівний голос.

• А ти нечемний хлопчик. Хоча мені було приємно.

Він поплив від її голосу. Його окутала ніжність та знемога. Незчувся як опинився у її квартирі. Світло не вмикали. Не встигли.

Ще ніколи Відьмак не був такий щасливий. Він володів її тілом. Плив хвилями насолоди та чуттів. Експериментував як ніколи до того. Наташа відповідала йому взаємністю. Вони зливались у єдине ціле, що існує поза часом.

Коли втомлений але вдоволений Відьмак зміг відірватися від дівчини була вже середина ночі. Часів у квартирі не було, мобільний загубився десь разом з джинсами. Але гострим відчуттям темного знав – до кінця темних сил ще щонайменше дві години.

Наташа прошепотіла йому на вушко декілька компліментів (на думку Відьмака геть заслужених) та випурхнула до ванної кімнати.

Відьмак мав змогу та час озирнутися. Нічого особливого, стандартна кімната орендної квартири без відчуття особистості господаря. Такий собі вокзал життя. Затемнена важкими портьєрами. Та його зір чітко вихоплював найменші деталі вбрання кімнати.

Янгола видно не було. Що трохи здивувало Відьмака. Ця приблуда тягалася з ним усюди. Особливо на такі справи. Спочатку Відьмак ніяковів від мовчазної його присутності. Потім звик. Як до декору. Але Тимофія ніде не було видно. Образився? Та ні. Не мав підстав. І навіть коли був ображений його жартами та підколками то сидів набундючений десь у кутку. А тут немає.

• Тимохо… - тихо покликав Відьмак.

Тиша. А хай йому. Відьмакові було добре. Хоча він бажав наразі лише одного – швиденько втекти додому. Причини свого бажання не розумів і усвідомити не встиг бо на порозі з’явилася оголена Наташа.

• Мурчику, маю до тебе пропозицію. – журчав її голосочок – Візьмеш мене… ззаду… ніжно?

Де й поділася втома. Відьмак скочив на ноги та рушив до Наташі. Припав до її тіла та розвернув. Оголені сідниці мелькнули перед очима і він знову оскаженів.  Наташа вигнулась та повернула голову до нього.

Краєм свідомості він встиг усвідомити неправильність того, що відбувається. Неправильність була у її очах. Відьмакові пощастило, що він темний. Звичайна людина не помітила б хижий блиск та зіниці на всі очі. Але не він. Сіпнувся у сторону. Не зміг, бо був опутаний якимись липкими бридкими канатами та притиснутий до дівчини. Вона вишкірилась гострим рядом зубів у стилі фільму «Щелепи».

Відьмак не міг ніяк зібратися та застосувати силу. Щось йому заважало. Напала втома та приреченість. Він сіпнувся знову. Дарма.

З кутку почувся дикий крик. Розкуйовдивши  крила на них нісся янгол Тимофій. Тварина, що кілька хвилин тому була сексуальною Наташою, вишкірилась на янгола та хапнула повітря пазурами. Янгол ухилився від пазурів, схопив Відьмака за руку. Сили прокинулись. Відьмак звично скрутив темні та світлі джгути і вдарив по тварині. Та завила від болю, випустила його з обіймів і кинулася до виходу.

Відьмак скрутив нового джгута і, як ласо, накинув його на тварину коли та була вже майже біля вхідних дверей.

Тварина знову завила та, як загнаний у кут щур, напала на Відьмака. Тимофій упав на неї зверху, а Відьмак докінчив справу. Не без жалю. Але прибив темну сутність.

Тварина закотила буркала і впала на підлогу. Знепритомніла.  Поступово почала перероджуватись назад. Тепер на підлозі перед Відьмаком лежала звичайна дівчина. Не красива. Не сексуальна. Просто звичайне дівчисько без жодних виразних рис, що могли б запам’ятатися та запасти в душу чоловікові.

• Що то було? – просипів Відьмак.

 

• Мабуть, НЛО

 

• Ти можеш відповідати не бородатими жартами?

 

• Можу. Сирена.

 

• Та вони ж морські.

 

• А ця падлюка сухопутна.

 

• Голосочок цукровий. А ти де шлявся?

 

• Ти жартуєш? – звився янгол. – Вона ж мене не впустила до приміщення.

 

• Має силу? А як ти тоді тут опинився?

 

• Бо люблю тебе, падлюку. Не переплутай з коханням. Це свята любов.

 

• Ото й дивлюся, що я у тебе така ж падлюка. Як і вона.

 

• Всі ви, темні, гадюки.

 

• Гадюка краще. Менше брудних слів. А то може колись почну писати мемуари. Що я буду від тебе цитувати? Падлюк? Тобі не соромно?

 

Отак перекидаючись словами вони вийшли з квартири до байку. Звичайно, лише після того як Відьмак з лайкою розшукав усі свої розкидані по квартирі речі. Дівчисько так і не отямилось. Та друзів то не турбувало. Темну сутність, що захопила тіло дівчини було знищено. Що буде зі звичайнісіньким дівчиськом далі – не турбувало нікого. Житиме як сама схоче.

• А що? Ледь не став вечерею сирени. – вмостився позаду Тимофій. – У тебе ж не печінка. Фуа-гра. Там вина стільки, що докласти пару виноградин – і десерт.

 

• Ти базікало.

 

• А ти гадюка.

 

• То як ти зміг прорватися крізь її кордони?

 

• Ти не почув. Я люблю тебе. А любов.. вона як і кохання… дає сили.

 

• І що мені тепер від твоєї любові? Ще більше нотацій?

 

• Аякже! – огризнувся янгол – То ми їдемо, чи ти ще на одну сирену виглядаєш? Менше б за коханням тужив. Ото різні гадюки й не вилазили б на тебе. Живи собі щасливо. Як один за долею – то будь щасливий один.

 

• Слухай, а може ми вернемо оту сирену? Хай вона мене вже зжере то я хоч не буду оце скигління слухати?

 

Чорний мотоцикл рикнув, спалахнув світлом фари та неспішно покотив вулицями Києва, приглушивши відповідь Тимофія.

****