МАЛА («Сучасні містичні казки»)

******

Емоції – живлення наших думок та мрій були відсутні. Справа не в тому, що нічого з того, що планував, не відбувалось. Або відбувалось занадто повільно. І не в тому, що до лав його оточення напхалось аж занадто забагато непевних та лихих людей, здатних спаплюжити та зжерти будь-яку мрію чи емоцію.

І зовсім справа була не в самотності, яку з недавніх пір став поважати та цінувати.

Просто було спокійно на душі. Так спокійно буває усередині скаженого виру та шторму, що розриває світ навкруги. А всередині, у самому серці шторму – штиль, спокій та сонечко згори сяє.

Виходити с того дзену аж зовсім не хотілось. Хоча розумів, що мусить. Мусить, бо потрібно вже було щось вирішувати. І зі своїм життям, з роботою, оточенням.

Бо далі такий шторм міг наробити горя як йому, так і людям, яких цінував та поважав.

Думки ліниво потекли з емоцій на повагу до людей. Чи вважати подвигом здатність поваги незнайомої або малознайомої тобі людини? Під тягарем життєвого досвіду та ситуацій, що траплялись з ним та тими ж самими людьми – мабуть що так. А самий більший подвиг – це зберегти можливість вірити людям. Та вірити в людей.

Усередині неспокійно ворухнулась темрява, що куняла, заколихана свіжим вітерцем, філіжанкою кави та внутрішнім спокоєм. Будити темряву не мав намірів. Хай відпочине там. Усередині. Їй ще працювати й працювати на його користь.

Посміхнувся своїм думкам. Його посмішку було помічено. Жінка, що сиділа навпроти за столиком та гріла руками свою філіжанку кави потупила сором’язливо очі додолу.

Тільки тепер остаточно виринув зі своїх думок. Згадав, що не один саме зараз. Знову поглянув на свою несподівану компанію. Маленька, тендітна. Гарненька. Але щось заважало її так характеризувати. Несподівано для нього його думки сконцентрувались на цьому.

Поглянув прискіпливіше. Знову без відповіді. Важко видихнув затримане під час роздумів повітря з грудей. Час було працювати.

Непримиримий, або безіменний, як його звали його майстер та інші янголи, мав у земному житті свою місію. Йому, несподівано для нього самого та його майстра, повернули земне життя.

Старий майстер мав навчати його берегти людські душі. Як нового янгола-охоронця. Та виявилось, що після його смерті (або його першої смерті, як він тепер пащекував) десь там угорі сталась помилка. І поранену та вражену темрявою душу замість пекла доправили догори. Та ще й не до раю – відпочивати, а вище. У службу янголів. Навчатись.

Допоки розібрались – встиг врятувати кілька душ. Бо мав талан не тільки бачити, а й рятувати. Надрідкісний талан для янголів.

Останній порятунок завершився для нього та смертельно змореного вчителя несподівано. Двері між світами було відчинено вперше за кілька тисяч років. І саме у ті двері й вийшла його душа. У земне буття. У бездушного, яких по світу шастає занадто багато, даруючи шанс на нове життя як бездушному, так і його душі.

Був то дарунок чи чергове випробування не думав. Намагався радіти несподіваному шансу на життя та сумлінно виконувати свою роботу під прикриттям.

Знову виринув з думок та знову поглянув на зграбну жіночку. Таки час працювати. Коли зверху дали цю зустріч – то цій гарненькій треба допомога. Але яка, ще не розумів.

Випадкова зустріч на вулиці, русяве волосся і з-під нього оті самі очі, підсвічені вуличними  ліхтарями. Пройшов би мимо, як проходив до того повз мільйони інших жінок. Але тільки їх погляди зустрілись – одразу ж отримав чіткий наказ допомогти. І от тепер, після кількох нічого не значущих фраз, вона пригощається смачною кавою та цокотить про своє життя.

********

 

               Вечір добігав кінця, рахуючи зворотнім відліком час їх розмови, а він так і не зрозумів, що саме мав зробити. Душа ціла. Поранена – так. Але ж ціла. І красива, бо як дивився її душу, то бачив красиву пурпурову троянду з краплинками роси на пелюстках. Нічого не розумів.

               Всі його зцілення були здійснені під впливом емоції. Жалю, болю, співчуття. А тут було тихо. Емоції завмерли та наче чекали на щось.

               Розмова текла, наче спокійна вода річки, підхоплюючи, немов сухі листочки та палички, своєю течією нові й нові теми. Було відчуття абсолютного спокою та насолоди саме цією розмовою.

               Не хотілось припиняти спілкування, та час невблаганно відраховував межі.

               Короткий шлях до багатоповерхівки, де мешкала дівчина, та паузи дали змогу зібрати думки до купи.

               Знайомство, перша розмова телефоном та призначення часу першого побачення – нічого особливого. Все як у людей.

               Так, очі вразили. Вперше бачив такі красиві та глибокі очі. І вир життя у них. Обрамлені золотаво-русявого кольору волоссям. Карі з зеленню. Рідке поєднання. Та нічого аномального ж.

               Не розумів. Що? Що мали на увазі там, зверху? Якби міг отримати відповідь хоч раз на свої запитання, то, напевне, було б легше працювати. Що він мав зробити?

               Найчастіше у житті людина саме цим питанням і переймається. Що робити. У тому або іншому випадку. Як буде правильно вчинити. Прораховує наслідки, міркує, бігає до ворожок або просто бездумно вчиняє. Але підсвідомо яскравим кольором питання, виписане Достоєвським, висить у голові.

               Знову поглянув на дівчину. Та все ж нормально! Що за нісенітниця?

               Дівчина піднялась на пару сходинок перед дверима під’їзду. Озирнулась на нього і у очах застигло запитання та очікування. За старого життя звик читати очі. А підсилені новими навичками та силами старі знання наразі дуже стали у пригоді.

               Якими б банальними словами не маскувала людина своє відношення до ситуації – очі завжди говорять правду. Та задають правильні питання.

               Зараз, наприклад, читав питання на кшталт «а що далі?». Розумів, коли його роботи тут немає, то більше її не побачить. Як би не хотів. Робота є робота, нехай і робота на янголів.

               Тому не відповів. Мовчки дивився як вона крокує до масивних дверей та тисне код.

               Знову обернулась. Це була остання мить, що він бачить її.

               Заціпило. Несподівано він зрозумів, що не так.

               Маленька. Мила. Тендітна. Ніжна. Щира. Занадто емоційна. З красивою душею. Все гаразд. Повна гармонія зовнішньої та внутрішньої краси з непростим складним життям. і саме це збивало з пантелику!

               «Вона ж не дихає».

               Думка яскравою кометою розірвала внутрішній спокій. Емоції несподівано прокинулись та різко рвонули його до неї.

               «Вона не дихає».

               Думка розривала скроні і він не знав, що робити. Ця мала була занадто живою, проте, якоюсь… намальованою. Як у 3D графіці. Здавалось, що все її єство не здатне вдихнути те життя, що вирувало навколо неї. І дихати тим життям.

               Життя без життя. Вперше бачив таке і не знав, що робити. Та й мав ще ж невеликий досвід. Як промовив колись його старий майстер-наставник: «Волю свою Всевишній таки стильно вміє виражати».

               Поки мчав сходами до трохи ошелешеної дівчини панічно шукав рішення. Треба щось робити! Треба! Що?

               Губи знайшли її губи та застигли у поцілунку. Дихай, мала! Дихай! Життя прекрасне. Дихай!

Маленьке струнке тіло притислось до нього і він, відчуваючи себе здоровенним ведмедем, згріб її у незграбні обійми.

               Краєм свідомості бачив перший подих. І тепло, якого так їй не вистачало. І зчудовано розумів, що вперше вдихнула життя цього вечора на цих сходах не одна душа. Усвідомлював і свій перший подих.

               Тепло розливалось усередині нього та пульсувало разом з її теплом, а світ поблажливо спостерігав за двома закоханими.

*******

               Старий майстер задоволено кивнув біля екрану.

               Вирішив далі не спостерігати та помахом руки розсіяв зображення цієї парочки, що безсоромно цілувалась біля багатоповерхівки.

               Попередня справа з порятунком янгола ще давалась навзнаки, але сили поступово відновлювались. Шкода, що у цьому випадку з Непримиримим був лише за спостерігача. Та той і сам врешті-решт здогадався, що робити.

               Повернувся та поглянув у вічі новому учневі. Або, ліпше мовити, учениці. Приязно посміхнувся геть зовсім молодому дівчиську і зморшки на обличчі одразу ж намалювали доброзичливі візерунки.

• Познайомимось? Я – твій майстер і буду тебе навчати.

Маля поважно кивнуло.