Пророчі сни

Ліс раптово скінчився. Хоча, раптово – не те визначення отого свинства, що спіткало його. Нога мить висіла у повітрі, ніби смакуючи та усвідомлюючи той факт, що висить над прірвою, а потім м’яко провалилася, тягнучи усього його за собою.

Він замружився, розуміючи, що наразі перетвориться на м’ясне рагу, дбайливо пошматоване гострими верхівками смерек, що росли по всій прірві. Промайнула думка, що ліс-таки не скінчився. Просто природа утнула такий своєрідний жарт, який призведе до його кінця. Видихнув.

Та несподівано усвідомив, що летить не донизу, як мав би. Неспішно піднімається угору. Затримане перед падінням у легенях повітря зі свистом полегшення звільняло груди. Сон. Тільки у снах можливо пірнати догори.

Скільки себе пам’ятав, дуже часто мав яскраві сни, що пам’ятав не тільки зранку. Воно у багатьох, та й у нього теж, буває таке. Сниться тобі щось, сниться. А на ранок прокидаєшся увесь мокрий або зсудомлений, та не пам’ятаєш геть нічого. Або одні лиш уривки, що ранковим туманом розбігаються у невідоме з першими звуками реального життя.

А бувають сни, що захоплюють собою. Своєю реальністю та яскравістю. Кольорами. І пам’ятаєш ти їх ой як добре. Саме такі сни стали частими гостями його ночей. Від самого малечку. Він звик до них, як до частини свого світу.

У тих снах вирували пристрасті, пригоди. Розкривались невідомі світи чудернацького буття. Та вони ніколи не передвіщували чогось. Та ніколи, приголомшуючи собою, не мали аж ніякого трактування жодним з відомих сонників, які він прискіпливо вивчав, намагаючись зрозуміти природу своїх нічних візитерів.

 Так було й цього разу. Політ закінчився також несподівано, як і почався. І ось його ноги вже відчувають тверду бруківку вулиці невідомого йому міста. Безлюдного та красивого. Хоча про безлюдне він погарячкував...

Зграбне кафе притулилося унизу старого будинку, вбраного архітектурою пізнього бароко. Трохи пошарпані столики були умовно чисті. Тобто не викликали огиду від дотику до них. За одним з них сиділа вона…

Він втупився у єдину на цьому просторі живу істоту, розуміючи, що поводиться не зовсім ввічливо. Дівчина посміхнулась та потягнулась тендітною ручкою до філіжанки.

За рукою дівчини перевів погляд на каву. Кава пахнула димом, спалахнула і зашкварчала, немов сердита зміюка…

… Ранок був звичайний, коли не брати до уваги сон, що не виходив з його голови. Збирався на роботу швидко. Бо ранковий будильник дарма співав йому свої дифірамби. Не чув.

Швидкоплинний день, сповнений робочої біганини та нудного сидіння за столом підходив до свого кінця.

• Пішли каву пити. – Пашка з сусіднього відділу увірвався настільки чемно, що він аж підскочив на місті.

Пашка був маркетологом. Професія накладала свій відбиток на характер людини, як витворяє кожна професія з кожним з нас. Навколо Паші вирували події, швидко мінялись люди і було незрозуміло, чому затримався саме він – мілкий юрист з правового відділу заводу.

Кав’ярня, випробувана ними не один рік, та обрана як штаб-квартира робочих дезертирів, привітно розчинила двері.

Він обімлів. Старенькі та поношені столики кав’ярні зникли. На їх місце хазяїн встановив нові. Чисті, свіжі. Як з його сну. Тільки ці блищали, немов бійці на параді. Й бармен був інший. Замість старого виблискував шахрайським оком мілкий худорлявий тип. Хитрюща фізія утупилась на хлопців.

• Два лате. – вистрілив Пашка та почалапав до столика. Бармен миттю приніс каву. – Чому не п’єш?
• Не хочу, Пашо. Я гроші віддаю тобі. Нудить щось. -  його дійсно нудило. Він дивився на милу філіжанку кави та згадував свій сон. Тільки ця кава не шкварчала, немов гадюка, на нього…

… Увечері довго не міг заснути. Усередині вирували емоції. Згадував кафе, Пашку. Швидку, що викликали до маркетологів перелякані секретарки та бліде обличчя Паші. Знову, вкотре здригнувся. Світ перед очима плив вхідним білетом до нічного забуття…

… Дівчина сиділа на підвіконні та приязно йому посміхалась. Від тієї посмішки ставало легко настільки, що хотілось співати.

Цього разу він вже зміг її добре розгледіти. Тендітна. Гарна. Хоча не так. Гарна буває погода або рибалка. Дівчина була красива. Світле русяве, майже біле, волосся вилося важкими локонами по її ніжних плечах. Яскраві зелені очі виблискували бісиками та посміхались в такт пухким вередливим губкам.

«Вона дозволяє себе розгледіти».

Він дивився на неї, та не міг налюбуватися. Кожна його мрія про свою обраницю малювала саме такий образ. Силует. Посмішку. Очі. Неначе це дівчисько зійшло з його мрій та потаємних бажань у його сни. Й тепер добряче з того кепкувало.

Бо скільки він не намагався віднайти або зобразити свою мрію – не міг. Мрія розпливалась у свідомості, лишаючи лиш ніжний післясмак по собі. А тут… Він заціпенів, розуміючи, що закоханий. У непевне щось уві сні, не в реальну людину. У образ.

Образ саме граційно потягнувся, змушуючи його кров кипіти у несамовитому бажанні. Потім легко зіскочив з підвіконня та розтанув у повітрі. За дівчиною, що зникала, у вікні побачив білого старого опеля, що чавив красиві квіти на клумбі у дворі під ґвалт мешканців будинку. Сон танув, як за мить до того танула та, без якої вже не хотів жити…

… Весь день згадувався сон. Не сон. Очі. Її очі. Лице. Решта подій уві сні вивітрилась з його макітри як зайва.

Начальство гнівно пихтіло, бухгалтерія грайливо хитала сідницями. Офісне життя вирувало та не здатне було його зачепити. З голови не йшли очі.

Недарма свята не свята інквізиція нещадно спалювала усіх жінок, хто мав зелені очі, вважаючи їх відьмами. Бо магія зелені гепала по слабій чоловічій голові, лила розпеченою лавою збудження у груди і змушувала забувати про своїх дружин, сімейні обов’язки. Останнє охоче на допитах документували свідки та жертви хтивості від тих очей.

Вулиця зустріла розпеченим за день асфальтом та гомоном, що видався йому знайомим. Здригнувся від якогось спогаду, який послужливо намагалась втиснути його свідомість, відтискаючи оті кляті нею зелені очі.

Озирнувся. Вулиця, як вулиця. Знайома. Щоденний шлях додому – на роботу. Ось двір. А ось клумба. Квіти… Квіти! З його сну!

Спина миттєво стала мокрою і в неї наче всадили розпеченого кілка. Підскочив на місті та сіпнувся у бік стіни будинку, скоріше відчуваючи, ніж розгледівши білого опеля, що на неприпустимій у місті швидкості вилетів через клумбу на тротуар, змітаючи, немов кеглі, людські постаті…

Його мрія, його кохана, якої не знав, стала його янголом. Янголом-охоронцем. За ті роки, що він жив поруч з пророчими снами та нею, вона десятки разів рятувала його. Не тільки життя. Допомагала у роботі. Життєвих ситуаціях. Усюди. Він настільки звик до неї, що вже не уявляв як жити коли сни припиняться.

Був вдячний красуні за порятунок, поради, допомогу. Та не так яскраво вирувала у грудях вдячність, як за можливість милуватися нею. Тією, якою мріяв.

Роки спливали. Він мужнів. Ставав заможнішим. Впертішим. Та лишався самотнім. Бо жінки його не цікавили. Вони купками проходили повз нього, намагаючись фліртувати, чіпляючи або збуджуючи його. Та, немов вода, сходили за течією, лишаючи по собі ніщо. Він не хотів ані бути з ними, ані кохати. У серці пульсувала та била у скроні мрія.

Сам розумів, що його мрія перетворюється на пастку. Ті очі манили, змушували нетерпляче чекати на вечір та сон. І коли сни не приходили до нього, відчувати пустоту та важкість самотності.

І тоді приходив відчай. Що ніколи не стріне. Не буде щасливим. Що мріє про мару. Бодай та мара рятує його.

Психологи зі своїми доброзичливими обличчями слабо допомагали. Звір відчаю усередині ставав дедалі сильнішим. Так само не допомагали зрікання від снів та спроби жити життям без «порад».

Він намагався влаштувати життя, хапаючись за жінок, і розумів, що не виходить. Не стукає серце разом з їх серцями. І від того скаженів.

Його мара дедалі рідше з’являлась, ніби розуміючи що зайва. Проте за ті роки він нагуляв гарний досвід і легко тепер обходив усі пастки життя сам. Вмів жити й радіти життю. Але не коханню.

Поступово сни щезли. Уривки, повноцінні. Пророчі, не пророчі. Спав міцно. Висипався.

Так само збліднув образ його мрії та перетворився на сумний спогад. Й нагадував про себе лиш тоді, коли він у черговий раз переконувався, що й ця жінка не його обраниця. Бо хоча й прискіпливо підходив до цього питання, проте аж ніяк не влучав з почуттям та взаємним комфортом.

Цинічно спостерігав з-за улюбленого столика за закоханими парочками та, як він те називав – «усюпусями» закоханих. Нервував, що виставляють на публіку свої почуття, вважаючи цей демарш награним.

Серце каменіло та з кожним роком усе менше про себе нагадувало. Бізнес йшов угору. Дні були розписані щосекундно та на роки уперед. Пророчі сни поринули у забуття.

Того вечора ніщо не віщувало біди. Не було повідомлень про магнітні бурі. Війни. Не було заплановано ядерних вибухів або чергового римейку фільму про людину-павука, які вважав більш руйнівними за бомбу.

Він нікого не чіпав, не ображав і ні на кого не тиснув. Крім тієї клятої кнопки. Який ґедзь його вкусив тицьнути кнопку й подивитися те кляте оголошення. Хтось шукав для фотосесії крутого або рідкого мотоциклу. Поблажливо вирішив погратися у добру справу. Заодно похизуватися своїм харизматичним конем, що дрімав зиму у теплому гаражі…

Зі смартфона, сидячи на спортивному мотоциклі, йому посміхалась дівчина. Дівчина з його снів. 

******