МИТЬ НА ПОРЯТУНОК («Сучасні містичні казки»)

*******

• Майстре….

Тихий нерішучий голос позаду змусив-таки старого запнутися у своїй молитві.

Скільки він молився – не відав. Час у бутті – це ніщо. І все. За кілька секунд ти можеш досягнути того, чого марно намагався досягти кілька десятків років. Воно й у земному бутті час – досить відносна штукенція. А тут….

Так що, старий не відав часу своєї молитви. Кілька десятків або й  тисяч разів його намагалися відволікти від його молитви. Та він не здавався. Як і той, за якого молився. Перед очима стояло витягнуте обличчя з трохи зламаним носом та сірими очима. Оті очі…. Майстер не міг та й не зміг би забути того погляду. Він наче проникав у саму його суть. Бачив навіть те, що було недосяжним знанням для такого майстра як він сам. Він мав відмолити для нього прощення. Або припинити свою тисячолітню працю на ниві вирощування кадрів. З-під руки майстра вийшло чи не найбільше янголів. І всі вони були ще живі, чим майстер пишався неймовірно.

Старому вірили та довіряли. Але не у цій справі. Тут найшла-таки коса на камінь. Всі його прохання залишити йому учня, що випадково (Ой у це майстер не вірив. Випадковості не випадкові) потрапив до нього на навчання, мов у пісок вода зайшли у вуха янголів-месників. Ці злидні саме слідкували за порядком та справедливістю тут. Серед янголів.

Та цей тихий голос за спиною. Він чимось вразив майстра. І майстер збився, уперше збився зі своєї молитви. Спробував почати знову. Знову збився. Важко підвівся на ноги, заборонним жестом відкидаючи пропоновану допомогу власника голосу, що так збентежив майстра.

Мав ще сили самотужки підніматися з колін. Сили та гордість.

Мовчки повернувся до зовсім молодого янголу. Не з виводку майстра. Цей молоденький був йому геть невідомий.

• Чого тобі? – не зовсім чемно привітав гостя.

 

• Майстре, прошу вибачити мені. Та у нас трагедія.

 

• Яка трагедія?

 

• Ми втрачаємо янгола.

 

• Це, на жаль, останнім часом трапляється зовсім часто.

 

• Але тут ситуація особлива. Вас дуже просять поглянути. Може зможете чим зарадити.

 

Молодик, не чекаючи на майстра, впевнено пішов геть. Майстер зчудовано дивився на молодого янгола, дивуючись його неймовірній нахабності. Та не міг протистояти своєму нутру. Коли хто де у біді – святий обов’язок прийти на допомогу.

Чимчикував за молодим, а з голови не йшли очі випадкового учня. Як він там, у пеклі? Чи може йому там запропонують роботу, гідну його талантів. Той, хто вміє лікувати душі – найкращий вбивця душ. Старий зціпив зуби. Цей талан не мав попадати до низу. Невже ці недоумки з месників цього не розуміють?

З роздумів його відволік голос молодого янгола. Як і вперше, він змусив усе забути та сконцентруватися на тому, що говорив молодий.

• Прийшли, майстре. Ніхто, крім Вас, не зможе допомогти.

Перед екраном на пів-неба скупчилося з десяток майстрів душ. Картина на екрані захопила майстра та одразу змусила забути про все інше.

На екрані спала дитина. Таке собі семирічне маля мирно сопіло носиком у ліжку. Звичайне маля. А поряд нього, на самому краю ліжка, сидів янгол.

Майстер нахмурив брови. Теж не з його виводку, але цього янгола він знав. Енфіохій. Здається так. Енфіохій. Майстер знав усіх… Озирнувся, але не знайшов молодого янгола поглядом. .. Майже усіх янголів. Енфіохій був непоганим хлопцем. Трохи вередливим, як на янгола. Трохи лінуватим. Але непоганим.

Саме зараз Енфіохій сидів та мовчки дивився на малого. З його крил випадало пір’я та летіло собі геть. Янгол зі сльозами на очах дивився на дитину. Руки янгола то стискались у кулаки, то безвольно падали на його коліна. Тілом Енфіохія різко пройшла судома і янгол впав біля ліжка. Очі його почали скляніти.

Майстер зрозумів, що зараз янгол загине. Він розкидав (звідки й сили взялись?) купку розгублених майстрів і підвів руку. Це слово він вимовляв вдруге. Закляття мало надзвичайну силу. Та коли він його вимовив вперше, то з молодого красеня-янгола перетворився на старого та немічного дідугана. Сила закляття ціну за себе гилила неймовірну.

Та зараз було не до свого життя. От-от мав загинути на його очах янгол. Під впливом слова час зупинився. Малий не дотягнув своїм кирпатим носиком повітря. Так і завмер. Завмер і Енфіохій біля ліжка.

Старого ледь не знудило. Сили триматися на ногах не вистачало. Та нечемно гепнутися на підлогу завадило кілька майстрів, що підхопили старого під руки.

• Що тут відбувається? Чому помирає янгол? – прокаркав старий.

 

• Малого. Дуже ображають у школі. Першачок. Замалий для того, щоб дати стусана у відповідь. А у цей день його ще й батьки зашпиняли. Його, як він вважав товариш, поглузував. Все мілке, та разом на малого насіло. Що зміг Енфіохій нейтралізувати, що ні. Та того, що лишилось, достатньо виявилось. Малий обізлився. Та зламався. Сьогодні перед сном уперше сам себе лезом порізав. До крові. Янгол ледь з глузду не з’їхав. Малий хотів собі щось зламати. Та не зміг. Янгол на заваді ставав. Та до вечора тільки вистачило сил у Енфіохія. Зламаною душею різав по живому малий янгола. Як ножем. А тепер янгол помирає. Бо не зміг врятувати малого. Хибним шляхом починає йти малий. Хибним та злим. Не уберіг його янгол.

 

• Зламану душу не відремонтуєш. – старий закашлявся.

 

• То знову йтиме дощ. – сумно промовив один з майстрів.

 

Старий поглянув на нього осудливо. Кожного разу, коли помирає янгол на землі йде дощ. Коли неспішний та сумний, коли веселий та бадьорий. А коли сильний та несамовитий. То характер янгола відходить дощем по світові. Та надихає усе живе вологою та прохолодою. Навіть у смерті янгол дарує життя. Та зараз, при ще живому янголі, спогад про дощ був недоречним.

• Подивимось… - буркнув старий та змахнув рукою.

Нічого не трапилось. Старий насупив брови. Знову й знову махав рукою, вимовляючи різні слова. Та марно.

• Ми всі намагались. Нічого не допомагає.

Старий махав та махав. Час, зупинений закляттям, добігав кінця. Через кілька хвилин він знову весело заструмить пісочком у скляній колбі. І піде дощ. А на серці старого майстра з’явиться вічно живий шрам від втрати.

Не зламатися. Ні! Ні!

Не зламатися.

Не….

• Покличте месників!

Наказ було виконано негайно. Два месники нависли над старим.

• Що Вам, майстре?

 

• Ведіть мені темного.

 

• Якого темного?

 

• Учня мого! Знаєте! Ведіть!

 

• Він у суміжників. Ми не маємо права на їх душу. Та й бюрократичні перепони….

 

• Я вам обом оті перепони пластом у дупу засуну! – здригнулися від несподіваних грубощів не тільки месники. – А потім пір’я повисмикаю та прикрашу оту ганьбу! Щоб красиво було! Ведіть мені темного! Вирішуйте як хочете з пеклом! Ведіть!

 

Месники, червоні від запропонованого старим весілля над їхніми частинами тіл, розтанули у повітрі. За кілька секунд знову з’явились з чоловіком середніх літ. Обпеченим та у шрамах. Але твердо стоячим на ногах.

Саме однією з тих ніг він і поцідив у меснику у обличчя. Той схопився за обличчя руками та завив. Інший месник талановито відскочив подалі від бійки та заволав про допомогу. Усі майстри сіпнулись у бік.

Один лиш старий рішуче подибав до темного. Поклав йому руку на плече.

• Вітаю, друже. Допоможи.

 

• Зараз – чоловік буцнув ногою ззаду закривавленого месника і той шкереберть полетів до свого напарника.

 

Напарник вдав із себе найскромнішого у світі та наймилішого у всесвіті. Та дуже зацікавлено розглядав щось у стороні, не плануючи втручання та захист товариша.

Чоловік повернувся. Мельком поглянув на старого. Кивнув. Потім поглянув на екран. Його обличчя сполотніло. Рвучко увійшов досередини екрану під здивований вигук інших майстрів.

Підскочив не до янгола, якому найбільше була потрібна допомога. До малого. Поклав йому руки на спинку та почав шепотіти. Про бабусю. Що у селі. Про мале козеня, що бодало його ріжками та веселило. Про отого самого метелика, який сів увечері на його коліно та вразив неймовірно. Про теплі мамині руки, на яких спокійно. Про силу та розуміння таких здоровезних, але таких слабких усередині бевзів, що діставали малого.

Оди з майстрів змахнув рукою та на місці малого запульсувала темна поколота на гострі уламки мушля. Під руками та словами чоловіка мушля світліла. Тріщини та страшні уламки з’єднувалися. За кілька подихів мушля стала білосніжною, надлегкою.

• Неймовірно. Це неможливо. – видихнув один з майстрів.

 

• Що відомо про неможливе чи можливе?  - відказав старий, згадуючи свого малого учня.

 

Чоловік підійшов до янгола та почав гладити його крила. Під руками чоловіка крила наливались силою та красою. Янгол почав дихати. А потім розплющив очі. Подав руку чоловікові та встав.

Найперше, поглянув на малого. Потім з полегшенням видихнув та повернувся до свого рятівника. Низько вклонився та посміхнувся. Чоловік кивнув. Потім рвучко повернувся до зали.

Над ним одразу навис з десяток месників. Чоловік примірявся та різко вдарив найближчого. Зчинився шарварок, вже відомий старому майстру.

• Тихо! Стояти! – голос старого прогримів залою.

Всі завмерли. Лиш чоловік буцькнув кулаком по обличчю месника, якого тримав під піхвою.

• Він мій учень! Віднині та назавжди, допоки не стане …. Янголом. – старий сам не вірив у те, що бовкнув, та міну треба було тримати серйозною. – Відпустити!

 

• А суміжники? – почав заперечувати один з месників.

 

• Він потрапив до нас. Одразу ж. Цим і крийте. Вільні!

 

Месники розтанули у повітрі. Майстри обережно, по одному, підходили до чоловіка та вдячно вклонялися.

Чоловік ніяково стояв перед старими і не знав, що робити.

Останній з майстрів повернувся до старого майстра.

• А як ми його зватимемо? Всі…. Янголи….. Мають імена.

 

• Безіменним. Допоки він не отримає своє ім’я. – старий озирався. – А де служка? Янгол такий. Молоденький.

 

• Не було тут нікого крім нас. Та й ти потім прийшов. – останній з майстрів розтанув у повітрі.

 

Старий поглянув на свого учня. Безіменного. Та весело, зовсім по-хлоп’ячі, посміхнувся.

• Волю свою Всевишній таки стильно вміє виражати.

Чоловік посміхнувся у відповідь. Потім підставив плече старому. Той з довірою обперся і вони обидва почимчикували до виходу.

 

******