ПОПІЛ («Сучасні містичні казки»)

********

• Майстре, що ми будемо робити сьогодні? – кирпате створіння з обожненням дивилось на старого.

Старий задивився на малого. Кволе, немічне, бліде. Малий був страшний. За короткого земного життя малий встиг лише кілька років збігати у садочок та опинитись у лікарні. Звідти він вже не вийшов. Душа малого – чиста та ціла потрапила до них. З неї мав вийти дуже й дуже перспективний янгол. Але до того отакий як він – майстер душ – мав ще дуже багато чого зробити, аби огранити та надихнути малого.

Малий подобався йому. За останні тисячоліття через його руки пройшло багато душ. Але ця…. Вона не викликала жалю. Душа була настільки жива, що майстер підсліпувато оглядаючи, дивувався – чому Всевишній забрав її собі. Ця душа могла ще жити й жити. Гамселити дрючком будяки, гасати з такими ж малими полями, купатися у річці та неохоче тупцяти до школи восени. А вона от тут сидить. І очікує її попереду важка та вічна праця. І ніяких радощів. Лише обов’язок.

Майстер кахикнув та відвів погляд від малого. Треба з чогось починати зайняття.

• Що ми робили учора?

 

• Учора ми вчились бачити душі! – радо задзвеніло маля.

 

• Так. Повторимо. – майстер провів рукою перед собою і над ними навис величезний екран. На екрані показувало Київ.

 

Молодий чоловік стояв біля виходу з метро. Саме на нього було наведено різкість зображення. Молодик нервував та щосекунди зиркав на свого смартфона. Статний, красивий. Струнке молоде тіло та гарне обличчя. Чорна, наче крило ворона, шевелюра підкреслювала тонкі риси та пухкенькі губи. Одягнений акуратно, але не по-піжонські. Такі дуже подобаються дівчатам.

Від молодика йшли хвилі чемності, цноти та відкритості. Наче йому було місце саме отут. Поряд з малим та майстром. Серед янголів.

Картинка завмерла. Малий кивнув та мельком поглянув на юнака.

• Поганець.

Майстер посміхнувся.

• Чому? Як я навчав?

Малий провів рукою перед собою та видихнув слово. Зображення юнака зблідло, вирисовуючи всередині чорну пляму. Малий ще раз провів рукою та пляма набула чіткості.

       Гниле яблуко, побите червами, що саме копирсалися у рештках цього яблука. Один бік яблука тріснув і було видно чорні нутрощі. З тріщини вниз витікав клейкий слиз.

• То так ти її бачиш? – майстер підняв руку.

Зображення трохи втратило різкість, а потім знову стало чітким. Гниле яблуко нікуди не поділось. Тільки зсередини крім гливого гною ще почала капати кров.

       Майстер насупився. Потім повернувся та підняв ліву руку.

• У нас тут вбивця!

Позаду пролунав короткий сигнал. Майстер кивнув та повернувся до малого.

• Дуже добре, юначе. Дуже. Ти дійсно правильно побачив його душу.

Малий ніяк не зреагував на комплімент. Він уважно та мовчки дивився на зображення. Майстер зчудовано спостерігав за малим. Малий-таки спромігся вибити майстра з щоденного філософського спокою.

• Красива. Дивіться, майстре! Вона дуже красива…

 

• Хто? – майстер пильно поглянув на зображення.

 

Малий тицьнув у куток.

• Отам! Душа. Яка ж вона гарна…

Майстер провів рукою перед зображенням, збільшуючи ту частину його, на яку вказував малий. У самому кутку стояв літній чолов’яга. Трохи занедбаний вигляд та мішки під очима. Безрадісний погляд на світ. У очах – смуток та біль. Він стояв трохи осторонь вируючого життя. Наче на березі гірської річки. Ніби не наважувався зайти досередини.

Малий провів рукою та вимовив слово. Тіло людини втратило різкість. А усередині, натомість, з’явилася темна пляма.

Майстер з подивом поглянув на малого. Потім похитав головою.

• Вчитися та вчитися ще.

Провів рукою, на місці темної плями виникла… темна пляма. Звичайна жменька попелу.

• Що ж тут красивого? Він перегорів. Це вже навіть не поламана душа. Це – кінець.

 

• Вона красива. – вперто глянув на майстра малий. – Вона дуже красива.

Малий підвівся та поважно пішов до зображення. Підняв обидві руки.

• Зцілись.

Майстер скривився, наче надкусив кислицю. Зцілись. Що за слово таке? Майстер такого закляття не знав.

               Жменька попелу зібралась до купки та почала трансформуватись. Вона спалахнула вогнем і в ньому, наче казковий Фенікс, виникла красива троянда. Ніжні пелюстки, на яких бриніли краплини роси, манили до себе, спокушаючи випробувати їх на дотик. Чиста та красива квітка наче метеликів світло манила до себе.

               Малий осудливо повернувся до ошелешеного майстра.

• Хіба не зрозуміло? Душа згоріла. Бо кохала не ту. Вона вигоріла до попелу, даруючи кохання. вона віддала всю себе. Без залишку. Знає як дотла горіти лише попіл…

Майстер мовчки кивнув. На його очі набігли сльози. Боженько, він не пам’ятав, коли плакав востаннє. Може ще за свого земного життя? Поглянув на малого, що вразив майстра.

               Малий, наче та душа, трансформувався. Щезали нездоровий колір обличчя, худорба. Малий збільшувався у розмірі. Коли трансформація скінчилася перед майстром стояв найкрасивіший янгол, якого він колись бачив. Янгол глянув на старого і очі його посміхнулись.

Старий вклонився. Не як старший молодшому. Не як рівний рівному. Як учень майстру.

• Майстре, дякую за науку – тремтячим голосом вимовив старий. – Я ремонтую душі та латаю шрами кілька тисяч років. Та я не бачив до цієї миті чуда повного переродження душі. Я читав про це у хроніках та літописах. Це неможливо.

 

• Що відомо про можливе? І хто встановлює межі? – посміхнувся вже не очима, а всім кирпатим обличчям янгол.

 

Майстер кивнув, мовчки спостерігаючи, як новий майстер душ розчиняється у повітрі, поспішаючи на свою нову вічну роботу без вихідних, відпусток та зарплатні. Подумки побажав новому майстру щастя та поглянув на зникаючий у повітрі екран. Краєм ока помітив літнього чолов’ягу, який невпевненим поглядом розглядав швидкий вир людського земного життя. Чоловік посміхнувся та впевнено зробив крок уперед. Видиме лише оку майстра-янгола вируюче життя радо підхопило чоловіка та завертіло, поглинаючи.

Потім недовірливо похитав головою та знову змахнув рукою. Новий екран, більший за попередній в рази, виник над майстром. На ньому мелькотіли люди. Майстер уважно шукав. Його дуже цікавив попіл…

*****