Sep 9, 2022
Сучасні містичні казки
ФОЛІАНТ(«Сучасні містичні казки»)
************
- Та ти що?
- А я тобі кажу.
- Та казати можна про всіляке. Чого ти туди попхалась? Воно тобі треба?
- А що таке? Буду магією займатись.
- Якою магією?
- Магії не буває ані світлої, ані темної. Є одна магія. Я й почала займатись з тим вчителем. Обіцяв зробити з мене круту магічку.
- На якого дідька воно тобі треба? Заміж пошукай як вийти. Живеш самотня.
- От з магією й вийду. Допоможе.
- Ремінь по дупі тобі допоможе. Не лізь туди, у чому нічогісінько не тямиш. Облиш то для інших.
- Що не тямиш? Треба ж колись навчатись. А мені добре. Ходимо до лісу, стоїмо під деревами та просимо лісний люд допомогти.
- Чим? Грибами? Дровами?
- Ні, дурепо! Енергію просимо.
- А гриби то що? Чиста енергетика. Екологічна.
- От хто з нас не розуміє нічого? Занадто ти приземлена істота. А от наставник багато чого розповідає. Й каже, що коли стану магічкою, то прийде мені до рук книга знань таємних. От тоді я зможу майже все.
- А що ви ще робите крім стовбичення у лісі?
- Багато чого. Ми карти вивчаємо. Ритуали. Торкатися до енергії.
- Як торкатися?
- Ну от читаємо різне там. Про силу й енергію. А потім я, наприклад, уявляю людину й бажаю йому от що захочу. Добра там або й зла. Й ти розумієш, виходить в мене! Це щоб мене скривдити неможливо було. Кривдника щоб карало. Одразу.
- А людині треба оте добро або зло? Вона в тебе просила того? І що значить оте добро для людини? Кожен розуміє добро по-своєму. І що для тебе добро може бути злим для людини.
- Філософ, ти диви. Шкрябаєш свої кігті – шкрябай. Лак гарний. Червоний. А мене не переконаєш. Останній, хто мене звільнив з роботи, рідну людину на кладовище відніс. Отак от!
- Може й відніс. – Валерія спохмурніла та оглянула уважно свої наманікюрені нігті – Та то не твоє дійство. То плин часу й воля Всевишнього. Коли прийняв душу, то так треба було. Магія тут ні до чого.
- Ні до чого? Ні до чого? – розійшлась не на жарт Олекса. – Я вже вивчила як тримати людське життя у руках! Захочу – зі світу зведу. Просто не хочу. Поки.
- То лак червоний тобі лишити?
- Лиш, коли є. Я наступного тижня йду до дівчинки нігті робити. Отож використаю.
- А ще що там робите? Дихання, спорт?
- Та ні. – дзвінко засміялась Олекса. – Кажу ж тобі. Енергію вчимось відчувати. Людей астрально торкатися. Гадати на картах. Читаємо старі книжки. І молитви.
- Молитви?
- Ну а що ти хотіла? Молимось. Коли магією займаємось, то теж молимось.
- Я завжди вважала, що молитва не для магії. Це крок від твого серця до серця Бога. Або захист та прихисток. Відрада. А тут таке…
- Яке? От яке таке? Я не темний маг. Не хочу ним ставати. А от з молитвою, то неначе світлом. Світлом.
- Не можу нічого тобі сказати з цього приводу. – Валерія незграбно підхопила розчепіреними пальцями флакончик лаку та простягла Олексі. – Кидала б ти ту придурь.
- Буду нужденна до твоїх порад – подумаю. Я вирішила. То до завтра на каві?
- Бувай, подруго.
Олекса легко пурхнула у двері, тримаючи у руках коштовний лак. Валерія мовчки довго дивилась услід подрузі. Думки роїлись та не знаходили собі спокою у її голівоньці.
Те, що темне дещо вередливо переверталось усередині Олекси, помітила одразу. Не було такого раніше. Те єство було чуже й лихе. У піт кидало тільки від того, що воно з тобою сидить у одній кімнаті.
Уляпалась подруга серйозно й до дуже негарного. Ставала темною. І от чим допоможеш людині, яка свідомо, через іграшки з незрозумілим але таким привабливим та таємним, все глибше занурювалась до того, що врешті решт загубить її єство та душу. Змінить раз і назавжди. Вистелить квітучими трояндами дорогу до пекла. Хіба поясниш це? Як?
Як сказати подрузі, що ніхто не має свідомого права втручання у чуже життя? У іншу долю? Що іграшки з добром або злом для сторонньої людини однозначно призведуть до втрати отією людиною її особистого життєвого курсу. Й зроблять зле їй. Навіть через бажання добра.
Що радість з приводу покарання долею «кривдника» ляже, насамперед, тільки на плечі подруги. І тягарем тягнутимусь її далі й далі до низу. До темряви. А доля «кривдника» тут ні до чого. Бо то його шлях, що не стосується зовсім подруги.
Дуже хотілось допомогти подрузі. А ще до дійсно до нестями лякало те, що через кілька місяців або й рік світ отримає з десяток другий нових темних. Треба було щось робити.
Мовчки підвелась, бо нігті, дякувати всім святим, вже висохли. Вийшла на вулицю та помандрувала у одній лиш їй відомому напрямку.
Йшла довгенько. Коли підійшла до старої кривої хати на краю міста вже смеркалось. Постояла перед нею і, ніби пірнаючи, набрала повітря у груди й затамувала подих.
Швидко увійшла-пірнула до хатини. Рипнули старі двері. Посеред хати, за столом, сиділа стара. Перед нею лежала величезна книжка з різними символами, вирізьбленими на шкірі обкладинки.
Стара зле глипнула на Валерію та мовчки простягла кістляві руки до фоліанту. Тряхнула сивим волоссям та посунула фоліант у бік Валерії.
- Бери, раз знайшла перша за всіх. Приймай знання та магію темряви. І будь берегинею того знання. – прошамкала стара.
Та книга манила. Збуджувала. Обіцяла таємниці. Валерія усвідомлювала, що аж ніяк не зможе ніколи торкнутися тієї книжки, якби вона того не хотіла. Людська шкіра обкладинки та символи, від яких віяло первинним жахом і біллю, перехоплювали й так затримане дихання.
Згадала про повітря у легенях. Воно якраз почало закінчуватись. Розуміла, що коли вдихне повітря у хатині – лишиться у ній назавжди та змінить свою долю на служіння темряві.
Спробувала рушити до виходу.
- Куди? – завила стара. – Сюди йди, дурепо!
Дуже не любила, коли називали дурепою. Коли ще малою почала вивчати трави, то жодного разу не чула від своєї бабусі такого слова, навіть коли переплутала одного разу настій і бабусин відвідувач тиждень прожив у туалеті. Старенька лиш посміхнулась тоді та довго пояснювала сутність трави, яку малою проте твердою рукою додала до настою.
Згадка про бабусю та тепло, що завжди виходило з неї допомогло. Майже ватними ногами зробила кілька кроків та вискочила під вереск старої надвір. Видихнула повітря та жадібно пила свіже вечірнє. П’яніла від вітерця та відчувала як Всесвіт пестить її обличчя та радісно муркоче, підтримуючи її вибір.
Позаду щось загуркотіло. Обернулась на стару хату. З недовірою, вже не стримуючи дихання, пішла досередини давно закинутої будівлі. Наче й не було тут ані столу, ані старої, ані страшного фоліанта. Хата була покинута десятки років до її візиту. І кожна деталь про те свідчила. Як таке можливо?
Зчудовано вийшла надвір та пішла у бік домівки.
Може вона й не розуміла нічого у високій магії, та обрядах. Може таки вона й дурепа. Згадала нещасного бабусиного пацієнта та весело розсміялась. Та світ теплий й гарний. Рідний. І жити у ньому прекрасно. Особливо без різних темних фоліантів.
*******
Коментарі
Щоб мати можливість залишити коментар авторизуйтесь на сайті
-
-
Суджений мій, ряжений. (754)2022-07-04 -
Якісний прокльон. (748)2022-06-28
Поки ніхто нічого не написав...