Sep 9, 2022
Сучасні містичні казки
ТОРБИНКА («Сучасні містичні казки»)
*********
Те, що в світі існують ворожки та провидиці, Валентина знала з телевізора та Фейсбуку. Її життя, схоже на вихор, уособлювало її характер та вдачу, не давало вільного часу забивати собі голову усіляким непотребом, до якого відносила ворожіння та магію.
Це як … повірити у прибульців. Хоча вони є, і навіть, заснували собі колонію в Антарктиді, куди не пускають секретні служби провідних країн. Оце також було почерпнуте з нетрів Павутини. Проет справа полягала у тому, що Валентина їх не бачила ніколи. Отих прибульців – відбульців.
Ворожки, нібито, були ближче до неї і квітли своїми пиками у телевізорі у якихось чергових шоу. Та тих шоу було вже стільки, що Валентина лиш головою кивала. Тільки й встигала що ловити раз поз раз свого Вінника, що справляв з екрану феєричне враження на дамочок певного віку і певного віку плюс-плюс.
То співали, то гиготіли, то йшли битвою диван на диван, то нудно бубоніли або робили розумний вигляд. Де ж там упіймати та, головне, сприйняти щось про відунів та ворожок? У тому зомбовізорі за ворожку скорше можливо було видати чергового синоптика або політика. Хурделили розумними словами ні про що, яке й не мудрувало собі збуватись. Не вірила в дива та вважала це нісенітницями.
Отож ворожкам та ворожбитам наша Валя у вільний від роботи час надавала перевагу звичайним прогулянкам, їзді на велосипеді, тихому полюванню.
Останнє полюбляла особо. Трохи виснажена буденністю на фабриці й вдома, авралами та домашніми завданнями зі школи для онуки, які мала, на думку вчителів, виконувати перед усіх своїх справ разом з дитиною та її батьками, бо то вважалось вихованням, вона мріяла про самотність.
А полювання за грибами, та ще й у сезон. А ще й після дощику. Це ж саме те. І психотерапія, і повітряні ванни, і піша прогулянка. Усе що треба для здоров’я і майже безкоштовно, бо за проїзд до лісу й назад усе ж таки мала платити.
Та ця мала ціна за тихе щастя щоразу легко платилась у касі приміського вокзалу Києва. Валентина, затиснута людом, що їхав з роботи по домівках, смакувала насолоду прогулянки.
Додому, зазвичай, поверталась уже коли було геть зовсім темно. Свої улови вправно чистила на маленькій кухоньці і добряче проварювала. Квартирувала по невеличким півлітровим баночкам й підписувала дату. Бо взимку, гуляючи до армади баночок та додаючи запашні лісові гриби до вареної картоплі або спагеті, смакувала й намагалась згадати, що саме такого цікавого відбулось саме того дня, коли було зібрано цей врожай.
От і цього разу наша Валя звично втислась у набиту синю ковбасу приміського сполучення й так само звично вийшла на забутому усіма святими полустанку. Назви на ньому не було, тільки кілометр залізничного шляху – 24, та йшла вита місцями асфальтована дорога через лісочок до найближчого села.
Села того Валентина ніколи не бачила бо не мала у тому потреби. Знала достеменно що воно там десь є. Та не цікавилась ним. Її цікавість була саме у тому лісочку, де на неї щоразу терпляче чекали її друзі – різномасті гриби.
Настільки вона тут вже примелькалась, що й сьогодні лісник Микола Іванович, який саме прямував з тієї ж електрички до села, кивнув сивою головою у її напрямку, немов старій знайомій. Радо привітала старого та мугикаючи пісеньку зійшла з сільської дороги до лісу.
Привіталась з лісом, як за хвилину до того з його спостерігачем, й похапцем, аби встигнути до своєї електрички додому, як завжди занурилась поглядом під ноги, вишукуючи крутобоких апетитних товаришів.
Цього дня лісовий люд був у гарному гуморі, бо інакше ніяк не поясниш, що за півгодини Валентина мала повного кошика, пакетика з «Сільпо» та модної авоськи, у яку планувала покласти щось їстівне на зворотному шляху.
Валя засичала крізь зуби, коли вгледіла ще одну галявину, повну польських грибів. Хоч сідай та плач. От куди їх сунути? А пройти мимо шкода. От що робити? Дивись он які гарні. Як на виставці. Один красивіший за іншого.
Задивилась на красенів та замислилась у пошуках чогось такого на собі, що можна зняти й наповнити грибами, настільки сильно, що гупання сокири вкрай перелякало літню жінку.
Скраю галявини побачила двох кріпких мужиків, що рубали повалене старе дерево. Радо замахала їм та обережно, аби не розтоптати якого гриба, рушила у їх напрямку.
Хлопці покидали роботу та зчудовано дивились на неї, не відповідаючи на її заклики та привітання. Це трохи бентежило досвідчену жінку, та не зупиняло. Вони могли мати якогось пакетика з якогось супермаркету, що влаштовувало б її.
- Хлопці, мої вітання! – прокричала, наближаючись Валентина. Потім, задля перестороги, що своя, додала – Я знайома вашого лісника. Миколи Івановича! Він тут за порядком стежить.
При згадці про лісника старший з двох нервово сіпнувся та скоро взяв себе у руки. Кивнув обережно Валентині. Молодший трохи затравлено поглянув на старшого й сильніше стиснув у руці сокиру. Теж кивнув, хоча ще менш привітно.
Та Валентину те не могло зупинити. Вона вже торохтіла про ліс, гриби та пакетик. Коли двоє почули що їй від них треба – трохи розслабились.
Старший щербато посміхнувся рештками зубів і Валентина усвідомила, що той був вже геть немолодий. Хоча кремезна міцна статура свідчила про силу та здоров’я старого. От що життя на природі робить, подумала.
- Я можу дати торбинку. – посміхався старий. – Ваню, переклади їжу до воза. Дай тітці торбинку.
Іван, молодший, кивнув та заспішив до воза, що стояв обабіч галявини. Валентина помітила возика й коня. Доглянутого та вгодованого. Трохи зчудувалась такому транспорту у вік технічного прориву, та сама себе осмикнула. Траплялись ще по селам такі от в одну кінську силу автівки.
Іван вигріб наїдки з полотняної торбинки та простягнув Валентині виріб сільських майстрів. Вона шанобливо оглянула хенд-мейд.
- Не китайське.
- Яке?
- Не з Китаю.
- Ні. – засміявся старий. – То далеко та й задорого. Це бабця моя вечорами. З Китаю…
- Дякую, красно. – посміхнулась Валентина. – А як до залізничної станції повернутись?
Чоловіки переглянулись і зчудовано втупились на Валентину. Було видно, що уперше чують про залізницю та станцію.
Валентина трохи нервово дивилась на чоловіків та не розуміла. Не тупі ж. Може відлюдники? Чула про таких. Старовіри, що нехтують сучасністю та зберігають свій лад життя.
Оглянула уважніше обох. Так і є. Старовіри. Обидва у косоворотках з красивими орнаментами у стилі українських сіл початку двадцятого сторіччя. У чоботях старовинного крою. І возик.
А от з возиком проблема. Вона трохи спантеличено дивилась на колеса. Ніколи, у жодних підручниках з історії або у фільмах вона не бачила таких чудернацьких коліс. Усередині, там де мали бути жердини-спиці, були чудернацькі гнуті з блискучого металу трубки. Вони перплітались, немов зміюки навесні та вились з крайнього ободу аж до ступиці. Остання світилась блідим світлом.
Сам віз теж був трохи чудернацький. Не бачений раніше нею. Зроблений з полірованого дерева, різьблений цікавими малюнками та зшитий без жодного цвяху. Це вона одразу помітила, бо дуже цікавилась виробами з дерева.
Вона розгублено подивилась на чоловіків. Ті напружено стояли та чекали коли ж та баба від них відчепиться.
- Я тут уперше. – протягнула Валентина. – Уже смеркне. Скоро моя електричка. Куди мені вийти? Де село? Де залізниця?
Вітер доніс до неї гавкіт собак та запахи села. А ще в когось там горіла на плиті каша.
Старий кивнув рукою у напрямку запахів.
- Хутір. Там. Але там немає ЗА-ЛІЗ-НИ-ЦІ. – по складах посмакував нове для себе слово.
- Маю ідею! – вихопила мобільника. – Колись Микола Іванович дав мені свого номера телефона. Я зателефоную, а ви поясніть йому де я, добре?
Старий кивнув. Нервово переглянувся з молодим. Валентина відчувала, що ці двоє ладні втекти від неї за ліпшої першої миті. Відносила те до здичавілості відлюдників. Та й до того, що навряд чи брали хлопці деревину законно, з усіма для того паперами.
Телефон відізвався старим голосом Миколи Івановича. Почув проблему й попросив передати слухавку комусь з чоловіків.
Ті зчудовано спостерігали як незнайома тітка говорить у шматок пластику. Старий обережно узяв слухавку та невміло приклав до вуха. Мовчки слухав накази, кивав. Щось тихо проказав у відповідь. Повернув Валентині.
- Швидко звідти! – напружений голос Миколи Івановича врізав по її нервовій системі. – Негайно! Допоки сонце не сяде. Вони виведуть.
Слухавка стихла. Опасливо старий кивнув за спину Валентині.
- Туди. Там шлях. До міста.
Валентина геть забулась про галявину та гриби. Підхопила, що вже нагребла, кивнула чоловікам та рвонула у вказаному напрямку. Голос лісника налякав. Озирнулась на гуркіт і ледь не впала. Віз з навантаженою деревиною й двома невідомими котився вглиб лісу. Конячка весело тягла важелезного воза, неначе він був з пуху. Чудернацькі колеса світились тьмяним білим світлом та поглинали нерівну дорогу.
Валентина могла заприсягнутись, що ці колеса полегшували коняці її працю. Проте було не до того. Рвонула щодуху звідти. Серце калатало у грудях і вже кляла себе за ту безпечність, з якою до того щоразу їздила сюди.
Незчулась як вискочила на знайомий шлях. Ще трохи й захекана пірнула до електрички, не звертаючи ніякої уваги на заздрісні погляди пасажирів у бік її здобичі, усілась на вільне місце…
… Зять нетерпляче крутив руля та спідлоба зиркав на Валентину. Це ж треба! Пів суботи катають Київщиною тільки заради того, щоб стару торбинку віддати. У торбинці дзенькало кілька баночок з маринованими грибами. Дарунок та подяка, бо не годиться пусте повертати.
Втомлено заїхали до чергового села. Дільничний виявився молодим та обізнаним хлопчиною. Так. Є село. Ні. Немає зупинки 24-й кілометр. От немає. Була. Та вже з десяток років її закрили. Лишилась лиш бетонна споруда з надписом 24.
Радо поїхав з Валентиною на озвірілому зятеві до станції. Видно було, що дійсно таки покинута вона давненько. Саме у цей час знайома Валентині електричка весело просвистіла у напрямку Києва, не пригальмувавши ані на мить. Нісенітниця.
Валентина вперто прохала заїхати до Миколи Івановича – лісника.
- Та немає в нас лісника. – дільничний, як і зять, ладен вже був десь притопити її тихенько. – Лісництво теж років з десять як розформували. Саме тоді й закрили станцію. Бо нікому на роботу їздити стало. А до села тоді ж шлях асфальтований провели. Від траси. Тому тут тихо й покинуто усе давно.
- А хутір?
- Хутір?
- Тут. Хутір. Я чула, що там собаки гавкали. Й каша горіла в когось.
- Та немає тут ніякого хутору. – дільничний замислено подивився на Валентину. – Я цікавився історією краю, бо навчався й виріс саме тут, у нашому селі. Тут і лишився працювати. Років триста тому стояв тут хутір. І місто невеличке торгове було. Та зруйнували й випалили й те, й те. Тепер вже й слідів не лишилось. На місті того хутору ліс виріс такий густий, що туди не те що кіньми, пішки не дійдеш. Там, де хати попалили, ще рештки цегли ми, піонерами, тягали. На тій цеглі знаки чудернацькі. Як оцей.
Кивнув замислено на торбинку, яку не випускала з рук Валентина. На ній у самому куточку унизу помітила те, чого раніше не бачила. Маленький малюнок чудернацького колеса. Саме такі бачила на возі.
- Можна трохи детальніше вивчити торбинку? Будь ласка. – зовсім як малий протягнув дільничний.
Валентина мовчки протягнула торбинку хлопцеві та вперто потяглась за телефоном. Виклик номера Миколи Івановича зайняв кілька секунд.
У слухавці рипіло, сипіло та щось гуло. Але виклик не проходив. Валентина недовірливо дивилась на слухавку.
- Немає Миколи Івановича, лісника. Немає. Не тому що ніколи такого не було. Помер він. Десять років тому. Дід мій був. Можна я лишу торбинку щоб вивчити?
Валентина втомлено кивнула та сіла до зятя. Мовчала увесь зворотній шлях додому. Щасливий зять лишив її у дворі багатоповерхівки, де вона мешкала, та радо накивав п’ятами додому. Валентина важко сіла на лавочку. Світ, який знала до того, рушився. Диво вперто припхалось у її життя і тепер не хотіло з нього виходити.
Тренькнув мобільний. Автоматично прийняла виклик та приклала слухавку до вуха. Зблідла.
- Валю, Ви мені телефонували. Я не міг балакати – в лісі був. Коли по грибочки приїдете? Запрошую до себе на чай. Й про хутір побалакаємо. Поясню дещо. – відізвалась слухавка голосом Миколи Івановича.
********
Коментарі
Щоб мати можливість залишити коментар авторизуйтесь на сайті
-
-
Суджений мій, ряжений. (754)2022-07-04 -
Якісний прокльон. (748)2022-06-28
Поки ніхто нічого не написав...