СТАРИЙ («Сучасні містичні казки»)

*********

Біль не вщухав. Він їв його єство щосекунди, заважав жити. Останнім часом біль став нестерпним. Він гриз його правий бік, немов скажена собака, щоразу глибше занурюючи свої ікла.

Той біль раз поз раз нагадував йому про те кляте полювання. Зграя була голодна. То було навесні, коли зима вже мала відступити, проте вперто міцно тримала ліс, його ліс, у своїх обіймах.

Снігова королева щоранку вкривала ліс новим шаром снігу, примушуючи лісових мешканців й далі виборювати собі їжу. Щедра тепла весна ніяк не хотіла приходити.

Зграя щоночі молилася Вовчому сонечку, та тепло не приходило. А зграя хотіла їсти. Він змушений був виводити на полювання зголоднілу ватагу частіше, ніж того вимагала обережність. І кожного разу полювання було невдалим.

Але того разу один з розвідників, яких він вислав у ліс до сходу Жовтого сонця, провив гарну новину. Йому трапився кнур. З повідомлення було зрозуміло, що кабан старий, кремезний, проте дуже виснажений. Це було гарне повідомлення. Вовча зграя нетерпеливилась і поглядала на нього – їх вожака.

Він поглянув на свою Вовчицю. Життя спарувало їх багато років тому, коли вони, ще молоді, з обох боків накинулись на невдаху-суперника. У вовчій зграї вибір робить не тільки самець. Вибір роблять обидва. Саме тому, до  останнього подиху вони дихають разом. Навіть після смерті одного – інший до кінця своїх днів дихає за обох. І другі вовки це розуміють, бо самі такі.

Ото й тоді, він уперше поглянув у її очі та мовчки запитав. І отримав схвальну відповідь. І кинувся на молодика, що вимахував хвостиком перед вже його Вовчицею. З тих пір мовчазні питання щоразу отримували схвалення чи відмову від його дружини.

Цього разу на невиказане питання вона, вагаючись, ствердно глянула йому у вічі. У погляді прочитав про те, що зграя теж виснажена, молодих та сильних вовків замало для вдалого полювання, самиці заважкі, бо чекають на приплід. Та треба. Треба годувати та набиратись сил.

Завив, піднімаючи свою ватагу на полювання і зграя рушила у бік сигналу розвідника.

Клятий кабан. Він виявився старим, дуже старим. Тому вельми досвідченим. Його ікла відіслали багато вовків зграї до Вовчого сонечка. Серед них – його Вовчицю. Вона, захищаючи його, підставила себе тому клятому кнурові.

Рештки зграї гризли завзято вбитого кнура, а він сидів з болем у правому боці від удару кнура. Та не зважав на нього. Бо під лапами лежала вовчиця, його кохана Вовчиця. Гірко завив, хоча ще не стемніло і Вовче сонечко не вийшло на небо. До м’яса кнура він не доторкнувся ні тоді, ні пізніше.

З того часу біль, що не вщухав, сприймав як згадку про втрату коханої. Ставав злішим і вів зграю. З того часу, саме з того часу, зграя впевнено захопила ліс, зміцніла настільки, що змусила людей вийти на лови.

Та невдало. Його біль і його лють від втрати зробили своє. Того дня люди спішно тікали з його лісу, втративши кількох своїх. А біль тільки посилювався.

От і цього вечора, до сходу їх Бога, біль засадив свої ікла ще глибше.

Довго сидів та мудрував собі щось. Потім мовчки подивився на Вовче сонечко, що зійшло. За їх переконанням та вірою вважалось, що через свого Бога вони можуть спілкуватися з тими, кого втратили. Він вперто вив жалібну пісню до коханої, та їх Бог не відповідав. Лиш світив блідим білим світлом на галявину.

Цього разу він просто дивився на небо, не дратуючи горлянку виттям. Йому треба була відповідь. Така, яку завжди отримував від коханої. Про згадку за неї знову защемило серце і той біль на хвилину став міцнішим за біль у боці.

Він заморився. Став застарий. Прожив своє життя. І хотів на сонечко. До неї. Кілька разів чув розмови молодих. Бачив, що виріс вже новий вожак, що от-от кине йому виклик. Він зможе повести зграю та захистити її, як до того робив він. Хоча мудрості там ще замало, та зграя сильна. Набереться з часом. Як знайде свою Вовчицю. А він хоче до неї. Туди, де вщухне його біль у серці та біль у боці. Він просить свого Бога дозволу піти. Бо чекає на виклик до бою.

Вовче сонечко вкрилось хмарами і на галявині потемніло.

Позаду мовчазного старого вожака пролунав рик виклику. Зрадів, що їх Бог почув його молитву, сприйнявши рик виклику за благословення коханої.

Неспішно повернувся та став у бойову стійку. Він не хотів битися і бажав, аби ікла нового вожака швидко роздерли його горлянку. Та не мав бажання заплющувати очі на те. Не мав права. Він прожив своє життя гідно. І прийняти смерть теж мав гідно. Мовчки подивився у вічі претенденту.

Зграя, зачувши виклик до бою, згуртувалась по краю галявини. За звичкою зграї вовки вибирали за ким підуть і мали скупчитися за одним або іншим претендентом. Та вовчі вибори, геть як людські, вирішувались не вибором зграї, а гостротою ікла та силою претендентів. А цього разу зграя недовірливо поглядала на них обох, розташувавшись рівно посередині.

Невдоволений молодик знову проричав виклик.

То чому ж ти рикаєш? Бийся. Він спостерігав за молодиком з нетерплячкою очікуючи на смерть. Давай. Я заморився, я хочу відпочити від зграї, обов’язків, полювань. Я хочу до неї. Я стою і не рухаюсь. І не поворухнусь. Просто дивлюсь тобі у вічі, бо не жадаю смерті боягуза.

Молодий невпевнено рикнув ще раз. Вовче сонечко весело вигулькнуло з-за хмаринки і залило своїм світлом галявину. На його посивілій шкурі заграли відблиски місяця. Зграя видихнула. Він стояв, осяяний їх Богом, мов скеля.

Молодий довго дивився у його очі. Читав у них настанови і заповіт. Що треба робити, щоб зграя не була голодна, щоб була у безпеці, чого не треба робити. Потім завив до їх Бога та впав перед старим на передні лапи, визнаючи поразку без бою. Зграя полегшено видихнула.

Він розчаровано видихнув та повернувся спиною до них усіх. Знову підняв морду до їх Бога. У небо полилась гірка пісня суму за коханою, яку одразу підхопила уся зграя.

Біль у серці та боці продовжував гризти. Та не мав права на слабкість. Зранку треба було виводити зголоднілу зграю на полювання.

*********