СТАВЛЮ НА ШКАПУ! («Сучасні містичні казки»)

**************

 

• Так, у сухому залишку маємо вісімдесят гривень.

 

• На коньяк не вистачить.

 

• Вистачить! «Закарпатський» або «Тиса».

 

• «Закарпатський»… Ти коли у магаз останнім часом мандрував?

 

• Учора.

 

• Полицю з алкоголем бачив?

 

• А він далі пляшки пива не запливає ніколи – зуби третього блиснули у світлі вуличних ліхтарів.

 

• То починаємо? – четвертий поцілив недопалком у фонтан. Недопалок перейнявся місією, вдав з себе круїзного лайнера та поплив важно хвилями, що розходились від найближчого виверження води.

 

• До гейзеру не долетів – з видом філософа кинув перший, той хто мав касу на руках. – То йду купувати?

 

• Та дибай вже.. Арбітр….

 

Сутула спина першого мигнула серед парочок та компаній, що прогулювались або просто стовбичили біля фонтану на центральній площі міста, та зникла у напрямку найближчої ятки з скаженими зігріваючими напоями.

П’ятий з компанії, що геть не приймав участі у розмові і тихенько сидів на парапеті, сумно провів поглядом товариша. Сьогодні йому належало уперше грати у цю кляту гру, якою компанія розважалась ледь не щовечора.

Суть гри була у тому, щоб через годину привести на місце їх збору біля парапету дівчат, з якими вони мали познайомитись за цей час. Заборонено було приводити ту ж саму дівчину двічі. А смарагдовим наповненням гри було те, що арбітр – один з них, хто не приймав участі у полюванні на нові обличчя, вирішував долю переможця. А переможцем був той, хто приведе найстрашнішу.

Невпевнений у собі і дуже сором’язливий п’ятий мав клопіт з отими знайомствами. Гарні дівчата його оминали з пирханням вередливих кицьок. А негарні його не дуже й цікавили. Або також оминали. Тому заважали кістка у язику, яку мав коли хвилювався, та невеликі статки.

Так, він також був студентом, як і решта. Проте до комерційного університету попав скоріше за непорозумінням. Мав незаможних батьків, що працювали важко на своїх роботах і тягли дороге навчання, сподіваючись на кращу долю дитини, та свої руки, які застосовував для приробітків. У компанію багатих щенят породистих батьків потрапив як і до університету – випадково. Не розумів чому його прийняли до гурту, та волів бути серед них. Так було не так самотньо на парах та перервах. І вечори, коли не мав де підробити грошенят, спливали не так самотньо.

До гри його намагались залучити й раніше, та віднікувався. Знаходив тисячі відмовок. А от сьогодні. Йому не пощастило. Вони просто оманою затягли його до цього парапету.

Допоки віддавався плину думок – повернувся арбітр з пляшкою коньяку. Приз переможця, на якого гурт зібрав кошти. Підняв руку з годинником.

• Час!

Хлопці потихеньку потягнулись до центральної площі. Здобичі на ній та найближчих вулицях вистачало. Дівчата зграйками, немов горобенята, пурхали та щебетали всюди. У місті площа була єдиним гарно освітленим та безпечним шансом провести вечір та познайомитись. Отож майже готові до стосунків або просто шукаючи розваги дівчата як поодинці, так і компаніями з виглядом «теж мені тут» прогулювались неподалік фонтану.

П’ятий знову сумно видихнув та на ватних ногах подибав на полювання. Тут хоч би яку. Ладен був і на гарну. Як он та. З сумом провів поглядом гарнюню, що бігла до невеличкої компанії дівчат з іншого краю фонтану.

Гарнюня, немов відчула його погляд – зупинилась, щось гукнула своїм подругам та обернулась. Критично поглянула на нього та прямою ходою твердо рушила у його напрямку. Ноги налились свинцем, язик прилипнув до піднебіння. Гикнув та спробував ковтнути повітря. Не вийшло.

• Хелло. Як ся маєш?

 

• И.

 

• Шо «и»?

 

• Я… Того… Гуляю…

 

• Ой як гарно! – зацокотіла. – Ходімо до нас? Я Ната. А ти?

 

• Я…

 

• Ну ти? Як тебе звати? Ти мені сподобався. Ти гарненький.

 

• Я не піду! – нарешті видихнув.

 

Назвати його було можливо як завгодно, проте не гарненьким. Худорлявий, вилицюватий. Стрижений хлопцями з гуртожитку. У речах з сумнівним минулим та пустою клітинкою у паспорті, де зазначено місце їх народження. Увесь його прикид був не коштовніший за її помаду.

То була відверта брехня або затівалось якесь знущання. Дівчатам завжди так. Аби принизити чи висміяти. Особливо коли трапиться отаке як він – невпевнене капловухе створіння. Особливо отакій – гладкій кішці.

• Вибач. – голос окріп. – Я просто хотів запросити найкращу прогулятися.

Упевнено рушив до дівочої компанії, що з цікавістю ловила кожне їх слово, та підійшов до сіренького маленького дівчиська, яке тихо та непримітно сиділо з самого краю.

• Можу я запросити тебе? Ніч така красива, як твої очі. Зроби щасливою цього вечора людину – дай дивитись як вони сяють поряд. Прогуляємось? – звідки брав текст – не знав, але було приємно бути отаким, сильним та упевненим.

Дівчисько ніяково зашарілось та пробелькотало щось на кшталт згоди. Упевнено узяв її під руку та легенько потягнув у бік фонтану.

• Я Іван. А ти?

 

• Настя… - ще більше зашарілось дівча.

 

• Я знаю де є морозиво. Ходім покуштуємо?

 

Під захоплений заздрісний видих подружок повів Настю до ятки з морозивом, де кривою гадюкою звивалась черга з охочих.

Спілкувались та сміялись, ласуючи морозивом. Він не міг надивитись у її очі. Такі добрі та мудрі. Вона вже оговталась і сміливо відповідала жартом на жарт. Було затишно та весело. Тому, коли до них підійшла забута ним його компанія, він й не помітив.

• Приз за найкращу шкапу вечора дістає Іван! – проголосив перший, притискаючи до себе Нату з компанії Насті.

Він простягнув пляшку коньяку остовпілому Івану. Той мовчки гепнув кулаком у обличчя першого. Зчинився шарварок, з якого його витягла геть розгублена Настя.

• Вона красива! – кричав Іван, намагаючись дістати когось із компанії своїми розбитими до крові кулаками.

Настя вперто тягла його з освітленого кола площі крізь натовп роззяв, які активно обговорювали подію.

• Вибач мені … за них…

 

• То не друзі. Я розумію. – вона обережно торкнулась його плеча.

Він кріпко притис її до себе та несподівано палко поцілував у стиглі губи.

Мовчки пішли з площі. Місця, на яке жодного разу обидва не повернулись. Навіть коли крутили кола люлькою, бо їх мала ніяк не могла вгамуватись, намагались прокладати шлях спокійними напівтемними вуличками без натовпу. Бо мали про що балакати…