НЕОЧІКУВАНА МУЗА («Сучасні містичні казки»)

****

• Знаєте, я не можу ніяк закінчити читати Вашу книжку. – мале сиділо у тісному приміщенні невеличкої кав’ярні на розі Грушевського та Кріпосного і блимало на нього величезними оченятами.

Сам не розумів, навіщо давав читати свій рукопис малознайомій людині. Мабуть, вбачав у тому якийсь виклик. Хотів потішити свою гордість тим, що будь-який пересічний буде радо читати його опуси.

Або просто хотів сподобатись, як до певних подій у своєму житті. Тоді він хотів подобатись. Всім та кожному, не розуміючи ані вартості такої «слави», ані ціни за те. Втрачав себе на пересічних, щиро даруючи їм свою душу.

Так чому ж давав? Питання висіло у голові, заважаючи насолоджуватись ранішньою кавою.

• Чому? Усе так погано? – скоріш за інерцією запитав назустріч. У голові тупо бив цвях знак запитання «навіщо ж я їй віддав рукопис».

Дівча щось відповіло. Зрозумів, що щиро та чесно. Але знак питання та сотні інших думок зносили своєю течією убік від розмови. Розрахувався за каву та поспішив до праці.

Останнім часом мав багато над чим помізкувати, що зробити. Приходив запізно і без тями валився у ліжко. Краєм свідомості фіксував нову ідею для оповіді і втрачав ту ниточку. А ранком бідкався, що не встиг записати. Та нічого й не хотілося писати.

Самотніми вечорами, які сам собі обрав у своєму житті, розмірковував та прораховував. Що за чим треба зробити.

З легкими заздрощами спостерігав за нічним активним життям рідного міста. За парочками, яких доста вешталося вулицями. За поцілунками крадькома. Веселими компаніями. Гамором. Це чужорідне йому життя швидко щовечора мелькало у вікні автівки. Зачіпало, проте не манило.

Як і цього вечора. Щовечірній ритуал. Та щось муляло. Усередині. Що?

Вкотре згадав події дня. Усе добре. І по роботі. І взагалі. Де ж дзижчить, немов осінній комар? Де?

«Чому? Усе так погано?»

Закляк і вода тоненькою цівочкою полилася на підлогу кухні.

«Дівчина довго вовтузилась з кавоваркою, не наважуючись сказати. Немов те, що вона зараз йому повідає, надважливе. Серед думок лідером вирвалась уперед версія про «не сподобалось». Потім щось на кшталт «відчепись, присіпався». Похвалив себе за гарно приховану невпевненість.

• Розумієте, важко читати.

• Мова?

• Ні. Просто …. Коли почитаєш одну оповідь – не хочеш більше читати. Треба певний час. Це як… побачити гарний фільм. Треба насолодитись. Подумати.»

Дитино! Так от чому я давав тобі ті кляті листки паперу! І сам же завжди виступав прихильником теорії випадкових несвідомих дій. Таку рецензію отримати!

Метушливо, геть забувши про веселу калюжу на кухні, кинувся до свого примірника рукопису. Не чекав визнання, хоча, даючи рукопис, на нього десь таки розраховував. І лукавив сам з собою.

Обережно поклав частину своєї душі на стіл. Повернувся до ноутбуку, який вже понад місяць терпляче виблискував йому чистим екраном. Ані літери не викарбувалось на білому фоні за той час.

У голові несподівано вишикувались загублені, як він собі вважав ідеї.

Клавіатура швидко зацокотіла.

Спиною відчув посмішку світу. Сам посміхнувся несподіваній та неочікуваній музі з ріжком кавоварки у стомлених руках.

****