Воїн клану Білого Вовка

*****

Унар застогнав та спробував розплющити очі. Віки тремтіли та ледь слухались його і кожне от тремтіння чорною ниткою прошивало усе тіло нестерпним болем. Та Унар не зважав на те. Він вперто, перемагаючи біль та слабкість, примушував віки розійтися. Легка дія, яку раз поз раз робив щодня, частенько мружачись від сонячних променів, цього разу важким тягарем лягла на його плечі.

Очі таки розплющились, даючи йому нечітке хитке зображення навколишнього світу. Його занудило. Та на те вже не мав сил. Ще ж треба було багато сил на дихання.

Останнє, що пам’ятав – було лезо ворожого меча і воно швидко наближалось…

***

…Вони висадились вранці. Два драккари посіпак – майже вся чоловіча частина їх клану. Вдома у фіорді залишились лише жінки, діти та старі.

Літо цього обороту було занадто коротке. Коротке та посушливе. І без того жалюгідна земля перетворилась на каміння. Звір покинув місцину у пошуках води та затишку. Перебивались рибалкою, та недовго. Після короткого посушливого літа землю вкрило дощами, а море – штормами. І риба пішла на глибину звідки її не могли дістати жодні сітки відважних рибалок.

Шаман клану різко вгледів чорну долю та почав вимагати жертву. Клан слухняно зарізав цапа. Потім найкращого коня. Потім кілька рабів. Але коли шаман затребував найвродливішу дівчину клану та найкращого воїна під жертовний ніж, вождь лише заперечливо похитав головою.

Злі язики почали подейкувати про те, що найкращим воїном клану був син вождя – молодий але сильний та кремезний немов дуб Унар. А красуня клану – Хельма Сивокоса була нареченою того ж самого Унара.

Та вождь на те й вождь, щоб швидко вміти затикати чорні роти. Старий зібрав усіх та оголосив про похід на далекі землі. І той зі злих язиків, що не загальмував плести про Унара та Хельму після тієї звістки, був нещадно битий після ситих та сповнених надій на значну здобич вечерь.

Клан збирався швидко. Бо був маленький та мав неповних три десятки воїнів.

 За кілька днів штормів вони увійшли у гирло повноводної річки. Ще кілька днів вождь вишукував мету їх набігу. Та коли він вказав на невеличке містечко – найхоробріші воїни клану почали чухати потилицю. Оце містечко на березі річки було ласим шматочком для будь-якого з кланів нурманів. Та гострі пазурі хижаків щоразу були нещадно різані мешканцями того міста.

Посушливе та скупе на їжу літо змусило полювати не тільки клан білого вовка. Отож після згарищ, що лишились від тих полювань більш сміливих та швидких кланів, це містечко було першим та дуже ласим шматком…

… Вони висадились вранці. Це Унар пам’ятав дуже гарно. Потім був бій з місцевими, що зустріли їх перед містечком. Унар бився мов лев, якого він ніколи не бачив але чув про нього та його хоробрість. Він бився так не тільки заради наживи та їжі. Він хотів цим походом заробити собі славу найславетнішу. Заради отих сірих оченят, що лишились чекати вдома на його повернення та на їх весілля.

Та його силу і майстерність помітив такий же майстер ворога. І вони зійшлися. Сокира проти меча. Відвага проти відваги. Голодна жага слави та страх за рідних, що лишились у містечку. І страх переміг.

Унар пам’ятав оте лезо. Воно промайнуло перед очима і його поглинула пітьма…

***

Унар застогнав від болю та розчарування. Він не переможець тієї дуелі. Та най її. Батько з побратимами зараз довиріжуть чоловіків зі зброєю і почнуть грабувати. А Унар мусить тут лежати та чекати на допомогу. От чому він не загинув? Пив би вже з вояками у Вальгаллі. Як герой.

Панічна думка промайнула та розірвала голову. Унар ледь не втратив свідомість. Він же може лишитись калікою! Це вже зовсім. Бодай би то була війна, а тут… грабіж.

Та це потім. Треба подивитись на труп того ворога, що ледь не вбив Унара.

Чіткість сприйняття навколишнього світу поступово набирала силу. Унар застогнав і цього разу не від болю.

Труп ворога, що ледь не вбив Унара, діловито махав руками перед старим дідуганом. Дідуган верещав та щось доводив своє. Потім молодий воїн-ворог, якого Унар мріяв побачити трупом, ткнув мечем під ноги. Звідти почувся зойк. Воїн вишкірився та пішов до наступного пораненого нурмана, що потихеньку відповзав від місця бійні. Знову зойк і воїн емоційно повертається до дідугана. Щось говорить. Та дідуган хитає головою і починає говорити щось своє, заперечуючи.

Унар повернув трохи голову. Все поле було всіяне тілами воїнів. Унар бачив всі неповних три десятки, розбавлені трупами ворогів. Ворогів, яких було значно більше, потихеньку розбирали мовчазні воїни та тягли вбік містечка. Інші вороги, як і отой воїн, що ледь не вбив Унара, ходили поміж тіл нурманів та добивали поранених.

Клан білого вовка цього ранку перестав існувати. Жінки та старі, діти, що лишились у фіорді, не дадуть собі раду без сильних чоловіків і не зможуть себе захистити. Тільки но хто з інших кланів дізнається про поразку – одразу ж захопить їх жінок та надібки.

Бо всі захисники клану лежать тут. Мертві. Крім нього. Та пережити цей ранок Унар вже не зможе.

Хтось крикнув над його головою та тіла Унара торкнулось вістря меча. Воїн, що ледь не вбив Унара, крикнув у відповідь та заспішив до пораненого. За воїном, щось торочачи, біг старий дід.

Унар спробував схопити свою сокиру. Щоб померти в бою, а не стогнучи на землі від болю. Та цим різким рухом зовсім позбавив себе решток сил. Його вкрила пітьма.

***

- Та ти не лінуйся. Розліпи віки.

Унар видихув, чекаючи на гострий біль у животі та ганебну смерть. Біль не прийшов. Тому, скоріше з подиву, швидко розплющив очі.

Він лежав у якійсь споруді, яку можливо було б вважати хлівом. Перевдягнений у льняне рубище та вкритий ковдрою з вовни. Над ним стояв той самий дідуган, що верещав на воїна.

- Отак легше. Як ти?

- Ти розмовляєш по-нурманські?

- Так.

- Звідки знаєш нашу мову?

- Рабом був. Років з десять. А потім – старий беззубо посміхнувся – нурманський клан взяв мене з собою. Як толмача…. Усі тут полягли. На тому ж полі, що й ваші…

Унара вкрив сором. Він підвів клан. Він зганьбив своє ім’я воїна. Він – полонений. Кволий та живий полонений.

               Поглянув на себе, озирнувся. Не спутаний. Вільно лежить на свіжому запашному сіні. Але й зброї не бачив. Старий також у руках мав тільки жбана з молоком та окраєць хліба.

- Мені лишили життя.

- Так. – кивнув старий.

- Чому? Той воїн буде зі мною битися?

- Дурень. Треба ти йому. Я ледь вмовив його лишити хоч тобі життя.

- Чому? Ти хотів зганьбити хоч когось із вікінгів? Щоб помститися за свою ганьбу та рабство?

- Я ж кажу – дурень. Молодий ще. Дурний як пустоцвіт на лузі.

- А що? Ти вважаєш, що мені є заради чого жити? – Унар відвернувся, краєчком ока помітивши поблажливу посмішку старого.

Від тієї посмішки ще більше розсердився. Гупнули двері до хліву. Старий пішов.

***

               Старий навідувався до Унара кілька разів на день. Давав їсти та пити. Унар почав поволі підводитись та ходити. Одразу ж зрозумів – його не зачинено та ніхто його не охороняє.

Містечко з шпаринок у дверях мирно жило своїм життям. Та Унара це не цікавило. Він їв себе поїдом за свою ганьбу та сором. Він доводив себе до безтями докорами совісті та принижував себе у думках. Він вважав себе воїном. А насправді був мізерним рабом у якомусь безіменному містечку хліборобів та скотарів.

Та, незважаючи на ці докори, молоде тіло брало своє. Воно наливалось силою та здоров’ям.

Одного дня старий зайшов до хліву. У руках мав сокриу. Його, Унара, бойову сокиру.

- Виходь. Ти вже одужав. – кивнув старий на двері.

Унар зрадів. Його-таки будуть вбивати у двобої. А інакше чому старий притяг його зброю? Унар матиме шанс на спокуту своєї ганьби зі зброєю у руках. Він битиметься проти всіх. Один за весь клан білого вовка. Один. І помре за клан.

- Я радо помру за свій клан. – сказав виходячи на подвір’я.

-  Кажу ж – дурень. – посміхнувся старий, простягаючи сокиру.

Унар схопив сокиру та притиснув до себе, немов рідну неньку, яку обіймав перед тим, як вирушити у похід. Спогад про неньку та сетер, наречену вдавив зсередини, притушивши бойовий запал.

На вулиці було людно. Стояли майже всі воїни невідомої Унарові дружини невідомого містечка. За воїнами – жінки, старі, діти. Такі самі ж, яких вони лишили вдома перед виходом у Холодне море.

Попереду стояв воїн, що ледь не вбив Унара.

- Дарибор – наш князь, а по вашому – конунг.

Дарибор щось заговорив. Старий уважно слухав, цього разу не перебиваючи, як тоді – на полі. Потім повернувся до Унара.

- Хочеш знати та перемогти ворога – пізнай його мову та звички. Завдяки мені наше містечко має силу та вміння відбиватися від навал свенів та нурманів. – старий сумно посміхнувся. – Дарибор мовить, що відпускає тебе. Адже за вашими звичаями у похід пішов увесь клан. Вдома лишились старі, жінки та діти. Дарибор каже, що захист слабких і є основним для князя або конунга. По твоїм вмінням та відвазі Дарибор впізнав у тобі вождя клану. Тому дарує тобі життя.

- Чому?

- Не тому що ти впертий та тупий – спалахнув старий. – Та не тому що ти бився хоробро. Хоробрості всюди достатньо. А тому…

Старий запнувся. Озирнувся на натовп. Натовп слухав чужорідну мову у повній тиші. Було чутно як дзижчать осінні мухи.

- Тому що ти один лишився. Без воїнів пропадуть старі та слабкі, діти. Жінки, бодай вони неладні будуть та без них нікуди ж… Дарибор дає твоєму кланові шанс на життя. Ваші кораблі цілі. Бери найкращого. По сусіднім містам познаходили кілька варягів та свенів. Шістьох тобі вистачить на перший час. Більше не було. Повбивали падлюк – старий задерикувато посміхався, дивлячись на спантеличеного Унара. – Бери що є. Та керуй ними до самого свого фіорду.

- Не розумію. Навіщо дарувати життя тому, хто прийде по ваші душі наступного літа?

- Дарибор та я, особливо я, хочемо щоб ти зрозумів. Честь воїна не в грабунку. А в захисті тих, хто цього потребує. Ти можеш взяти наше зерно та вирощувати його вдома. Ти можеш проявити нечувану відвагу та захистити обездолений клан. А можеш зараз помахати трохи своєю залізякою та загинути. Як боягуз, що злякався відповідальності. Тобі вирішувати.

Унар довго стояв мовчки та дивився долу. У сильних руках тремтіла сокира. Тремтіла не від остраху, а від напруги.

Воїни дружини князя Дарибора напружено чекали на вибір молодого нурмана, готові за мить вступити з ним  у бій. Та бій не відбувся. Сокира потупила своє страшне щербате лезо. Унар підвів очі та кивнув старому. Вклонився князеві. Та помандрував до берега, звідки видніли щогли драккарів.

Обрав драккар старого. Швидко оглянув його та спробував зіпхнути у воду. Одразу ж відчув кілька плечей поряд. Немов з рідними воїнами, пліч о пліч, штовхав корабель у воду з ворожими воїнами.

Коли шестеро очманілих від щастя полонених зайняли місця біля весел, зброю та їжу, зерна та воду було завантажено, Унар став на кормі драккара, що відпливав та низько вклонився люду на березі.

 

- Все одно не розумію, старий. Та бувай.

- Бувай юначе. Бувай собі з миром. Хто ти? Як тебе звати?

- Унар з клану білого вовка.

- Прощавай ворог.

- Прощавай. Та скоро побачимось. Я повернуся з новими силами за славою.

Корабель довго зникав на горизонті повноводої річки. Сама течія, що хотіла до моря, несла його додому. До рідних.

- Що він казав? – спитав Дарибор старого, спостерігаючи корабель ворога.

- Що набереться сил та повернеться. – посміхнувся старий. – І що звати його Унар з клану білого вовка.

- Повернеться – дамо новий бій.

- Не повернеться. Думаю, клан білого вовка ніколи більше не вмочить свої ікла у нашу кров. Він зрозуміє, що  тут трапилось. Згодом. І ніколи не повернеться сюди.

- Сподіваюсь ти правий, старче. А кого ж тоді лупцювати будемо?  

- На наш вік нурманів та свенів вистачить.

Над річкою загуляв гучний регіт кількох десятків здорових чоловічих горлянок.