КРАПЛИНИ ЖИТТЯ («Сучасні містичні казки»)

********

КАП. КАП. КАП. КАП…

Сиджу й шкірою відчуваю цю капель. Вона сочиться мілкими краплями з мене й падає долу. Вбирається у землю, немов у сухий пісок, не лишаючи жодного сліду. Усе моє свідоме життя. Краплі. Теплі, навіть гарячі. Краплі моєї життєвої енергії та сили.

КРАП. КРАП. КРАП…

Аналогія з пакетиком молока, щойно придбаним у супермаркеті. Людина схожа на цей пакетик. Від самого початку сповнена до країв енергії. Та бовтюхається весело усередині й надає надію.

А при народженні Всесвіт бере й пробиває того клятого пакетика. У кого як. Кому сильно дістається, кому менше. Й тоді починає звучати капель.

КАП. КАП. КАП. КАП…

Водою енергія витікає з людини. Залежно від розміру дірки у пакетику. Швидко або обережно й нехотя, як у мене. Те, що лишається усередині, і є тим мірилом лишку життя від Всесвіту. А коли воно скінчується приходить невідоме ніщо. Пакетик, пустий пакетик, мандрує на смітник Всесвіту.

І живеш ти допоки в тобі є чому стікати долу.

КРАП. КРАП. КРАП…

З давніх прадавніх пір бачу у собі й у людях цей лишок. Відчуваю кому й скільки Всесвітом відміряно. Це не дар Всесвіту. Скоріше його прокляття. Бачити край людського життя й нічого не мати в змозі зробити. Бачити як останні краплі стікають униз з людини. А тобі неначе язика заціпило. Не можеш навіть натякнути на те що гряде.

Це боляче. Щодо людей. Це пекельно боляче щодо своїх рідних та близьких. Смерть розправляє повільно крила й хижо посміхається, стоячи за дорогою тобі людиною. Й хижо посміхається своєю прекрасною посмішкою. Красива жінка, тендітна, ніжна. А таке витворяє. Робота в неї така. Чекати на останню краплину.

КАП. КАП. КАП. КАП…

Й з останньою краплиною приходить. Саме тоді, коли рідна людина йшла на небо, я гостро відчув нереально сильне бажання жити. Дихати. Не моє бажання. Бажання душі, що відходила.

Мабуть, саме так і я волатиму з останнім подихом, спостерігаючи як моя остання крапля падає у пісок часу. І хотітиму жити. Дихати. Каятимусь та волітиму ще щось змінити у цьому світі. Дати свою любов та кохання тим, хто того дійсно був вартий. Тим, кого затурканий повсякденним просто не помічав і не бачив. А вони були поруч. Увесь час.

І скажено намагатимусь утримати у собі останню краплину. А вона крізь пальці…

КРАП. КРАП. КРАП. КРАП…

Життя тече. У прямому сенсі цього виразу. Воно витікає через оцю кляту дірку у мені. І я й гадки не маю, як її заклеїти. Що можу зробити.

Для чого я тоді живу? Люди. Щоб нагодувати ненаситний пісок часу? Й піти усім своїм єством у його небуття?

Робити добро, паскудити, кохати, ненавидіти. Заради чого? Й відчувати липкий страх обіймів смерті. Гнати від себе навіть тінь думки про смерть та кінець.

Сучасність з цифровим інтелектом в допомогу. Там можливе перезавантаження або ще раз грати на програшному рівні гри.

Та у житті усе навпаки. Ти не можеш згоріти на певному рівні й почати гру спочатку. Це робить ставки життя занадто високими й коштовними. Проте, про це рідко хто замислюється.

Як і про те, що з життя живим не піти.

Бо обсяг життєвої рідини постійно зменшується.

КАП. КАП. КАП. КАП…

От і цієї миті. З думками про буття у землю пішло дві цінні краплини мого життя. Вони вперто лежали на поверхні піску часу й не йшли долу. Наче щось утримувало їх.

Я присів навчіпочки та торкнувся краплин. Гарячі. Сильні. Від дотику вони перетекли у руку та зручно вмостились на долоні.

Що не так? Кожного дня кілька десятків років одне й те ж. Вже звично змирився з пораженською думкою, що програв у боротьбі з діркою у собі.

Недовірливо тримав у руці краплини свого життя. Що це, в біса, таке? Кинув на землю знову. Не щезли.

Тю.

КРАП. КРАП. КРАП…

Звична капель повернула до свідомості та реального світу. Краплини падали униз та щезали у піску. Крім цих двох.

Підвівся та пішов якнайдалі від незрозумілого. Що робити, коли ти звичайна людина, та люто боїшся й ненавидиш усе невідоме? Така суть людини.

Обернувся.

Краплини мирно лежали під моїми ногами, неначе я нікуди й не йшов. Знову торкнувся їх. І знову вони довірливо побігли у долоню.

Накрив другою долонею. Скоріше інстинктивно, аби приховати невідоме насамперед від себе. І тут мене пройняло.

Між долонями краплини почали пульсувати. А в голові прояснилось.

Уперше за своє життя я розсміявся та полегшено зітхнув. Бо не було страху смерті. Подивився просто перед собою та побачив волошкові насиченого кольору очі дівчини. Вона розправила крила та ніжно посміхнулась. Не хижою, як зазвичай, посмішкою. Ніжно. Трохи соромливо.

Неначе старій знайомій кивнув їй. Потягнувся до дірки, через яку скрапувало життя та різко смикнув. Дірка стала величезною, а потім пакетик, звичний з народження, щезнув. Енергія життя кошеням потерлась об мою спину та зручно умостилась на плечах.

Краплини перестали годувати пісок.

Мовчки, бо знав, що робити, підійшов ближче до рідних людей. Протягнув руку та з неї потекла чиста яскрава енергія до їх пакетиків. Наповнила трохи.

Потім повернувся до Всесвіту та людей. Розставив руки й почав дарувати. Без лишку. Віддавати усе зсередини, на що здатен.

Відчув погляд у спину. Повернувся й знову поглянув у волошкові очі.

- Ти за мною?

- Усі ви мої.

- Вже забираєш?

- Ні. Чекатиму.

- Чого?

- Коли ти сам стомишся дарувати й захочеш відпочинку.

Поглянув на плечі. Незважаючи на те, що з рук і з серця на людей, навкруги струменем била енергія мого життя, на плечах менше її не ставало.

Поглянув догори. Згори весело всміхався Всесвіт та щедро поливав мої плечі собою…

******