НАСТУПНИЙ («Сучасні містичні казки»)

****

Він вдивлявся у скло. Руки спокійно тримали кермо автівки, що несла його вечірнім містом. Через скло виднілись вулиці. У темряві зимового вечора люди та автівки розмивались. На скло падали важкі краплі грудневого дощу та лишали по собі патьоки, що скоріше нагадували злих швидкісних слимаків. Оті слимаки нещадно були збиті раз поз раз щітками авто. Та під тими слимаками й без того розмиті силуети авто та людей зовсім розчинялись у темряві. Від того складалось враження, що ворушаться самі вулиці. Вони немов оживали як у якомусь черговому голівудському блокбастері.

Шлях до неї від роботи не займав багато часу. Самотність існування у цьому світі вона скрасила йому несподівано. Увірвалась до його розміреного життя та влаштувала там безлад, який зазвичай створюють жінки, що зручніше вмощуються у стосунках з чоловіками. На кожній поличці його підсвідомості тепер знаходилось щось від неї. І те щось вперто відсторонювало думки та рішення, які до того спокійнесенько собі отак там мешкали.

Він видихнув через стиснуті зуби та переключив передачу. Автівка заревіла обертами і почала, немов хижий небезпечний звір притишувати хід, противлячись рішенню наїзника. Та він не звернув на те уваги. Усі його думки були у них, у їх відносинах. А цей порикає, порикає – та й загальмує потихеньку. Шлях був мокрий від дощу, тому небезпечний та підступний.

Знову згадав про неї. Про її руки, що ніжно пестили його обличчя. Про шкідливі оченята. Про вдачу заполонити собою усе навкруги. Вона ніколи не ображала його. Принаймні свідомо. Хоч і мала вибуховий характер. Та все одно він чіплявся за те.

Вона була немов подарунок долі. Ковток свіжого повітря. Чи кохав він її? Замислився. Та не надовго. Так. Кохав. Чи хотів бути разом? Хіба це питання? То що ж?

Знову перекинув передачу, змушуючи свого звіра зупинитись. Вийшов з авто та підставив обличчя під дощ. Той діловито почав виписувати холодними слимаками по обличчю. Та це не притушило думок.

Колись. Дуже давно. Він те пам’ятав. Ота стара шкапа. Бодай її. Хоча, мабуть вона вже десь у райських кущах. А може й ні. Бо оті самі райські кущі навряд чи існують для відьом. У них, мабуть, свої кущі. Напевно, що старої вже нема на цьому світі. Її нема. А прокляття її є.

Він відкрив рота назустріч дощу і слимаки поповзли досередини. Опустив обличчя. Сплюнув слимаків.
Якби отак легко можна було б виплюнути оте прокляття…
Спочатку він радів тому прокльону. Коли стара шкапа видала на нього отой прокльон – вухам не повірив. Зрадів навіть. Та хто ж від такого відмовиться. А от тепер…

Знову видихнув різко повітря крізь зуби та сів у авто. Не знав, що робити. Волів їхати до неї, до коханої. Та не міг. Хотілось розвернути авто та втекти якнайдалі.

Завів двигун та скиглячи рушив далі у напрямку її будинку. На душі було важко та моторошно.

Гарний прокльон і важке прокляття. Сумно всміхнувся. Коли стара побажала йому знати все, що відбудеться, він не міркував собі саме отак. Як зараз.

Він насолоджувався своїм знанням, яке інші вважали за унікальне передчуття. Він оминав темні плями долі, бо знав про них. Він залишав по собі гарний слід з людьми, яким не судилося побачити наступний ранок. Бо знав про те, що вони не його не побачать. Гарно заробляв, чітко розуміючи хто й коли та скільки ладен платити. І тут, саме зараз, він відчув увесь тягар отого прокляття. Ні, це не дарунок, як спочатку вважав. Це важкий тягар. Надважкий.

Телефон показав на екрані її зображення. Для тупих було підписано – «Кохана». Натиснув на зелену трубку.

- Ти скоро, коханий?

- Так. За кілька хвилин буду, Сонечко.

- Я сумую. Чекаю на тебе. Ти моя доля.

Поклав трубку, зціпив зуби та рикнув безпорадно. Бо зі своїм прокляттям знав достеменно. Не він її доля. А той, що буде після нього. Наступний.