НАВЗАЄМ («Сучасні містичні казки»)

****
Осінній вечір прокинувся рано. Тобто, для нього був саме час, бо у листопаді вечори починаються рано та на короткий проміжок часу захоплюють світ. Для того, щоб підготувати його до приходу темряви. Але осінні вечори ліниві, тому дуже швидко намагаються виконати свою роботу.

Оце саме й цей вечір лінивенько мугикнув у скло автомобіля. А за ним несподівано напала темрява. Вона принесла з собою мілку мрячку. Пагони води з неба було гарно видно у світлі фар.

Старенький фордик рикав двигуном та вперто намагався доїхати до цілі. Водій – молодий ще хлопець, без певного водійського досвіду, недбало тримав кермо, вдаючи з себе крутого.

Асфальтоване шосе здоровезною зміюкою звивалось перед капотом фордика та вело до мети його подорожі – за кількасот кілометрів на нього чекала дружина та маленька доня.

Подумав, що напевне та ще не спить. Переймається де ж він. А він затримався у відрядженні заради того, щоб дочекатись на свого шефа. Та не стільки на нього, як на ту зарплатню, яку той шеф мав привезти.

Тому саме зараз, уночі, його кишеню обтяжували можливості та їжа, майбутні ботики для малої та сплачені комунальні рахунки.

Був радий та пишався собою. І поспішав розділити ту радість зі своєю коханою. А мала? Мала й так радітиме таткові. Вага грошей для дітей легше пуху. Вони спокійно сприймають оті крашені фантики, ще не розуміючи можливості, які оті папірці дарують. І ціну тим можливостям, замішану на нервах, потові та втомі.

Шлях вився. Фордик кілометрами їв той шлях своїм капотом. Втомлені руки ловили кермом кожен вибрик шосе.
Воно пішло вправо. Потім різко вліво.

Перед самим капотом щось мигнуло. Втомлені очі відмовлялись розуміти, що бачили.

Перед автомобілем через шлях, напереріз, пронісся здоровезний чолов’яга. Але дуже волохатий. Та без одягу. Брудні та мокрі пасма рудої шерсті поналипали на його боки. Мигнули червоні страшні очі. Здоровезні ікла.

Чолов’яга махнув кігтястою лапищею перед капотом. Хлопець мимоволі крутонув заціпенілими від жаху пальцями кермо в сторону. Фордика понесло мокрим шляхом прямо на дерева, що росли скраєчку, торкаючись своїм корінням асфальту…

… Федір сидів на гілці та колупався пальцем у носі. Побачив Миколу, що вискочив на шлях саме перед капотом старенької автівки. Микола махнув автівці та проскочив на той бік шосе, на якому ріс столітній дуб – родинне дерево Федора. Допоки Микола вилазив на гілляку до нього, Федір встиг побачити як мигнула фарами автівка, шарпаючи сосни скраю лісу.

Засапаний Микола виліз до Феді. Витягнувши пальця з носу, останній витер його об стовбур. Додав його ще до чотирьох та простягнув мовчки правицю Миколі.

Микола потиснув руку та потягнувся до чашки с запашним чаєм, який завбачливо Федір налив гостеві. Бо чекав на його компанію. Жодного вечора не обходилося без чаювання. Федір засунув пальця, яким саме кілька хвилин до того колупався у носі, до дупла. Тим пальцем посунув убік сплячих втомлених бджіл і занурив його у соти з медом.

Коли облизав пальця та перестав плямкати то, разом з Миколою, почув голосну лайку молодого водія старого авто.
Микола хмикнув, потім повторив декілька нових слів, запам’ятовуючи їх для милих та невинних бесід з дружиною.

Сиділи тихенько та спостерігали. Аж допоки молодий не скінчив лаятись та мокрий, наче курка після купання, не всівся назад за кермо авто. Пошкрябана автівка рикнула двигуном та обережно виїхала назад на шлях. Рушила далі.

Як тільки світло фар зникло і шлях знову занурився у темряву почувся довгий видих та скрегіт. Сосни повільно повертались на свої місця, наче були до того сполохані отим шмаркачем та його авто.

Микола голосно хмикнув.

- І треба ото було тобі шмаркача лякати? – спитав Федір, знову занурюючи пальця у мед до бджіл.

- Треба. Бач, як летів. Там, за поворотом, від вітру дерево впало. То тепер їхатиме повільніше. Об’їде. А так. розбився б. Шкода. Його вдома чекають. А він. Бач який зморений.

- Зморений. – пробурчав Федір. – Ти дідько. Дідько! І дружина в тебе – кікімора! І я – дідько! Ми – нечисть. А не янголята. Треба тобі була ота шмаркля на колесах?

- Нехай. – поблажливо прогудів Микола. – Він не шкідливий. А знаєш, він коли у ліс по гриби приходить, завжди даруночок нам лишає. Як його дід йому заповідав. Тільки от як би йому натякнути, щоб наступного разу цукерки приніс….

- Ааааа – заспокоюючись протягнув Федір – Раз поважає лісовий люд, то захист йому треба. Трохи пошкрябався.

- Забідкався? – щербато вишкірився Микола. – Сосни бачив як розбігалися? Ціла ота його шкарабайка. Трохи пошкрябана, але ціла. Ліс береже тих, хто його шанує. А ти зав’язуй!

Федір глипнув на Миколу, нічого не розуміючи.

- Я з ранку не хочу бджіл від інфаркту лікувати. – Микола витягнув руку Федора з дупла. – Лиш їм хоч трохи меду.