Боюсь лиш цього…

****

- Хіба тобі не страшно?

- Та якось … ні…

- А в мене дрижики спиною йдуть.

- То звичайний адреналін.

- То ти геть нічого не боїшся?

- Боюсь, звісно. Боятися – нормально.

- Не нормально. Яка радість від того, що ти дрижиш від найменшої небезпеки? Чи холоне спина коли тобі погрожують?

- Якраз все те, що ти наговорив – ненормально. Чого страхатися? Хулігана? Треба мислити швидко як або уникнути конфлікту, або куди бити. Коли ж боятися?

- А небезпека?

- Небезпеки різні бувають. І на всі треба реагувати. Допоки тобі лячно, як ти приймеш правильне рішення? І що, наприклад, ти вважаєш небезпекою? Те, що загрожує твоєму життю? Рятуйся. Неприємності на роботі? Викручуйся й не переймайся, те тебе не вб’є.

Невідоме? Вивчай або й не чіпай, допоки воно тебе не зачепило. А як зачепить – оцінюй. Чи воно тобі на краще, як зробити на краще. Не можеш знайти кращого у невідомому – відсторонись за можливості. Не можеш – рятуйся. Коли боятися? Або зарано, або запізно. Не вбило – добре, обійшлось. Вбило – то чого вже боятися? Ті страхи та острахи – плід людської уяви, ліні та виправдання власної бездіяльності. Допоки дихаєш – бийся. Живи.

- Та ти базікало. Ти ж сам казав, що боїшся.

- Боюсь.

- Чого? Ти ж тут безстрашний у нас.

- Боюсь. Навіть не так… страхаюсь. Мене до безтями лякає буденність.

- Тобто, ходити щодня на роботу не для пана?

- Ні. Не та. Мене лякає буденність слів. Коли людина спокійно говорить про страшні речі. Без емоцій, бо вона їх вже виплакала та вистраждала. А страшне нікуди не поділось.

Тільки уяви собі, мати говорить про смерть дитини. Або про її смертельну хворобу. Спокійно говорить. Звично. Уяви, скільки сліз вилилось до того. Скільки надій та сподівань вмерло. Скільки молитов та прохань було? І дій. А воно не змінилось. Горе відбувається чи відбулось. І людина не могла нічим зарадити. От Горе сіло усередині людини. Випалило її. Лишило лиш оболонку, яка спокійно повідомляє жахливу річ буденним тоном. Уявив? Оце страшно. Бо нічого неможливо вдіяти. Нічим зарадити.

Оті живі мерці мене й лякають. До нестями.

Є й інші живі мерці. Люди, що не здатні на любов, кохання. Ті, що поступово вбивають душі людей, що їх кохають. Будь то обранці їх або й їх діти. Ці живі мерці навіть на мою огиду не можуть розраховувати. Бо нікчемні. Бо їх душі й не вмирали. Душ просто не було.

Мені шкода тих, хто згорів душею від горя. Й дуже страшно, бо не хочу цього собі та кому іншому…

Темряву розрізала крива дуга недопалку, що мовчки гепнувся на землю, пошкварчав і почав згасати. Вогник востаннє блимнув у темряві, ніби символізуючи смерть чиєїсь душі…