ХАРОН

Він стояв посеред темного поля рясно вкритого людьми. Ті стояли, сиділи, лежали, снували або неспішно пересувались. Той хаос людських тіл супроводжувала абсолютна тиша. Моторошна. Мертва.

Сам стояв розгублено та озирався. Знав, що помер. Розумів, що стоїть саме тут посеред поля не він, його душа або дух. Ніколи не сповідував жодної релігії та не вірив у магію. Такий собі адепт радянських часів виховання особистості. Та тепер мимоволі мусив вірити. Озирнувся. Навкруги одні мерці та чорна земля. Вдалечині помітив блиск річки над якою парував та клубочився білий туман. І саме туди рухалась найбільша кількість мертвих. Не знав та не мав чого робити, отож рушив й сам у напрямку води. Усе ж таки розвага, хоч якась.

Ближче до води мусив працювати ліктями. Мертві байдуже дивились на нього та мовчки відступали наче й не відчували його стусанів.

На березі темної річки було припнуто здоровезного човна, що нагадав йому корабель вікінгів. Проте чорна щогла голою стирчала угору без жодного ознаку вітрил.

• Не йметься? – здоровило у чорній сутані та напнутому на голову каптурі направило на нього таке ж старезне, як і сам човен, весло.

 

• Освоююсь.  

 

• Маєш вдосталь часу. – здоровило хмикнув. – На переправу?

 

• Не зрозумів.

 

• Річка мертвих. Я – Харон. Перевізник.

 

• Це не моя релігія. Я читав такі казки у книжках.

 

• Не твоя? А яка твоя? – Харон махнув йому за плечі – Оно іудеї. Далі мусульмани. Християни з буддистами. Даосисти…. Пара сатанистів, побрав би їх шляк. Й так… до купи. Усі сюди. Як і ти.

 

• Я?

 

• Так. Маєш йти на переправу. До нових земель.

 

• Мертвого царства.  

 

• Тьфу. – Харон смачно сплюнув. – Точно начитався бульварщини. До нового життя та нового світу.

 

• А як же пекло?

 

• А ти звідки?

 

• З земного життя.

 

• Тобі не дістало пекла? Шуруй назад до переродження. Тобі он буддисти мізки тим винесуть та скажуть куди бігти. А тут переправа.

 

• Де чергу займати?

 

Харон довго дивився крізь каптур на нього. Потім знову хмикнув. З усього виходило, що такої живої розмови давно вже не мав і розважався по повній.

• Ти ж уже тут. Яка черга?

 

• То я залажу до човна?

 

• Уперед. – чорне весло перегородило шлях та обірвало діловите просування до човна. – Плати.

 

Він похлопав руками по одягу. Пусто. Пам’ятав, що сердобольні вкриті горем родичі поклали ритуальну монетку до карманів. Не було. Пусто.

• Чим?

 

• Золотом.

 

• Та де ж я тобі його дістану? Хіба цих потрусити… - озирнувся. мертві душі безучасно дивились на нього та слухали розмову.

 

• Як ти вважаєш, якби мали золото – чекали б тут? Вже давно перевіз би.

 

Він озирнувся на безліч людей на чорному полі й у грудях похололо. Невже й він отак от… Вічно…

Швидко та з надією поглянув на Харона. Той мовчазний та байдужий стояв між ним та чорним старим човном – шляхом до нового та невідомого.

«Не пропустить». Плечі зігнулись. Голова похилилась та погляд уперіщився на чорне весло, яке, неначе рука, було протягнуте у його бік.

• То тоді вибач, що потурбував.

 

• Приходь, коли що. Побазікаємо.

 

Харон почав прибирати весло. Туман, що клубочився над річкою, несподівано рвонув до весла та притримав його. Харон хмикнув, наче й не здивувався.

• Пам’ятаєш мене? – перед ним з Хароном з туману вийшла бабця. Не пам’ятав такої. – Ти врятував мені життя. Я мерзла на вулиці й не мала чого їсти. З тих грошей, які ти щедро засунув мені у руки, я змогла купити їсти. Я змогла дожити до тих пір, поки мені не допомогли інші. Дякую.

З рук старої на чорне весло весело зблиснув справжній золотий. Стару не згадав, та був вкрай вдячний тій за допомогу.

• І я. – дитяча ручка простягнулась до весла і ще один золотий помандрував до компанії. – Ти врятував мені життя, коли допоміг оплатити операцію. Я вдячний тобі.

Малий весело помахав і розтанув у тумані. Вони виходили з туману та пірнали назад, лишаючи по собі золоті на веслі Харона. Кого він згадував, кого ні. Всі дякували йому за щось. Стояв знічено перед Хароном та червонів.

• От бачиш. Жадібний ти. Золота скільки маєш… - Харон миттю згріб величезну кіпу золотих до кишені. Де й вмістилось.
• Сідай, шановний пасажир. Миттю домчу до нового світу.

Він безпорадно озирнувся на мертві душі.

• Не ці. Негідні. – обрізав Харон.

 

• Та ні… Оті, що приходили. З ними все буде гаразд? Вони живі?

 

• У кожного своє життя та доля. Та коли їм було скрутно – ти не став осторонь. З цього втішайся. Попливли чи що?

 

• А пиво буде?

 

• І пиво, і раки. Все влаштуємо.

 

• Компанію складеш?

 

• З Задоволенням. – Харон скинув каптур та посміхнувся.

 

Перед ним стояв русявий кремезний чоловік з сталевими різкими очима та сивиною у волоссі й бороді. Схожий був з вікінгом.

Корабель оповив туман. Омив чорноту та затріпотів білими вітрилами над білою тендітною яхтою.

Він сміливо ступив на борт за підтримки Харона. Обидва засміялись та всілись за розкішний стіл зі смаколиками. Яхта неспішно поплила в бік Сонця.

Він подивився на чорний берег, який лишав назавжди, на душі. В очах тих була заздрість та злість.

Харон хмикнув.

• Не шкодуй тих. Негідні.

 

• Все одно… Їм би хоч один шанс на спокуту...

 

****