ВІДЬМОФЛОТ («Сучасні містичні казки»)

****

• Що? Ви подуріли тут усі?

Зойк Івана Івановича на ранішній нараді, що відбувалась у його кабінеті, змусив підскочити секретаршу Лєночку у приймальні.

У приймальні зранку відвідувачів було чимало. Усі чекали на кінець годинної п’ятихвилинки терпляче. Бо хто його знає того Івана Івановича. Усе бачить. Усе чує. Тільки бовкни щось зайве.

Та ця чимала кількість людей навіть не звернула уваги на коливання апетитних форм Лєночки. Усі напружились від того зойку. Дехто тихенько посунув у напрямку виходу, вважаючи своє питання для вирішення не таким вже й терміновим.

• Я вам тут зараз усім!!!! Усім!!!!

Наступний зойк призвів до масової міграції прохачів з приймальної. Шанси на позитивний розгляд питань при таких децибелах з керівного кабінету були мінімальними. Приймальня за мить осиротіла. Одна сирітка Лєночка намагалась втрапити тремтячими наточеними кігтястими пальчиками по літерам на клавіатурі. Не дуже виходило та вона не переймалась. Головне було не досягти результату. Головне було показати як важко ти працюєш оцими тендітними наманікюреними ручками.

• Та ви зовсім розум втратили! Ідіоти! Що це таке? Що це таке, я вас питаю!!!!

Леночка якраз згадала, що давно вже не забирала вхідну пошту. Ні, канцелярія працювала добре і кожного ранку свіжа кореспонденція відвідувала приймальню. Проте, Лєночка десь отак років два тому вирішила хоч раз сама особисто сходити за поштою униз до канцелярії. На її недалеку але дуже блондинисту думку оця мить була саме найкращою, щоб таки відвідати на своїх каблучках канцелярію. Вона, наче криголам посунула до виходу.

• Лєночка!!!!!

Зблідла білявка заклала віраж у приймальні, професійно підхопила з третьої спроби записника та ручку і обережно прочинила двері шефського кабінету.

Іван Іванович, червоний мов рак з укропу, важко дихав у напрямку столу для нарад, за яким сиділи блідні наче вампіри підлеглі. Видно було, що якщо Іван Іванович не зупиниться, то пізнає усю філософську глибину поняття «кондрашка» і порине у глибини пізнього інфаркту.

• Леночка!!! Викликати мені Ліду Василівну! Негайно! І нехай захопить усі документи компанії «Відьмофлот»!

 

• Відьмохто?

 

• Відьмото!!!! Відьмофлот! Недочуваємо?

 

Напташена Лєночка вилетіла з кабінету Івана Івановича та, увімкнувши другу світову швидкість, поцокала каблучками сходами. Вона особисто покличе Лідію Василівну. А потім таки відвідає з екскурсійним туром канцелярію.

Лідія Василівна, досвідчена у коливаннях настрою шефа, зустрілась Лєночці на другому прольоті. У руках несла товстезну теку з надписом «Відьмофлот».

Лєночка тільки здивовано провела поглядом сміливицю, що йшла назустріч невідомому, краєм ока вихопивши нову деталь вбрання Василівни – чорний амулет з воронячим пером на шиї. Поміркувавши над цим і заморившись до нестями від такої кількості роздумів, вона тяжко зітхнула та попрямувала до канцелярії.

А Лідія Василівна вже впевнено відчиняла двері начальницького кабінету.

• Ви з глузду з’їхали?

Рука Лідії Василівни зрадницьки простягнулась до амулету, торкнулась пера. Це надало сил. Вона розправила плечі та націлилась своїм другим розміром на Івана Івановича. Балуваний третім Лєночкиним розміром майже щодня Іван Іванович не звернув анякої уваги на рекогносцировку.

• Хто дав Вам право візувати таку ахінею? Що це за маячня?

 

• Це не маячня. Це пристойна компанія, що просить ліцензію на авіаперевезення.

 

• Яка компанія? – контральто шефа перейшло у вкрадливий голосок херувіма.

 

• Відьмофлот. – рука Лідії Василівни знову простягнулась до амулету.

 

• Та перестаньте лапати оту пір’їну! Які відьми з флоту?

 

• Три засновниці. Дуже, дуже талановиті жіночки. Вони напрочуд гарні менеджери та їх ідея…

 

• Перевозити пасажирів на мітлах? Чи в довбні?

 

• В ступі – долинув слабкий голос з-за столу для нарад та одразу осікся, стикнувшись з розлюченим поглядом Івана Івановича.

 

• Ні. Вони мають шість літаків. «Боінг 666».

 

• Які які?

 

• Боінг 666.

 

• Нема такої моделі!

 

• Є. Компанія «Боінг» випустила їх особисто для компанії «Відьмофлот». Всього шість екземплярів. Ексклюзив повний.

 

Лідія Василівна почала нервово ритися у теці з документами. Потім тремтячою рукою простягнула фото шефові. Той мовчки вихопив з руки фотографії і почав роздивлятись.

На фотографіях були зображені літаки. Незвично чорні з червоними павутиннями, які у районі хвосту літака перетворювалися на калюжу крові. Скельця кабіни пілотів, тоновані помаранчевою плівкою, розглядали Івана Івановича пекельними поглядами. Довершував антураж ряд мітл, прикручених до крил літака  замість двигунів.

• Капець повний. – ядовите сичання шефа змусило панічно мігрувати у безпечні краї службовців.

У кабінеті лишились тільки Іван Іванович та Лідія Василівна.

• Це буде літати?

 

• Ще й як! – зацокотіла Лідія Василівна.

 

• Лідочко! Ти ж моя кума. – тихо заговорив Іван Іванович – Я ж тебе тут пригрів бо з кумом домовились про все. Та й Таня моя була за те. Але ти ж не зовсім білявка. Як ота Лєночка. Як на мітлах полетить оте чудовисько? Де акт спеціальної комісії про допущення до польотів?

 

• Є! – гордовито почала копирсатися у теці Лідія Василівна. -  Ось акт допущення! Ось акт технічної експертизи! Ось тобі ще десяток актів! Підписуй!

Іван Іванович пополотнів та завантажив себе у крісло. Крісло керівника надало сил тому місцю, яким зазвичай вчать думати керівний склад установ та відомств. Звідти сили по хребту дісталися до мозку Івана Івановича.

• Ахінея! Не підпишу! Не будуть оті одоробала ганьбити країну.

У кабінеті спалахнуло кілька іскорок. Поки Іван Іванович розглядав, що то блимає, у кабінеті за столом для нарад з’явилось три фігури у чорному. Одна з них тихенько кахикнула, звертаючи на себе увагу Івана Івановича.

• А це хто? Якого дідька…

 

• Це шановні власниці компанії «Відьмофлот» - зацокотіла Лідія Василівна.

 

• Вітаю. – одна з трьох, сама старша за віком, ввічливо, проте холодно, посміхнулась. – Я можу відповісти на всі Ваші запитання та владнати цю справу.

 

Іван Іванович відкинувся назад у кріслі та уважно оглянув жінок.

• Я не погоджу таку назву авіакомпанії. Допоки я на цій посаді….

 

• Вас звільнять завтра зранку. Якщо не підпишете клопотання.

 

• Так… - Іван Іванович побарабанив пальчиками, незвичними до фізичного навантаження, по керівному столу. – Не вперше мене отак от вітають у моєму кабінеті. Розберемося зі звільненням. Ні! Не підпишу.

 

• І Вас покине дружина сьогодні увечері. Бо дізнається про Вашу секретаршу. Підпишете.

 

• Розберемося. Ні. Не підпишу.

 

• Ви збанкрутуєте. Підпишете.

 

• Ні.

 

• Важка хвороба і смерть!

 

• Ні. Не підпишу. Лідія Василівна, вийдіть.

 

Бліда наче смерть Лідія Василівна вискочила з кабінету. Зачинила за собою двері. За дверима стало тихо. Іван Іванович тихенько навчіпочки пройшов до дверей та різко їх прочинив. М’яко гупнуло та у приймальні пролунав зойк Лідії Василівни.

• І скажіть, щоб не турбували. – радісно, мов шкодливе маля, посміхнувся Іван Іванович.

Потім повернувся до столу з відвідувачками. Знову вмостився у кріслі та замислено почав їх розглядати. Нарешті розкрив рота.

• Я підпишу ваше клопотання за однієї умови. – обличчя відьом просвітліли, та не надовго. – Мільйон. Американськими. У кейсі. Лідії Василівні завтра увечері. А вся ваша ота маячня з гаданням та прокльонами – до дупи. Ясно?

Старша відьма розглядала Івана Івановича трохи здивованим поглядом. Потім переглянулась з товаришками.

• Наші прокльони сильні. Ти пошкодуєш про це.

 

• Ой, ой, ой! Завтра. Мільйон. Американськими. І до побачення, кралі. До побачення.

 

Відьми розтанули у повітрі, наче їх тут і не було у кабінеті. Іван Іванович хмикнув та взявся за слухавку службового телефону. Мав багато справ до завтра з цього питання.

 

*****

Ранок наступного дня був чудовий. Як на Івана Івановича. Дуже високоповажна комісія, що зранку заявилась по його кар’єру з метою його звільнення, ні з чим поверталась додому. Кілька ще більш впливових дзвінків пригасили ентузіазм комісії.

Вечірня істерика дружини з приводу секретарші та показові збори речей залишились учора. Тільки но телефонувала дружина і запитувала про те, які сорочки йому пакувати на Мальдіви. Куплені заздалегідь квитки зробили свою справу. Іван Іванович знав, що здогадувалась, та навіть і впевнена була, про коханку дружина давно. Але коли не зміняла сите життя на свою гордість раніше, то й цього разу сил забракне. А він ще й вишеньку на тортик – Мальдіви.

Очікувано тренькнув телефон з доповіддю його особистого приватного помічника про дефолт його компанії та початок процедури банкрутства. Іван Іванович з учора встиг вивести гроші та активи, лишивши тільки кредиторів. Заїхати до знайомого судді. І тепер радісно чекав на рішення суду про списання всіх заборгованостей.

Лишався ще один пункт зі списку відьом. Хвороба та смерть. І тут у Івана Івановича усе було добре. Кілька поїздок до лікарів, церков надали йому купу довідок про стан здоров’я та оберегів від служб Божих. Подивимось.

О дванадцятій за столом для нарад почали мерехтіти іскорки. Іван Іванович спокійно чекав на появу відьом. Ті з’явились. Бліді обличчя та поганий настрій. Оце добре, оце добре.

• Доброго вам дня, шановні відьми.

Відьми похмуро втупились у Івана Івановича.

• Податкова перевірка то Ваших рук справа?

Іван Іванович розвів руками.

• Не знаю, не знаю, любі. Може й моїх. А може десь ви шкодили з податками.

 

• І прокуратура? 

 

• А що прокуратура? То нагляд за законністю. Он у нас який Генеральний прокурор! Козак!

 

• А чому нам скасували реєстрацію компанії у Мінюсті?

 

• А я тут до чого? Чого ви від мене хочете? Заявляєтесь отут отак. Без запрошення. Грубо зі мною розмовляєте. А я тут усією душею. І тільки на вашому боці.

 

Старша відьма похмуро кивнула. Тренькнув мобільний Івана Івановича. Прийшла смска від Лідії Василівни з умовним паролем. «1».

Іван Іванович посміхнувся, як посміхаються люди, що зранку стали багатшими рівно на один мільйон доларів, та узяв у руки зі столу теку з написом «Відьмофлот». Дістав аркуш клопотання та швидко черкнув підпис. Потім передав теку з документами старшій відьмі. Коли вона узяла теку притримав трохи руку.

• Ми зрозуміли один одного? Ваша магія може й є на світі, та бюрократичну машину вона не здатна переламати. Жодна магія світу. Бо можновладці сильніші за всі революції, війни, епідемії чи магію. Зрозуміло?

Старша похмуро кивнула та потягла теку до себе. Іван Іванович легко відпустив теку. Відьми танули у повітрі під його щасливу усмішку. Потім він пройшов до столу, усівся у крісло, заради якого спаплюжив не один десяток життів та кар’єр. Смакуючи близьку відпустку натиснув кнопку селектора.

• Лєночка, а зайдіть до мене. Я тут вам.. надаю завдань.

 

*****