ЛОА («Сучасні містичні казки»)

******

Повітря не вистачало. Він не мав можливості розмірковувати, чи достатньо на земній кулі азоту з киснем, що у суміші ще з кількома елементами дає те бажане для наших легень та тіла повітря. Та й у лісі його, начебто, мало б бути більше. Йому було не до того.

На плечі непомірним тягарем тиснув ремінь від автомату та рюкзаку, який бадьоро ще зранку розвантажував тіло. Сіпнув застіжки бронежилету. Стало трохи більше повітря.

Впав під деревом та швиденько скинув рюкзак, бронежилет. Поряд лягли гранати, запасні магазини та різний дрібний непотріб з карманів. Фотокартку з родиною не наважився навіть викласти. Боявся поглянути у обличчя тих, хто чекав на нього вдома.

Перебрати речі та залишити непотріб зайняло майже хвилину. За ту хвилину дихання ледь стало до норми, та перепочинок пішов на користь.

Під старий дуб лягли додаткові раціони, бронежилет, з якого у лісі майже не було користі. Повагавшись, залишив аптечку та куртку, хоча не мав надії вижити сьогодні.

Дихання дійшло до тієї стадії, коли собою вже не розривало горлянку та легені. Може хай йому грець? Дати бій переслідувачам тут. Гарна місцина з гарною диспозицією.

Все одно завдання було провалене. Від бойової групи залишився тільки він один і, хоча на них все ще чекали, навряд чи дійде до своїх.

Переслідувачі, кадрові офіцери ворожої розвідки, на яких вони несподівано наскочили у лісі під час прямування до мети їх завдання, саме відпрацьовували свої диверсійні групи на місцині. Вони не чекали на появу їх групи, але дуже швидко зорієнтувалися. Далась навзнаки виучка та багаторічна служба інтересам ворожої країни, яку між собою вони називали та вважали батьківщиною. Та й багатократна перевага у людях зіграла своє.

Більша частина групи полягла саме у тому лісочку. Різалися мовчки. Ніхто не стріляв і не кричав. Як група, так і вороги знаходились на нічийній території і ґвалт міг призвести до обстрілу цієї частини лісу будь-якою із сторін конфлікту. А завданням як одних, так і інших було себе не видати.

Решткам диверсійної групи вдалось втекти від бою. Та, на превеликий жаль, не у бік своїх. Кілька коротких сутичок і от він самотньо рветься до своїх, закладаючи велику дугу у рідному лісі.

Хоча ні, рідним той ліс не був ніколи. Навіть коли був тут кілька років до початку війни і гуляв цими місцями, ще тоді відчував його чужорідність. І от зараз, ліс дихав неприязню до нього. Труснув головою та відігнав містичний морок від себе. Прислухався. Десь неподалік тріснула суха гілка.

Хоча він вже був на траверзі до своїх, дійти він вже не встигне. Переслідувачі були вже зовсім поряд. Озирнувся та почав приглядати кілька вогневих точок. Не збирався за так дарувати їм своє життя. І у полон не хотів попадати. Хоча й не був кадровим військовим і на фронт потрапив як доброволець, полон вважав найбільшою ганьбою. Він їм того не подарує.

Застиг. Глипнув. Тремтячими руками підняв автомата. На краю галявини стояло воно.

Неможливо було зрозуміти, чи то чоловік або жінка. Скоріш за все воно нагадувало лютого наїжаченого велетенського бабуїна. Бабуїн дивився на розвідника червоними очима, у яких палав вогонь. Одного погляду у вічі дістало солдатові, щоб опустити зброю. Він не мав сил витримати той вогонь. Мляво подивився знову у вічі своєї, як вважав, смерті. Та потвора не візьме його страху. Знову повільно почав піднімати зброю.

Бабуїн рикнув і з ікл на землю заструмилася тягуча сіра слина. Шкіра у гнилих виразках наїжачилась.

Як довго вони отак от стояли один напроти одного він не знав. Та коли на галявину заявились переслідувачі, вже вважав їх меншим злом.

Одинадцять добре збитих чоловіків при повній амуніції напівколом вийшли на галявину. Не стріляли, бо хотіли взяти закляклого ворога живцем.

Він поглянув на ворогів. Або вони не бачили те створіння, або воно було їх ручним песиком. Але ворухнутись не міг. Так само, як не міг відірвати очей від тієї потвори.

Потвора знову рикнула та несподівано різко рвонула у напрямку прибулих. Наступні кілька секунд пам’ятав погано. Отямився лише коли шмаття м’яса та бризки крові почали бомбити його тіло. Відсахнувся з огидою та впав під дуб поряд з непотрібним йому бронежилетом.

На галявині запала тиша. Недовірливо підняв голову та озирнувся. Рештки тіл переслідувачів та чиїсь нутрощі, що звисали з дерева змусили повернути сніданок тому світові, який його приготував.

Коли трохи перестало нудити знову озирнувся. Бабуїн сидів на краю галявини і не поспішав наближатися до солдата. Очі так і палали вогнем безодні. На шкірі додалось кривавих плям, але солдат розумів, що то не бабуїна кров.

Поглянув на бабуїна, який дивився на нього не мигаючи, та знову потягнув автомат. Бабуїн зайшовся у дикому реготі і руки мимоволі випустили зброю. Солдат кинувся тікати, ані секунди не ховаючись від будь-кого.

Перечіпаючись та підвиваючи від пережитого страху нісся у напрямку своїх. Ледь втрапив знайомою стежинкою до точки зустрічі з розвідниками.

Кущі видали кілька чоловік, серед яких впізнав свого командира. Вони підхопили його, майже бездиханного під руки. Хтось рвонув з нього бронежилет. Бронежилет? Він добре пам’ятав, як стягнув його і коли тікав від бабуїна, то не брав з собою. Що за чортівня?

Кілька куцих запитань і ні слова про тих, хто не повернувся. На запитання чи сам тільки мовчки кивнув. Всі запитання будуть задавати потім. А зараз його тягли до медиків. З куртки та штанів капала чужа кров…

*****

Знову прокинувся о другій ночі. Той сон-спогад не йшов з голови. Майже кожну ніч він навідувався до нього, заважаючи спати та жити спокійно далі. Про ту дивну зустріч тверезо нікому не розповів. Не хотів з нуля прямою ходою до психушки.

Після того випадку та поранення, що отримав під час тієї вилазки (коли?), був відправлений на лікування. Повертатися не став. Комісувався та вирішив жити нормальним повноцінним життям.

Але якщо під повноцінним життям рахувати пусте висиджування за робочим столом і перегортання непотрібних у виробничому процесі аркушів – то невідомо де воно й краще. Тут чи там. Хоча там не хотів. Десь там у лісі бродить отой смердючий бабуїн. А з ним стикатися не мав бажання.

Мовчки стояв та довго дивився на нічне місто у вікно. Потім прочинив його та вдихнув повітря. Повітря завжди замало. Воно не тільки необхідне для життя. Воно п’янке та живе. І радо ділиться тим життям з його тілом.

Постояв ще трохи, зачинив вікно та рушив до опочивальні, звідки лунало ділове сопіння дружини. На мить у кутку блиснули червоні очі безодні. Тряхнуло по-дорослому. Важко дихаючи стояв спітнілий біля стінки та дивився у пустий куток.

 Таки треба піти до психіатра. Хоча й не хотілося, бо чув багато поганого про розум-овоч, та треба.

Дістався до ліжка і забувся тривожним непевним сном.

Ранок закрутив своєю рутиною і він вже геть не згадував про блиск очей у ночі. Аж до самого вечора.

У той день він довше затримався на роботі. Не тільки навантаження було тому причиною. Сімейне життя давало свою тільки обом з подружжя видиму тріщину. Його дружина поступово віддалялась від нього, а він ставав чужим для неї. В цьому винуватив розмірене життя, хоча підсвідомо розумів, що нічого не робить задля збереження їх шлюбу.

З важкими думками про те, чи ще кохає її, чимчикував темним парком у напрямку свого житлового масиву.

Знову закляк. Як тоді. У лісі. На нього вирячилися очі бабуїна. Бабуїн геть не змінився від їх останньої зустрічі. Тільки кров переслідувачів засохла та темними плямами прикрашала брудну й без того шкіру.

Бабуїн мовчки дивився на нього.

• Ти по мене? – спромігся вичавити з себе.

Бабуїн мотнув головою щось на кшталт «ні» та тицьнув кігтястим пальцем у бік. Звідти підходило троє. У одного у руках блиснув ніж.

• Дядю, грошики, кросівки та куртець – почав героїтись один з трьох.

Він, намагаючись забути про бабуїна, пильно поглянув на молодиків. За віком – студенти. По скляним очам – наркомани-початківці. У одного ніж. А от у іншого…. У молодого хлопця східної національності під футболкою вирисовувались дуже негарні обриси пістолета. А це вже кепсько.

Перевів очі на бабуїна. Бабуїн вишкірився та бризнув слиною. Невже цю потвору ніхто крім нього не бачить?

Бабуїн важко піднявся на криві лапи та на чотирьох пошкандибав у напрямку молодиків. Думки миготіли наче обіцяний українцям гіперлуп. Як завадити бабуїнові пошматати молодиків? То ж діти. Хоча й обкурені. Та тіло мимоволі заклякло. Повітря знову відмовилось живити його тіло та очікувало у стороні коли вся ситуація закінчиться.

Мелькнув панічний здогад, що бабуїн береже саме його від неприємностей. Але ж він і сам здатен дати собі раду. Ну, хіба що тоді… у лісі….

З роздумів та задухи його вирвав зойк. Втягнув голову у плечі та шмаття і кров не летіли. Один з трьох молодиків, той що з пістолетом під футболкою, щось перелякано лопотів своїм друзям та тикав тремтячим пальцем у бік бабуїна.

Він бачив його! Теж бачив оту потвору!

• Лоа! Лоа! Тікати! Геть! Швидко якщо жити! – верещав молодик.

Потім дістав зброю та дуже повільно і обережно поклав на землю перед бабуїном. Не дивлячись тому у вічі позадкував та дременув геть. Другий, не розуміючи нічого змахнув ножом у напрямку, у якому тикав араб. Одразу ж позбувся ножа та двох пальців. Затискаючи фонтани крові цілою рукою з вереском кинувся за арабом.

Третій мовчки закотив очі догори та гепнувся у осінню траву парку.

Чоловік повернувся у напрямку бабуїна. Той сидів мирно біля двох відірваних пальців та вирячився на чоловіка.

• То ти мені не зашкодиш? – трохи тремтячим від жаху голосом запитав потвору.

Бабуїн вишкірився та помотав головешкою.

• Розмовляти можеш?

Ні.

• Ти мене охороняєш?

Так.

• Ти точно не завдаси мені зла?

Ні.

• І моїм рідним, бодай на мене зі сковорідкою кидатиметься?

Ікла. Слина. Ні.

• Хто ти таке?

Мовчанка та очі безодні.

Він озирнувся. Темний парк жив своїм життям, що не звертало на їх чудернацьку розмову аніякої уваги.

Знову повернувся до бабуїна. Але того вже не було поряд…

*****

Кілька днів методично обшукував парк. Шукав молодика. Повезло лише на четвертий день. Молодий араб сидів на лавочці поряд з красивим дівчиськом та затягувався самокруткою. Потім простягнув дівчині. Коли передав, то підвів очі догори та побачив його. Самокрутка полетіла на землю, а араб у бік кущів.

Готовий до такого варіанту, він наздогнав араба майже біля тополі та смикнув його зі стовбура на землю. Малий впав на п’яту точку опори тіла, заскиглив, затуляючи руками голову.

• Я не ображу. Я хочу поговорити.

 

• Ти ні. А лоа може.

 

• Його тут нема.

 

• Лоа завжди з тобою. – молодик трохи заспокоївся.

 

• Що таке лоа?

 

• Не вміти казати.

 

• Англійська?

 

• Так. Краще.

 

Вони перейшли на англійську, якою обидва вільно володіли.

• Що таке лоа? – повторив запитання.

 

• Дух-демон. Він живе у тобі. Він охороняє тебе від смерті. Це сильний демон.

 

• Звідки він узявся?

 

• Я не знаю. Мій дід – шаман нашого клану. Він точно знає. А я не вмію чаклувати. Я можу його бачити.

 

• Це бабуїн?

 

• Він схожий. Так. Але він страшніший та сильніший за всіх бабуїнів разом узятих.

 

• Так звідки він?

 

• Кажуть, що коли людина гине, то за мить до смерті вона може викликати захисника-демона. І він збереже їй життя.

 

• А ціна?

 

• Яка ціна? А! – молодик вже геть упевнено підвівся на ноги та вони повільно прогулюючись пішли парком. – Радість від життя. Життя ж вже втрачене для тебе. Тому нічому радіти. Такі люди не вміють насолоджуватись життям. Живуть наче роботи якісь. Вони втрачають кохання або ненависть. Їм байдуже. Бо вони мали бути мертві, якби не лоа.

 

• Не розумію.

 

• Чуваче, як давно ти вдихав аромат квітів? Шмалив травку? Чи кохав жінку? Не трахав. Кохав.

 

Він знітився і спробував згадати очі коханої дружини. Не зміг. Знічено поглянув на молодика. Той зблиснув у темряві білосніжними арабськими зубами та за мить спохмурнів.

• То погано. Мати лоа – захисника. І добре. Погано, тому що лоа знищить будь-кого хто захоче твоєї смерті. Навіть твою дитину або дружину. І добре, бо він знищить будь-якого поганця, що бажатиме тобі смерті.

 

• Але ти ж не бажав моєї смерті.

 

• Ні. Але міг шмальнути бо обкурився.

 

• То що мені робити?

 

• Чуваче, живи з ним. Тебе він ніколи не скривдить. Навпаки, захистить.

 

• Але я хочу кохати. Я сумую за своєю дружиною. Я не пам’ятаю оченят мого сина. що робити?

 

• Але ти ж мертвий. Ти мав померти, аби не лоа.

 

• Так. У той день та у тому лісі. Може мені того… накласти на себе руки?

 

• Не допоможе. Лоа витягне та врятує тебе. Тільки від старості помреш, чуваче.

 

• А може повернутися у той ліс? У ту саму місцину?

 

• Навряд чи – молодик непевно стенув плечима. Потім його обличчя проясніло – Рушай до мого діда! Я напишу йому листа і завтра ранком забереш біля політеху. Їдь до нього. Він може допомогти тобі позбавитись лоа. Сам ти не зможеш. Треба сильний чаклун. Як мій дід. Він таке вже робив.

 

• Дякую, друже. Дякую.

 

Вони ще трохи потеревенили і навіть випили кави разом. Виявилося, що молодик геть талановитий та з заможної родини. Курив заради розваги. Та вже намагався кинути. Скоро їхати до батьків, а наркоман у родині – горе будь-якої сім’ї.

Наступного ранку з листком паперу у руках та адресою діда він стояв під дверима консульства. Двері привітно прочинились і він увійшов у затишний дворик.

А ще через тиждень, обійнявши рідних, попрямував до аеропорту. Білі пухнасті хмари під крилом літака не радували, хоча, на його думку, мали б.

Оглянув літак. Жодного вогняного погляду. Посміхнувся та застебнув ремінь безпеки. Пілот оголошував приземлення. Краєм ока лиш помітив погляд бабуїна…

****