МАРИНА («Сучасні містичні казки»)

***

• Давно не бачились, як ти?

 

• Та нормально. Все добре. А ти як? Востаннє я тебе бачив чотири роки тому.

 

• Так. Я пам’ятаю. Ти просто покинув мене заради тієї кралі. До речі, як вона?

 

• Не знаю. Я з нею розскочився через півроку. Вона замакітрила мені мозок, винесла його та почала жерти щодня на сніданок.

 

• Чому ж так? У вас була така злагода та кохання. Варто було помилуватись.

 

• Всі й милувались. Але кохання то було як вистава для глядачів. Бодай нам доводилось лишатися удвох як кохання робило пшик та вона перетворювалась на якусь скажену тварюку, якій усього було замало.

 

• Ти сам обрав собі пару. Хіба я тебе принижувала? Чи може хотіла чогось від тебе?

 

• Та ні. Ти була янгол. Лагідна та уважна до мене. Я дуже гірко сумував за нами. Нашими стосунками. Ти балувала мене.

 

• Тааак. Але ти ж мурчав, наче те кошеня.

 

• О! Коли твої руки проходились моїм тілом та ніжно торкалися до моєї голови та шиї, плечей…

 

• Ти також був гарненький. І дуже уважно ставився до мене. Твою ніжність я до цього часу пам’ятаю. Кожною клітинкою свого тіла..

 

• Що ми наробили чотири роки тому? Навіщо ми розійшлися?

 

• Питай у себе. Не в мене. Не я тебе покинула. Я чекала на тебе майже рік. Що ти одумаєшся. Прийдеш. Скажеш просто: «Пішли поїмо чогось» або «Як ти?». І я впустила б тебе до себе. До свого життя. До свого ліжка. Та не прийшов.

 

• Я не наважувався.

 

• Ой леле! Він не наважувався! Бачив би ти себе під час розлучення. Очі палали. Плечі широкі та розправлені. Гнів всесвіту у голосі та блискавки навколо!

 

• Не перегибай, Марино!

 

• Чому? Ти не сприймаєш епітети? Проте саме так мені тоді здавалось. Ти навис над маленькою жінкою та душив своїми словами. Бив ними моє серце до тих пір, допоки воно не тріснуло від напруги та болю.

 

• Знову твої епітети?

 

• Як хочеш, так і сприймай. Мені все одно. Та незважаючи на це. На твої вибрики та поведінку я ладна була простити тебе.

 

• Чому не зателефонувала? Не важко ж натиснути пару кнопок на смартфоні.

 

• А жіночу гордість ти врахував? Чи упивався своєю нерішучістю та кволістю характеру?

 

• Марино!

 

• Я. Я – Марина! А ти слимак. Безхребетник. Що не має сили визнати свою провину та покаятися.

 

• Я каявся. Бачив Бог як я каявся.

 

• Бог. Не я.

 

• Вибач мені, Марино! Пробач ту біль, що завдав тобі своєю нерозсудливістю. Я кохаю тебе. Кохав увесь цей час. Прости мене.

 

• Я тебе простила. І зараз не серджуся. Та ти пий. Гарний чай.

 

• То може ми будемо разом? Викинемо оті чотири роки одне без одного і таки поєднаємося?

 

• О! Тепер ми довічно будемо разом. Довічно.

 

• То ж супер! Марино, я щасливий це чути. Нарешті ми станемо одним цілим.

 

• То з якого боку подивитися. А що ти чув про мене? Тобі хтось щось казав?

 

• Чув що ти майже рік ще мешкала у Одесі. Кожного дня виходила на берег моря. Тебе наші спільні знайомі називали Ассоль. А потім десь поїхала та перервала усі зв’язки з ними. Отож я й не міг би тебе знайти, навіть якщо захотів би.

 

• Ото так? Захотів – то знайшов би… Так, я майже рік виглядала тебе. Того дня, останнього нашого дня разом, ти пішов та сів на той чортовий пароплав. І попхався до своєї італійки з силіконовими губами. І номер мобільного змінив на італійський. Я не могла тобі зателефонувати та сказати, що все ще кохаю тебе. Гордість не давала, хоч твій номер знала. Я ходила на берег моря у шаленій надії, що знову побачу білий пароплав, який поверне мені мого коханого. І ти зателефонуєш мені.

 

• Мариночко, я був ідіотом. Я не мав так з тобою себе вести. Пробач мені, Щастячко моє.

 

• Я ж тобі казала. Я пробачила.

 

• То все гаразд?

 

• Так, гаразд… А потім. Рік по тому як ти пішов я зневірилась. Просто запаморочення найшло, не інакше. Мені здалося, що я бачу білий пароплав, який віддаляється від Одеси. Я кинулася у море. Хотіла наздогнати. Бо думала, що там ти… дурепа…

 

• Дівчинко, ти помилилась. Я не був у країні усі ці чотири роки. Три останні роки я працюю барменом на круїзному лайнері.

 

• Я пізно зрозуміла помилку. Надто пізно. Коли нічого вдіяти вже не могла. Я потонула того вечора. Море прийняло мене та мою душу.

 

• Отакої. Знову епітети? Ти завжди була поетичною..

 

• А що пам’ятаєш ти? Що ти робив учора?

 

• Учора? Я працював свою зміну. Лайнер якраз заходив до Чорного моря. Вертав до Босфору. То новий маршрут лайнера. З візитом до Стамбулу. У бухті Золотий Ріг мав перечекати прогнозований шторм, та швартуватися у Стамбулі згідно графіку наступного ранку. Був вечір і я вийшов подивитись на красу бухти.

 

• Так. ти працював на красивому лайнері.

 

• Красивому. Маленькому, проте такому зграбному. Застарому для таких переходів. Але наш дідочок…. СТОП! Як працював? Ще працюю.

 

• Що ще було того вечора?

 

• Я гуляв на палубі. Був сильний вітер. Не\очікувано сильний для бухти. Пароплав трохи гойдало. От і все.

 

• І що? Розумієш, я кажу тобі правду. Без епітетів. Я потонула три роки тому у Чорному морі. Хвилі занесли мене далеко від берега. Я заморилась і не могла триматися на воді. Було вже темно і ніхто не чув мого голосу. Крім моря. Воно розкрило обійми. І всі ці роки я була і є відьмою морською. Чого либишся? Залиш недовіру. Озирнись. Ну ж бо. Озирнись. Зблід? То добре. Так от, я маю силу. Я збираю душі утоплеників та володію ними. Вічно. Та лише одну душу я жадала отримати увесь цей час. Та вона, твоя душа, жодного разу не пересікала межі Чорного моря. Жодного. Я відчувала її поряд. У Егейському морі. Раз поз раз я нетерпляче вдивлялась у далечінь і сама собі посміхалась. Нічого так і не змінилось. Ассоль так і виглядає свої багряні вітрила. Та учора увечері ти наблизився надто близько до мого моря. Отож, вітаю на дні. Ти мій. Так як і всі оті душі, які ти бачиш навколо. І ми будемо віднині разом. Навічно.

 

• …тттак.. неправильно… я не потонув… я сиджу, балакаю. Я живий!

 

• Ні, Красунчику мій.  Ти мертвий. Твоє тіло, викинуте за борт вітром, доїдають риби та краби. А твоя душа наразі балакає зі мною. Пий чайок. Смачний. З морських водоростей. Це мені місцеві мешканці постачають.

 

• Марино! Я не хочу смерті!

 

• Я теж не хотіла. Я хотіла жити. Але ж ти вже помер.

 

• Ти не мала права топити мене! Ти ж мене кохаєш. Що ж то за кохання, яке вбиває?

 

• Ти також вбив мене. Погрався мною у кохання та покинув. Чи не вбило твоє кохання мене?

 

• Марино!

 

• Що? Сиди. Пий чайок.

 

• Так нечесно! Ти не моя Марина! Вона не скривдила б мене. Ніколи!

 

• Я твоя Марина. І я не скривдила тебе. Ти ж мене кохаєш. Що не так? Ми разом. Все добре.

 

• Не добре! Зовсім не добре! Ти втопила мене. Заради себе. Ти не дала мені зробити вибір. Просто втопила. Я не твоя власність.

 

• Мене починає дратувати наша розмова. Ти ж хотів бути разом. От ми разом. Що не так?

 

• Та все не так! Що для тебе кохання? Це хіба право володіння? Це почуття. Без егоїзму. Справжнє кохання не має вигоди. Воно дарує, Марино! Себе дарує.

 

• Я й подарувала. Своє життя.

 

• Ти не подарувала своє життя. Ти втратила його через свої страждання. Через гордість, що не дозволила тобі просто натиснути  виклик на телефоні. Якщо ти так кохала мене, чому не сказала? Чому посеред ночі не булькала у слухавку про те, що я бовдур, телепень? Гордість? Чи думала, що неправильно сприйму?

 

•  Ти знаєш… а чи кохаєш ти мене?

 

• Понад усе. Я картався щоночі своєю малодушністю. Своєю слабкістю. Я не мав сили тобі зателефонувати чи розшукати тебе. Я мріяв про нашу зустріч. Випадкову. Але сам нічого не зробив заради неї. Я нікчема. Безхребетний слимак. Я мав боротися за наше кохання. мав визнати провину. Проте не зміг цього зробити. Так. Я кохаю тебе, Марино! Усім серцем кохаю.

 

• То все гаразд?

 

• Ні. Не гаразд. Зрозумій, я маю сам вирішувати чи потрібне мені моє життя. І чи ладен я  його віддати заради нашого кохання. Сам. Не я штовхнув тебе у воду. Не я змусив впустити ту воду у твої легені. А ти – так.

 

• Ти правий. Але я кохаю тебе.

 

• То відпусти. Дай можливість вибору.

 

• Але ж ти підеш від мене. Знову. Ти покинеш мене тут саму на довічне напризволяще.

 

• Але то буде моє рішення та мій вибір. Якщо кохаєш – дай мені його.

 

• Йди. Швидко! Пливи звідси. Берег там. За пагорбом з піску. Ти виринеш з води десь неподалік від Одеси. З документами розберешся. Вертайся на свій пароплав! Але не смій наближатися до Чорного моря. Наступного разу я тобі не подарую.

 

• Дякую, Марино. Дякую.

 

• То йди!

 

• І коли я піду…

 

• Ти мене ніколи більше не побачиш. Йди хутчіш. Бо передумаю.

 

• Ніколи? Знову житиму згадками про тебе? Не бачитиму твоїх очей. Не відчуватиму твоїх рук? Пішли зі мною.

 

• Не можу. Я мертва для того світу.

 

• Я…

 

• Йди..

 

• Я лишаюся.

 

• Йди, паскудо, бо знову притоплю!

 

• Ні! Ось так! це мій вибір. Я хочу бути з тобою. На цьому світі або й на іншому. Що мені життя без тебе? Спогади? Ні, Марино, я лишаюся. Облаштуємо тут альтанку. Тільки хай оці буркала свої повідвертають, коли кохатимемося. Не можу я при народі…

 

• Ти жартуєш?

 

• Ні. Я кохаю. Я нікуди не піду. Там нагорі.. я не жив. Так, дихав, їв, спав. Але ти моє щастя. Я лишаюся.

 

• Коханий…

 

• Кохана… А чай у тебе.. кави немає?

 

***