ВІЗИТ («Сучасні містичні казки»)

********

Ліс був трохи занедбаний. Наскільки можливо занедбати дикий ліс. Іван чимчикував стежиною та дивувався. У диких хащах видніли пластикові рештки від мінеральних вод, пакетики, недопалки. Вони паплюжили красу дикої природи та нагадували про єдність ДНК людини та свині. А ще таргана. Бо нормальне створіння не сплюндрує у таких глухих місцях. Не залізе.

Галявина виникла не очікувано. На галявині – стара хата на прямій жердині. Трохи скошена, але напрочуд колоритна. Іван вирячився на раритет. Саме тут, біля Фастова, колись були дачі кіностудії Довженка. Може це реквізит від якогось фільму тут залишили? Дуже нагадувала хатинка помешкання Баби Яги.

Підкорювач інтернет-просторів та постійний фанат кінокомпанії Марвел Іван не вірив у містику та казки. Але пару селфі біля такої споруди зробити мусив.

Видряпався старими сходами до дверей хатинки. На третьому селфі вирішив, що замало адреналіну. Треба залізти до середини та пофоткатись там.

Прочинив двері. Увійшов до напівтемного помешкання. Та завмер, бо на нього було націлено два сірих ока. В таких очах потонути – не сором, вирішив Іван. Але зрушити з місця не міг. бо за очами побачив усю їх власницю. І обомлів вдруге.

Колись. На зорі його дорослішання фільм про дев’ять з половиною тижнів був його путівником у світ еротики та краси жіночого тіла. І так і залишились стандарти краси жінки, сформовані тією еротичною сагою. Але щоб таке? Кім Бесінгер, що грала у тому фільмі головну роль, краще цього не бачити. Бо заздрощі – річ погана.

Жива богиня еротично посміхнулася і Івана пробило кілька тисяч вольт напруги. Смартфон випав на підлогу. Глухо стукнувся об старі дошки та мигнув камерою, зробивши найкраще в житті його селфі з першим планом на його обвислу щелепу.

• Заходь, Ваню. Не бійся.

Він потонув у вібраціях цього голосу. Голос заносив у нечувані далі і обіцяв таку насолоду, що її не можна знайти ані у цьому світі, ані у цьому вимірі.

Красуня наблизила свої апетитні форми до Івана і того вкотре стусонуло струмом напруги.

• З.. з… здрасьте.

 

• Привіт! Голодний? Чи може заморився шастати лісом? – посміхнулось лісове чудо.

 

• Нннні… я снідав.

 

• Так коли то було? Попоїмо? Не заперечуєш?

 

• Нннні..

 

Красуня рушила до старої як світ пічки. Спалахнув вогник усередині. Зачарований формами та голосом Іван не зауважив, що вогник спалахнув сам по собі. Без сірників чи запальнички. Хоча, скажемо правду, фанати коміксів з часом втрачають межу між реальністю та вимислом, або й підсвідомо бажають чудес та бігання по стінкам.

Іван оговтався коли у пічці забулькав чорний горщик і хатинку затягнуло смачними нотками варених овочів, м’яса та базиліку.

Не годилося стояти отак посеред хати та нічого не робити. Неправильно так себе вести чемному хлопчикові в гостях. Особливо коли відвідуєш таку красуню.

Іван швидко зметикував, що дров на всю магію готування їжі не вистачить. Мовчки крутнувся, визирнув у вікно. Побачив розкидані біля хатинки старі дерева між якими видніли рештки дров. 

Сокира була вбита в одну з деревин. Мовчки пішов до виходу та повернувся завантажений по шию старими і подекуди гнилими рештками дубу. Обережно виклав поряд з піччю дрова, трохи додав у піч.

Посміхнувся красуні, що трохи збентежено спостерігала за його діями.

• Готуй, Сонечко. Я на дворі роботу маю.

Пішов до повалених дерев. Саме там примітив здоровезну старезну пилку. Коли вечоріло у Івана ломило від незвички спину та не гнулися руки. Але біля хатини виросла красива в’язанка. Попиляні та порубані дрова були викладені на настил, щоб вода не затікала від дощу та снігу. По хазяйськи накриті старою корою від опадів.

Витер скроні та окинув поглядом в’язанку. Потім хатину. Ледь не застогнав. Хатина усім своїм видом демонструвала, що чоловічі руки коли тут й були може, то торкалися лише хазяйки. Інше ті руки не цікавило.

Примітив собі план роботи і, мудруючи де брати матеріал для роботи, пішов досередини.

Там на нього чекав накритий стіл зі смаколиками. Чарівна незнайомка заклопотано довантажувала його їжею. Іван помітив легку втому на її обличчі. Така втома навідується до кожного, хто мав важкий день та кілька років роботи без відпустки до того.

• Важко самій?

 

• Справляюсь. – гордовито скинула голову красуня.

 

• Я бачу. – посміхнувся Іван чим розвіяв напругу, завдану першим запитанням.

 

• Йди надвір. Там ззаду – стара баня. Я її тобі протопила. Помийся бо брудний наче чортяка. Потім будемо вечеряти.

 

• Вау! Сауна! Ти зі мною – трохи розв’язно, маскуючи нерішучість, запитав у красуні.

 

• Хіба клеїтися не будеш.

 

• Ні.

 

• Ой не вірю. Але за себе постояти можу, коли що. Руки пообриваю, зрозумів?

 

Іван ошелешено, бо не чекав такої швидкої згоди, закивав. Йому кортіло побачити її тіло і красу без текстильних виробів. Про те, що може не втриматись і втратити руки, намагався не думати. Потім розбереться.

Баня справила враження. Стара, як і все у цій господі (крім господині, хмикнув Іван), але дуже й дуже зручна. Пара стояла така, що дійсно можна було вішати на неї сокиру. Іван розтягнувся на лавці і краєм ока побачив її. Підсилені напівтемрявою та білою парою обриси її тіла зачаровували та вимагали закохатися. Вона граційно але трохи скуто присіла на край лавочки, на якій розвалився Іван. Той зрозумів, що ще секунда і його флагшток гордо майорітиме над лавочкою. І нічого він з цим вдіяти не зможе. Отож швидко підхопився та скрючений примостився неподалік від неї.

Красуня засміялась, ніби розуміючи пікантність моменту. Вона була настільки гарна, що руки самі собою потяглися до неї. Іван благав. Просив оті самі руки послухатись та не чіпати вроду. Проте руки вперто, трусячись від хвилювання та ігноруючи мозок, посунули до красуні.

Але швартування не було дозволено. Два дзвінкі ляпаси швидко привели руки до тями і вони, підібгавши хвоста, з ганьбою повернулися до власника.

Вони говорили. Про все. Іван говорив більше, бо хвилювався і постійно боровся з приливами крові до одного цікавого місця. Отож треба було чимось відволікатись.

Він розповідав їй, що працює програмістом. Дуже рідко виходить на природу. Вона зацікавилась його професією і тихо слухала про всі світлі та темні сторони сили айтішніка. Сама не працювала. Живе у лісі, от і все. Та базікання Івана було достатньо на обох.

З бані вивалилися розморені, вимиті чистою холодною водою. Їли мляво. Обидва були занадто сонні задля активних вечірок.

Іван, що вважав себе неперевершеним знавцем усіх кухонь світу, був вражений. Їжа була проста, але дуже смачна. Знову говорили. По вечері всілися поряд на сходинках та продовжували говорити. Іван таки насмілився обійняти красуню за плечі і вона не заперечувала.

Вмостилися спати пізно. Іван крутився, наче в’юн на сковорідці. Давалась навзнаки напруга унизу живота. Але на наважувався порушити крихку довіру та приязнь, що виникла між ними того вечора. Ледь зміг скліпити очі та розслабитися.

Та ненадовго. Коли він відчув на своїх губах її поцілунок, до якого був, відверто кажучи, не готовий, він вже не стримався. Ніжно пригорнув її до себе та вкривав поцілунками. Пестив таке бажане тіло аж поки воно не почало відповідати на його ніжність. Вкладав усю жагу до неї, бажання, ніжність та… кохання. Віддавав їй все, на що був здатний. Звідки й сили бралися…

***

Ранком тихенько прокинувся і милувався її красою. Вона спала спокійно та якось беззахисно. Так хотілося пригорнути та оберігати її спокій. Не наважився. Тихенько, щоб не розбудити, піднявся з ліжка та прокрався надвір. Там він ще звечора намітив фронт роботи. Впав тин, вибилась бруківка на доріжці і багато ще чого. Коли вона покликала його снідати саме вовтузився біля колодязя. Лагодив ручку.

Заскочив у хату і наткнувся на щасливі очі та посмішку. Обійняв та пригорнув. Так постояли майже хвилину.

• Пусти, посіпако. Покусаю.

Відпустив її та вмостився за стіл. Їли мовчки. Тільки дивились один на одного. І ті погляди були красномовніші за тисячі слів.

• Може мотнемося сьогодні у кіно? Якраз у прокаті «Хроніки міст хижаків». – порушив тишу.

 

• Хижаків? – засміялась вона.

 

• Ага. Гарний фільм. Я вже дивився. Капець круто. Спеціальні ефекти і графіка. Бомба!

 

• Я не поїду – на чоло дівчини лягла тінь – Їдь без мене. Я на тебе тут почекаю.

 

• Не хочеш – поїхали просто прошвирнемося парком. Чи Подолом? Як ти?

 

• Ні. Я тут… мені тут краще..

 

• Не розумію, та добре.

 

Іван відпустив ситуацію та підвівся з-за столу. Занепокоєно глянула на нього. Посміхнувся, потягнувся та пошурував у куток де вранці примітив деякі інструменти. Набрав цвяхів, молоток та сокиру, яку по-хазяйські учора заніс до хати, щоб не іржавіла. Пішов надвір і скоро з даху почулося гупання молотку та незвична для лісу пісня про багама-мама. Тільки ліс зміг оговтатись від мами, знову був шокований новою піснею про кча-ча ала-ла-ла-ла. Ну, полюбляв Ваня ретро, нічого тут казати.

Прожив у хатинці Іван кілька днів. Кожного разу пропонував красуні поїхати кудись і кожного разу отримував відмову. Кохання співало на галявині і бриніло у повітрі.

Та Іван непокоївся. Треба було їхати до роботи, додому. Телефонували з роботи щоразу частіше і відмовки про хвороби не могли зупинити тиску виконати завдання.

Красуня вперто відмовлялась.

Того вечора Іван, вже трохи накручений від постійних відмов, вирішив таки їхати.

• Мені треба у місто. У мене робота.

 

• То їдь. Я тебе тут чекатиму.

 

• Чому ти не хочеш зі мною, Сонечко?

 

• Не не хочу. Не можу. Я не можу піти звідси.

 

• Чому? Невже тут хтось щось вкраде? Я сюди випадково потрапив. До сих пір не розумію, в якій частині лісу знаходжуся.

 

• Ти йди. І повертайся. А я тебе дочекаюся, Ваню.

 

• Сонечко, так не можна. Ти красуня. Гарнюня. Хіба тобі не цікаво світ побачити? Чому тут висиджуєш кращі роки свого життя?

 

• Йди. – спалахнула вона. – Що ти знаєш про роки?

 

• Не зрозумів? – вперто поглянув на трохи знервовану дівчину.

 

• Дивись.

 

Вона пішла до тину. Іван прискорився за нею. Але зупинився. Чим ближче вона підходила до тину, тим більше змінювалась. Старіла на очах. Коли вона дійшла до тину й повернулася до нього обличчям Іван ледь не дременув у хащі.

Перед ним стояла стара жінка років під сто. Беззуба, крива. Трималась вузлуватою рукою за хвіртку.

• Йди. – прошамкала. – І не повертайся.

Іван мовчки пішов до хвіртки. Довго вдивлявся їй у очі, що геть не змінились і були такі ж молоді та задерикуваті.

• Що це?

 

• Прокляття. Ти в мене хоч ім’я спитав? Будемо знайомі. Яга. Баба Яга. За гонор та зверхність проклята десять сторічь тому та приторочена прокляттям до цього будиночку. Чим далі відхожу – тим старіше виглядаю. Тебе лякали мною у дитинстві? – розпалялась Яга. – Йди! Щоб я тебе не бачила більше! Щезни з моїх очей!

 

Іван ошелешено вийшов у хвіртку. За ним грюкнуло деревом по дереву. Йому почувся розпач та біль у гнівній одповіді старої. Озирнувся на хатинку. Проте Яги біля хвіртки вже не було. Де й коли поділась не було зрозуміло. Пішов собі геть…

***

Яга вже третій день не знаходила собі місця. Балакучий роботящий Іван запав глибоко у серце. Серце рвалось та боліло. За Іваном. За його очима, як у кота у березні. За вправними руками. За лагідними руками. За всім ним. За довгими вечорами удвох. Коли світ зупинявся лише задля того, щоб вони могли помовчати один коло одного. За мовчанням. І за довгими ночами удвох.

Вона ніколи й нікого не кохала. Кохання вилилось на неї свинцевим простирадлом. Позбавляло сил та змінювало усередині. А тепер це простирадло душило та не давало дихати. Бо навіщо те повітря коли поряд нема його…

Не знаходила собі місця вже третій день поспіль. Кидалась із сторони в сторону. Нічого не могла зробити з собою, хоч розуміла, що назавжди втратила його. Шалена надія, що палала у перший день вже пригасла та ледь жевріла. Але сьогодні й вона згасла.

Сонце сідало над лісом і вже лоскотало собі животика верхівками дерев. Скоро буде вже геть темно. Яга тинялась біля хвіртки увесь день, та надвечір вирішила остаточно з тим, що має робити.

Пішла до старої бані. Усередині було геть темно і пусто. Сіла на лавочку, на якій уперше побачила усього його. При згадці про Івана серце знову здавило лещатами. От вона зараз трохи посидить і все. Пара слів і старе дерево займиться чарівним вогнем. А вона лишиться усередині. Довічне існування ще можна винести. Довічну розлуку – ні…

Стукіт з двору відірвав Ягу від рішучих думок про смерть. Мірно гупав молоток.

Яга підхопилась та синицею випурхнула з бані. На даху сидів Іван та зосереджено гамселив молотком, забиваючи цвях. Цвях був одним з тих, що тримав білу металеву велику таріль з жмутом проводів.  Унизу біля хатинки торохтів електрогенератор. Яга оторопіла.

• От! Зараз увімкну нам інтернет. Електрику вже маємо. За паливом буду кататися. Я на роботі перейшов на віддалений режим. Працюватиму удома. Тобто тут. І кіно з тобою дивитись зможемо. – балагурив задоволений Іван. – Хатинку поправимо. Все буде добре. Ти приготуєш вечерю, Сонечко?

 

• Я.. я зараз…. Я миттю! – прожогом кинулась до хатинки, картаючи себе, що не заготувала свіжої зелені – Ти там обережно…. Коханий.

 

• Так, Сонечко! Не звалюся! Кохаю тебе.

 

Яга вже забігала до хатинки, коли її наздогнали останні слова Івана. Різко зупинилась, наче отримала ляпас по обличчю. Посміхнулась і щасливо вдихнула запахи вечірнього лісу, хвої та легкий вихлоп дизеля. Почула кришталевий дзвін, наче лопнула якась незрима стіна. Недовірливо підвела брови. Кинулась до хвіртки. Вискочила за двір і поглянула на свої руки. На свої молоді красиві руки….