НА ЗАХИСТ КОХАННЯ («Сучасні містичні казки»)

*****

Андрій знову забув свої слова. Він стояв на сцені під притемненим освітленням та у гарячці згадував репліку. Знову задивився на Таїсію. Тая була новою зіркою театру. Вона увірвалась на сцену. За кілька місяців театральне керівництво та режисура і подумати не могли кому, крім неї віддавати головні ролі. Ненатуральна блондинка з коротко стриженим волоссям. Правильними рисами та тендітною фігуркою, наче виточеною Творцем ексклюзивно на спецзамовлення. Дзвінкий голосочок Таї зачаровував. Разом з її героїнями плакав чи сміявся кожен з глядачів. Вона заражала всіх без винятку своїми емоціями. І Андрій міг заприсягтися, що вона не грає смуток чи радість. А дійсно живе тим.

Андрій таємно був закоханий у Таю. Як і всі вільні чоловіки у трупі. Не наважувався натякнути. Як і всі у трупі. Втрачав апетит та сон увечері, коли нестримно хотів бути щасливим та не самотнім. Та Тая була до всіх веселою, але не рідною. Тримала дистанцію. І Андрій потрапив до загального числа шанувальників та претендентів без надії.

От і цього разу. Головна героїня Таї у газовому балахоні, крізь який просвічувала вся Тая, лагідно пестила голову Павла. Ще однієї прими трупи. Родича когось там у міністерстві. Герой Павла заплановано підвівся. І от саме зараз Андрій мав увійти з своєю реплікою. І саме зараз у нього знову перехопило подих від Таї. Андрій увалився до сцени та постав перед Павлом. Той мовчки дивився на Андрія. Андрій втупився на нього. Згадував, що мав сказати. Але слова як корова язиком злизала з пам’яті. 

Павло нервово гикнув та глипнув на Таю. Та дивилась на Андрія своїми зеленими очима і від цього бідолазі легше не ставало. Замість слів до голови лізли мрії про її тіло, що тріпотить у його сильних руках та віддається назустріч насолоді. Розкриває свої таємниці під його вправними руками. Лине до його тіла та розчиняється з ним. Заходиться під хвилями насолоди. І легенький стогін сигналить про вершину можливого.

Стогін дійсно був. Саме він і вивів Андрія зі ступору. Бо стогнала аж ніяк не Тая. І скрип зубів і стогін завше нагадували пік не насолоди режисера за кулісами. Щось клацнуло у мізках і Андрій видав:

• Пане, прийшли жандарми. Чекають у передпокої.

«Геть!» Павла могло отримати найвище визнання критиків. Бо не було зігране. Воно вирвалося за текстом, але душу вклав той усю. Павло не зривав зірок з неба своєю грою. Та мав зірку у міністерстві. Тому Павла терпіли і вдіяти нічого не могли. Зате завжди вчасно отримували затвердження всього, що не прохали б нагорі.

Андрій вивалився зі сцени і під сичання режисера подибав у гримерну. Сьогодні його роль закінчено. Але не Павла. Його герой саме зараз, розуміючи кінець, промовляє саме ті слова, які він не наважиться ніколи сказати Таї у житті. От якби він грав ту роль. Він знає її достеменно. І може зіграти краще за Павла. Саме й грав. Допоки не приплив молодик після міністерського дзвінку. А потім замість підстаркуватої Ганни на роль прими з’явилася Тая. І стало зовсім нестерпно. Він міг хоча під маскою свого героя вільно говорити тій про кохання. І байдуже що потім. Бо після тих слів вимикали світло і звучна музика символізувала кінець так і не розпочатого кохання.

Саме під цю музику зривав з себе костюм. Під костюмом знайшовся він сам. Кріпкий, м’язистий, підтягнутий чолов’яга сорока років. Не в міру волохатий. Особливо на грудях та спині. Але того не було видно під одягом. Натягнув свою одежу та прожогом кинувся з театру. Не хотів слухати знову нюні режисера про його гру.

Біля театру чекало на нього його авто. Старенький Фольксваген блимнув та радо прийняв у себе свого власника. Рикнув двигун, автівка зірвалась з місця і вклинилась у рідкий вечірній потік транспорту.

Він мав ще справи. Самотність не завжди погано. Хоча вона не найкраща подруга, та саме вона дарує тобі свободу. А от мати у подругах свободу – це вже краще.

Андрій мчав за місто. До смуги темного лісу. Там звично заглушив двигун і вийшов з машини.

У темряві бачив краще ніж удень. Впевнено йшов вглиб лісу. Біля знайомого дубу зупинився. Намацав рукою дупло та почав роздягатися. Увесь одяг разом із взуттям опинився у дуплі. Голий стояв серед ночі та чекав.

Коли вітерець роздмухав хмари та проглянув молодик на небі – завив. Вив від самотності, горя втрати коханої десять років тому. Від нереалізованих мрій. Від людського непорозуміння. Багато від чого.

Від того виття все живе навкруги принишкло. Тіло Андрія почало трансформацію. За хвилину на галявині коло дубу стояв великий чорний вовк. Наїжачений. Злими очима зиркав навкруги, шукаючи жертву. Знову завив та помчав лісом. Полював.

Це почалося після втрати коханої. Він приїздив сюди, саме на це місце щовечора. Та вив. Краяв собі душу. Проклинав світ та долю. Просив смерті, бо не мав сил піти сам з цього світу. Хоча й декілька спроб мав. У тому витті втратив рештки себе. І прийшла пітьма, що дарувала забуття.

А коли вранці прокидався у своєму ліжку, не розуміючи як до нього потрапив, розумів, що стало легше.

Коли зрозумів, що вовкулак, спробував щось змінити. Не зміг. Крім одягу, який примудрився ховати до дупла. Він хоч був не брудний та не затоптаний лапами. Але все одно нічого з свого вовчого життя не пам’ятав.

Десять років промайнуло наче день. Здобрені крапинками емоцій, подій, вони не внесли у звичний ритм життя Андрія нічого нового. До появи Таї. Саме вона змусила його душу краятися ще сильніше. І він не розумів. Чи то кохання дається йому заради полегшення чи, навпаки, змушує ще більше страждати від самотності…

… Цей день не віщував нічого нового. Ранком Андрій звично попрямував до кабінету режисера. Зараз він мав вислухати за слабку гру учора, як завжди. Також прослухати побажання щирої допомоги від режисера та трупи. Але після того, як візьме себе у руки. Потім звично йшла б тирада про його шанованого батька та пам'ять, що за собою полишив. Потім треба було слухати про сором. Як завжди.

Та режисера у кабінеті не було. Андрій стенув плечима та пішов до зали, де вже збирались актори. Саме там був і режисер. Коли заходив, зіткнувся з розгубленим його поглядом. Обличчя режисера проясніло.

• Андрюшенька!

Від того «Андрюшенька» сіпнувся, бо не любив такі звороти.

• Андрюшенька! Рятівник Ви наш. Учора увечері Павло трохи зламав ногу. Наклали гіпс. А сьогодні є вистава. Потім канікули і він вже продовжить восени. А саме сьогодні немає кому його замінити. Нема дублера. Ви знаєте цю роль краще за будь-кого. Зіграєте, дорогенький? Я видам премію.

Слова падали на скам’янілого Андрія. І кожне слово мало вагу тони. Його мрія про слова до Таї. Вона реальна! Та чи вистачить сил? Чи не забракне духу вимовити ці прості слова у вічі тієї, що стала для нього сенсом життя? Чи зможе?

Тая стояла на сцені та знову дивилась на Андрія. Легше від того не ставало. Кивнув. Мовчки пішов до гримерної.  На душі скребли драні кошаки.

Вечір був чарівний. Аншлаг у глядацькій залі пояснювався не цінністю постановки, а наближенням літніх канікул театру. Підбадьорені скорим дембелем актори старалися.

На душі у Андрія було сумно. Він ціле літо не побачить Таїсію. Але грав напрочуд чудово. Не один раз ловив захоплений погляд режисера та акторів з-за куліс. З зали не долітало ані шелесту. Всі завмерли, уражені до самої душі грою. Легко було грати героя, що кохає. Особливо легко, коли все у тобі співає від щастя сказати саме тій саме про це.

Остання репліка невблаганно наближалась. Він не мав шансів. Мусив її вимовити. І це було добре. На душі тепліло. Забуте роками почуття. Як гарно..

• Геть!

Повернувся до Таї. Вона дивилась на нього. Але цього разу було легше. Він бачив у її очах легкий подив від його натхнення. Вона трохи розгублено чекала на останні слова. Він не знав чи жадає вона почути їх від нього. Йому вже було все одно. Мости було спалено ще зранку, коли погодився дублювати. А тепер вороття не було.

Він дивився на неї. Обожнював та пестив її поглядом. Тонув у її очах.

• Я кохаю тебе…

Трансформація почалась не очікувано. Він ошелешено спостерігав за змінами свого тіла. Він не мав перевертатися у вовка. Бо не було того щоденного болю та відчаю. Навпаки! Йому було тепло усередині і він уперше за стільки років відчув себе по-справжньому щасливим. Але тіло невблаганно змінювалось. Зараз він втратить зв'язок з реальністю. Він не хотів того.

Від глядачів його врятувала темрява. Хруст кісток та сичання заглушила звучна музика. Але він не смів поглянути на Таю. Його пік сором за себе.

Підібгавши хвоста чорний вовк вискочив зі сцени. Прослизнув між ногами акторів та режисера, що не помітили його бо бурно обговорювали незабутні враження від вистави та його гри.

Кинувся вниз сходами до підвалів. Чомусь він не втратив свідомості. І чітко розумів куди й чому прямує.

Заховався у темному кутку. Треба було зачекати допоки не перевернеться назад. З одягом щось вирішить. Хоч і зранку.

Так собі мудруючи умостився на пилюці підлоги та поклав голову на лапи. Замружив очі.

• Так ось ти де.

Ніжний голос вирвав його з роздумів. Поглянув угору та онімів. Вона схилилась над ним. Присіла. Тая уважно оглядала його статуру. Її зелені очі були прекрасні, проте сповнені смутку. Настільки, що він враз захотів її втішити. Сказати, щоб не переймалась ним. Що все буде добре. Щоб забулась про нього. А він зранку напише заяву та почне собі шукати нову роботу. У іншому місті. Або й країні.

 З тої тиради вийшло назовні лише тихе скиглення. Вона сумно посміхнулась. Простягнула руку та погладила його між волохатими вухами. Потім поглянула йому у вічі. Від того погляду було не легше. Але ставало якось… легко…

• І я. – вимовила тихо. – Я кохаю тебе, Андрію. Як ніколи й нікого не кохала. З першого погляду. До нестями. Але не могла тобі зізнатись, хоча й дуже хотіла. Через це…

Вона випросталась. Її тіло почало перетворюватись. Газова туніка злетіла з неї, показуючи геть не апетитне.

Коли трансформація скінчилась перед Андрієм стояла вовчиця. Гарна. Посріблена сіра. З зеленими сумними очима. Поглянула на нього.

• Я кохаю тебе.
• І я, Таю, я тебе кохаю.

… Вони разом мчали вулицею, розлякуючи пізніх перехожих. Потім звернули до шосе. У напрямку лісу…