Сага Ворогові («Сучасні містичні казки»)

*****

Я стою перед тобою і дивлюся на тебе, Ворогу мій. Кров заливає моє серце, сповнене ненависті. Наповнює його до країв, підіймає спогади і дає сили. Сили для того, щоб знищити тебе, мій Ворогу. Бо не можу я жити, поки ти ходиш по землі.

Я ненавиджу тебе з кожним видихом. Твоє існування – біль для мене. Я знаю, біль нікуди не дінеться і, можливо, я буду жалкувати, що знищив тебе. Бо потім залишиться лише біль втрати та пустота. У душі. У серці. Можливо, я не захочу жити далі. Бо живу лиш для того, щоб ненавидіти тебе і знищити. А може я буду ненавидіти спогади про тебе. І житиму далі. Щоб і далі дихати ненавистю до тебе. Я не знаю того.

Але я буду думати про це потім. Коли знищу тебе. Розірву твої груди та вирву твоє серце. На менше я не згоден. Бо не має права у тих грудях жити серце. Бо то нонсенс. Ти потвора, мій Ворогу. Ти прийшов до мене додому і не взяв мене. Ти забрав у мене все, що я так кохав. Мою дружину, якій я віддав своє серце. Моїх дітей, що отримали мою душу. Після того як ти їх вбив лише за те, що я взяв твої надібки, щоб їх нагодувати і вони не вмерли з голоду, моє серце і душа пусті повернулись до мене. І нічим мені їх заповнити. Тільки ненавистю до тебе, мій Ворогу.

Так. Довгими ночами я вив. Я зривав свій голос до хрипоти. Але мені не ставало легше. Біль їв мене. Жер мої нутрощі та випікав мої очі. Я не хотів жити без моєї родини. Я мріяв і мрію померти. Але тільки після тебе, мій Ворогу. Я побачу, як згасають твої очі. Я заберу все в тебе. Все. Твою радість і щастя я в тебе відібрав. Але цього замало.

Я не мав того робити. І мені соромно перед тобою. Але я не каюсь у тому, що зробив. Я мав відібрати твоє щастя. Лише заради того, щоб ти прийшов по мене. По моє життя. І я вбив би тебе тоді.

Ти стоїш переді мною і я відчуваю твою ненависть. Ти бажаєш моєї смерті. То добре. Тепер ми рівні. У своїй ненависті та жазі вбивства.

Я вб’ю тебе…

*****

… Тебе не має носити земля. Ти потвора. Ти виродок. Я ненавиджу тебе. Ти не зводиш з мене очей та хочеш вбити. Я теж. Я дуже хочу тебе вбити. Я рватиму тебе голими руками. Я не дістану зброї. Я маю прикінчити тебе власноруч, мій Ворогу.

Я молився кожну ніч про нашу зустріч. Я виплакав усі сльози. Я проклинав усіх богів, яких я знав. За тебе і за те, що ти зробив.

Бо ти прийшов до мене. До мого будинку. І вбив мою дружину та мою дитину. Ти підло вдарив мене у саме серце та розкраяв його. І воно не розуміє, чому має битися. Бо не може витримати того болю, що ти завдав мені, мій Ворог.

Я мушу тебе вбити. Бо кожен день твого життя нестерпний для мене.

Моя душа вмерла з ними, розумієш? Ти вбив мене, коли шматав мою дитину. Коли розривав горло моєї дружини. Я вб’ю тебе!

Моя біль має знайти вихід. Бо вона не відпускає мене ані на мить. Кожен раз, коли вдихаю повітря, я змушую себе.. ні не жити… існувати. Щоб мати змогу знайти та знищити тебе, мій Ворогу.

Я хочу лиш одного. Дивитися у твої очі та бачити як вони скляніють. І життя виходить з тебе. Неквапно. Цівочкою витікає з твого огидного тіла. За те, що ти зробив. За те, що спокусився на дитину. Малу беззахисну. Що не зробила тобі геть нічого. Що мала жити, розумієш? Ти не розумієш.

Ти теж бажаєш моєї смерті? Добре. Але тільки після мене...

*****

…. Мене до сих пір у жар кидає, куме… Лісники бачили. Капець… Жахлива історія. Внадилися до села, до окраїни вовки. Ну, там де хліви стоять Івана Курді. Витягнули корову, пошматали та в ліс втекли.

Курдя взяв рушницю та сам пішов у ліс і вибив зграю. А потім, не повіриш, однієї ночі, коли Івана було вдома до його будинку вовк навідався. Загриз дружину та малу трирічну доньку. Іван розумом пішов. У лісі шастав. Вовка того шукав.

А от учора лісники на галявині його мертвого знайшли. І вовка мертвого. Кажуть, лежать обидва мертві у обіймах. Як рідні.

Який жах….